До Насті – точи снасті

Уcе налаштовується на святковий лад. Вправні жіночі руки завершують білити оселі, мити двері, вікна, лави, мисники. Причепурено піч. Ще б пак: до Анастасії, яка припадає на 4 січня, оселя, господарські будівлі й обійстя мають бути повністю прибрані. Чоловіцтво також не спочивало – на празники робили припаси сухих дров, заготовляли вдосталь харчів для домашніх тварин, адже через два дні загостять троє найбільших зимових свята. Пам’ятаєте слова відомої колядки:

Та прийдуть до тебе
Три празники в гості:
Що перший же празник –
Святеє Рождество,
А другий же празник –
Святого Василя,
А третій же празник –
Святе Водохреще...

Саме ці три свята і складали різдвяно-новорічну обрядовість із численними дійствами й розвагами, щедрими гостинами. Оскільки на празники заборонялося працювати, то з осель виносили всілякі виробниці знаряддя – у хаті оселявся святочний настрій. Отже, клопотів, як бачимо, вистачало, тому в обігові часто можна було почути похідне прислів’я: “Хату білити, ковбаси чинити, а завтра Різдво”, або “Різдво без ковбаси не буває” чи “Різдво без ковбас, як Великдень без крашанок”.

Віддавен встановився звичай: у кожній родині спеціально до фестин годували одну, а то й кілька свиней. На Різдво, коли закінчувався Пилипівський піст, дозволялося вживати скоромнину. По всьому терені України на різдвянські святки обов’язково мали бути тушковане або смажене м’ясо, окорок, салтисон, холодець тощо. Але найпошанованішим святочним їством вважалися ковбаси, якими обов’язково годилося розговітися кожному членові родини. Якщо з якихось причин у господарстві не було годованика, то свіжину купували або позичали в сусідів.

Ось чому останній тиждень у народі жартома називали “свинячим Різдвом” (в інших регіонах – “свинячим Великоднем”). Справді-бо: щодосвіта біля осель тільки й чути чоловічі покрики та верещання свиней і видно палахкі освіти багать на обійстях. Щонайбільше їх припадало на Анастасію, бо вважалося, що цей день найкращий для обробки годоваників. “Свиняче щастя, – казали в таких випадках, – забирає Настя” чи “Ось прийде до тебе Настя, – дорікали вередливим тваринам, – то візьме тебе трясця!”

Десь за півмісяця господині посилено годували свиней і заздалегідь зголошували коліїв. У кожному селі були свої фахівці цієї справи, адже від того, як вони виконували свою роботу, залежала якість продукту. Вправних майстрів вважали “легкими на руку” і вони користувалися повагою.

Я пригадую один курйозний випадок, що трапився в нашому селі і набув величезного розголосу. Щоб зекономити якусь дещицю (коліям господарі сплачували відповідну кількість продуктів), односелець Василь Муравицький вирішив сам упоратися з невеличким годоваником. Відшукавши швайку і наказавши дружині тримати тварину, він, не маючи досвіду, приступив до справи. Та скільки не мучив підсвинка, впоратися з ним не міг. Бачачи таке, дружина побігла до сусіда:

– Тарасе, позбавте лиха, – звернулася слізно, – мій дурень уже півгодини мучить пацю і не може доколоти…

Коли ж сусід прийшов, то від здивування за голову схопився:

– Куди ж ти, сякий-такий неуче, шпицею пореш? Серце тварини не з правого боку!

– Та я ж у лівий стромляю…

– Але ж ліва сторона в тебе, а в неї, перевернутої – права!

Не один рік була ця історія “притчею во язицях” в односельців. В обов’язки колія входило не тільки справно заколоти тварину, а й осмалити та розібрати тушу. Скажімо, й дотепер, купляючи сало на ринку, городяни звертають увагу на якість шкіри: гарно осмалена і відповідно оброблена, вона вабить зір своєю жовтизною і додає смакових якостей.

Традиційно смалили свиней соломою. Найкраще це виходило, коли для цього використовувались кулі. Жмут цупких стебел підпалювали і повільно осмалювали щетину час од часу зішкрібаючи її залишки спеціальним ножем. Гладеньку шкіру обмивали кип’ячем і накривали соломою “щоб впріла”, а опісля остаточно ще раз мили та шкребли. Це найвідоміший спосіб, яким користувалися селяни. Нині здебільшого послуговуються паяльними лампами, але якість від цього значно гірший.

Нарешті бралися, як кажуть у народі, “за розбирання свині”. Тут існували також свої обряди і закономірності. На Поліссі, скажімо, колій відрізав перший шмат сала, клав його на стіл, робив символічний хрест, приказуючи:

– Нехай вам Бог помагає наступного Різдва дочекатись і ще кращого годованика вгодувати!

– Спасибі, – відказувала господиня, – і вам бажаю, щоб Бог повернув здоров’я!

Потім, повідрізавши маленькі пупсинки на животі, віддавав господині, щоб однесла в хлівець – “на розплід”. Та найбільше цікавило присутніх, яким “вдався годованик”. Господиня, а саме на неї покладалися основні обов’язки догляду, не оминала нагоди розповісти, яким був її “підопічний”, як вона догоджала йому.

Найбільше клопотів було, коли “розробляли нутрощі”. Кожен орган мав своє призначення. Скажімо, жовч використовували для лікарських потреб, шлунок – для салтисону, ноги та хвіст – на холодець, кишки – на ковбаси, навіть з міхура робили дитячу іграшку. Сало і м’ясо солили та складали в діжечки або бодні (у Карпатах і на Прикарпатті їх коптили). Окремо обробляли здір, скручуючи його в своєрідні рулони, потім ним засмажували рідкі страви або вживали, як висококалорійний продукт під час важких сільськогосподарських робіт – розробці лісу, сінокосах, жнивах тощо, а також ним лікували шкіряні хвороби.

Чимало праці лягало на жіночі руки під час виготовлення ковбас. В Україні найпопулярнішими були кров’янки. Для них використовували, відповідно обробивши, найтовщі кишки, додаючи жир та гречану крупу, і пекли в печі на сковорідках чи спеціальних деках; середньої товщини йшли для м’ясних ковбас, а найтонші заправлялися крупоб – гречаною чи, як на Поліссі, пшоняною; їх відповідно і називали – “гречаники” та “пшоняними”. … Довголітній народний досвід опрактикував різноманітні способи використання тваринних продуктів. Я лише коротко зупинився на найбільш похідних, щоб нагадати сучасникові про давні традиції, які в багатьох місцях майже втрачено.

На завершення розповім ще про одну традицію, яка з’явилася в 60-х роках і побутує донині. Це колективні вечоринки – “на свіжину” чи “на печінку”. Після того як пости перестали бути обов’язковими, той, хто заколов свиню, готував щедрий стіл, де обов’язково мала бути смажена печінка. На таку вечоринку скликають сусідів і найближчих родичів та колія, якому відводилось найпочесніше місце – покуть.

Отже, як бачимо, передріздвяні дні вельми клопітні. Тому з нагальними роботами намагались упоратися до Настасії. Отож і казали: “До Насті точи снасті, а після Насті поскладай в одвірок снасті!” Адже за кілька днів приходять у гості найповажаніші празники, на які лишень святкували і відпочивали – Різдво, Василі або старий Новий рік та Водохрещі (Йордан).