“Гойда, гойда, гойдалочки…”

Здається, немає популярніших дитячих забавок, як гойдалки. Де б не гралися підлітки – в полі, лісі чи на подвір’ї,– вони, принаймні ще за мого дитинства, завжди лаштували похідні орелі. Якщо неподалік був узлісок, особливо березовий, то скручували від двох сусідніх дерев гілки і, приправивши знизу грубішої форми деревину, робили сидіння. В полі – а на Поліссі майже скрізь росли дуби – до нижньої гіллі приправляли дві рухомі тички, нижні кінці яких скріплювали дощечкою. Якщо ж на вигонах бракувало дерев, то вкопували двійко стовпів з конусоподібними підпорами, підв’язували на гачках тички, які могли вільно рухатися, й знизу кріпили сідловицю.

Та, вочевидь, найбільше гойдалок було біля обійсть. Майже в кожній родині практикували мотузкові орелі. Для цього використовували крилаті груші, бантини в клунях чи токах, причілкові дармовиси тощо. Біля таких місць завжди збиралися гурти, організовувалися різноманітні дитячі гулі.

Якщо нині ці забави збереглись серед сільської дітвори, то у давнину ними широко користувалася молодь і навіть подружені пари. Майже на всьому терені України існував звичай улаштовувати на великодневі свята громадські орелі. Напередодні празника парубки споряджали в центрі села гойдалку. За своєю конструкцією це була досить проста споруда. До глибоко вкопаних у землю двох стовпів (іноді їх “підтримували” й бокові підпори) прилаштовували зверху перекладину з рухомими залізними кільцями, а до них чіпляли дві голоблі. Знизу міцно прикріплювали дощечку, яка правувала за креселко. На ній можна було сидіти або стояти.

Гойдалки відомі майже в усіх етнографічних зонах України. Але найбільшу популярність вони отримали на Лівобережжі, що дало привід деяким дослідникам вважати, буцімто запозичення прийшло зі Сходу, зокрема з Туреччини. Не знаю, яким матеріалом оперували вони, але, як на мене, таке твердження непереконливе. По-перше, наш войовничий сусіда не міг “подарувати” цей елемент духовної культури хоч би тому, що з турками ми ніколи не мали світських контактів – повсякчас перебували у “військовому стані” й ідеологічній конфронтації (маю на увазі релігійну). Тому за таких умов навряд чи могло бути якесь запозичення в духовній сфері. По-друге, народ з високим рівнем культури – в даному випадку мова йде про виховання дітей, де колиска як прообраз гойдалки (до речі, на півдні України її й досі називають “колискою”) посіла уосібне місце і являла національну своєрідність – мусив обов’язково перенести цей атрибут у молодіжний побут. Нарешті, орелі, особливо для етносу, який мешкав переважно серед лісів, мали б бути природним явищем.

Все це, разом узяте, наводить на думку, що потреби в такому запозиченні не було. Тут, очевидно, спрацював давній стереотип, за яким деяка частина дослідників будь-яке явище автоматично віддавала сусідам, знецінюючи цим самим потенції свого народу. Подібні факти, на жаль, непоодинокі у фаховій літературі.

Те, що гойдалки були відомі нашому народові ще до “контактів з Туреччиною”, підтверджує, зокрема, й такий факт. Ще задовго до прийняття християнства дайбожичі вірували, що русалки на свій нявський Великдень, який припадає на перший по Зелених святах четвер, люблять гойдатися. Тому селяни скручували на деревах парні гілки, себто робили спеціальні орелі – “щоб нявки бавились і не толочили жита”. Згодом, коли християнство повело боротьбу з попередніми віруваннями, патріарх Андріян 1697 року своєю інструкцією, адресованою “старостам попівським”, наказував не здійснювати обряд поховання.

В акті 1750 року архиєпископ білгородський, до єпархії якого належала частина Харківської губернії, дав священникам інструкції, щоб викорінювали “колиски, називаємі рьла” (звідси, отже, рєлі, орелі, колиски, гойдалки).

Зрозуміло, що мова йде про великодневі та петропавліські свята. Наші пращури, як це засвідчує Анічкін, вважали: в такий спосіб “можна очиститися від усього злого, що зібралося за зимовий період, а хто цього не зробить – буде хворіти”. Подібні вірування побутували також у Боснії, Герцоговині, Сербії; вважалося, що хто не погойдається на Лазареву суботу (в нас – Великдень чи Трійцю), у того болітиме голова; натомість, хто скористається такою нагодою,– увесь рік буде здоровим.

Коли ж християнським проповідникам не пощастило повністю знівелювати цей світський обряд, в обіг увійшло таке твердження, зафіксоване на Харківщині: “Існує звичай чіпляти в стодолі гойдалку; і старий, і молодий мусив погойдатися на ній у спогад про те, що Юда повісився”. В такий спосіб, нарешті, було “реабілітовано” давню форму цього цікавого звичаю.

На думку сучасника цих дійств О. Воропая, гойдалки в селі під час Великодня були центром розваг: “від самого ранку до пізнього вечора на перший, другий і третій день свят біля гойдалки роїлись, бувало, дівчата, хлопці, діти та й поважні люди. Тут вже грали в крашанки”.

До речі, такі обряди влаштовували і в містах. Відомий факт, що в Одесі вони проіснували до 30-х років нинішнього сторіччя. Щороку на Великдень біля “Куликового поля” разом з каруселею будували й гойдалку, яка користувалась, особливо в молоді, великою популярністю.

Молодіжні гойдалки організовували, як уже мовилося, переважно на великодневі дні. Але в окремих регіонах їх робили і до Зелених свят, а також на Петра. На Поліссі найпопулярнішими були трійчанські гулі. Напередодні, облюбувавши в лісі кремезного дуба, хлопці підвішували до гілки дві жердини, і, таким чином, виходила ореля. На забаву сходилася молодь з кількох сусідніх сіл. Організатори ретельно стежили, щоб гойдалися тільки попарно – хлопець і дівчина…

Згодом звичай обрядових колисок перейшов і до весільної гостини. У деяких селах Лівобережної України третього дня, цебто у вівторок, всіх, хто із запізненням прийшов на весілля, саджали в рядно, підвішене до бантини, і гойдали доти, доки “штрафник” не відкупиться – пообіцяє кварту горілки. Дійство це називалося “вівтірковими гойдалками”.

Обряди, пов’язані з гойдалками, первісно мали ритуальну дію. За їх допомогою люди на великодневі, трійчанські свята або Петра очищалися від “зимової скверни”. Це була також одна з форм молодіжних взаємин, де юнь не тільки проводила своє дозвілля, але й фізично загартовувалась.

Свого часу Гегель вважав магію “ритуальною технікою”, котра пов’язана з певними біологічними циклами. Має рацію Богдан Микитюк, який у статті “Християнські й позахристиянські елементи в українських народних звичаях” слушно завважує, що обряд орелей, котрі влаштовували на Великдень, здебільшого співпадає з весняним, а на Петра-Павла з літнім сонцестоянням. “Тому треба припускати,– пише він,- що звичай гойдалок мав первісно магічне значення, виконувався в дні сонцестояння та сонцеповороту, щоб рухом гойдалки викликати і оживити рух сонця”.

Як на мене, це найточніша характеристика цих дійств, які виконувалися лише в певні періоди. Відтак обряд орелі знайшов своє відображення і в колискових (згадаймо відому колиханочку: “Гойда, гойда, гойдалочки, а дитині спаточки”). На жаль, давній звичай традиційних орель, що був дуже популярним серед української молоді, втратився. Згадки про нього залишилися тільки в етнографічній літературі.