Ходе Ілля на Василя

Новий рік завжди був найбажанішим святом у кожній родині. З ним пов’язували кращі, ніж у старому, сподіванки, завбачували добробут, родинну злагоду, щедрий урожай зернових та садовини, приплід худоби, здоров’я на людей. І хоч впродовж тисячоліть довелося чотири рази зміщувати в часі Новолітування (згадаймо: дайбожичі святкували його весною, з прийняттям християнства перенесли на осінь, а пізніше на 1 січня за старим стилем і, нарешті, для зручності, утвердилася сучасна дата), загальна обрядовість залишилася більш-менш сталою. Так уже заведено, що найпишніше відзначалися новорічні дійства напередодні, тобто опівночі. Цей час нерідко називають чародійним, оскільки для віруючих розвиднюється небо і “вони можуть просити в святих усе, що їм забагнеться: перетворення води на вино, каменя на хліб, а глини на мед”.

Про цікавий обряд, що його влаштовували в Новорічну ніч на Полтавщині, подав відомий дослідник цього краю Микола Маркевич. Згідно з повір’ям, саме взимку росте відома на Вкраїні рослина - нечуйвітер, яку широко використовують у лікувальних цілях. Проте особливу властивість вона має напередодні Нового року. Її можуть відшукати “тільки незрячі, котрим нечуйвітер коле очі”; вона допомагає не лише рибалкам, але й іншим “щасливо переправлятися через рік”.

Натомість горяни Карпат, де найцікавіше проходили новорічні обряди, вірували в те, що в цей час “віддаються заміж і святкують цю подію всі хатні печі”, а тому ґаздині зранку на Маланки спеціально мастили їх глиною, щоб у такий спосіб догодити, бо “цілорічно вона (себто піч) робить свою службу, а на Василя йде в танок”. Піч, як ми знаємо, завше була почесним місцем в оселі, при якій навіть не годилося лихословити, вчиняти лайки і бійки - “бо великий гріх”.

Крім того, господиня опівночі, одягши чоловічу шапку і взявши горня та хліб, йшла до джерела, тричі занурювала посудину у воду і, наповнивши ущерть, верталася до хати, змащувала мокрою мякишкою чоло присутнім, приказувала:

– Абисьте були такі величні, як святий Василь!

Після цього клала в посудину з водою срібні монети, а вдосвіта, коли дітлахи збиралися на посівання, давала вмитися цілющою джерелицею - “аби велися гроші протягом року”.

Від Різдва і до Василів не годилося замітати хати та виносити з неї сміття. Це пов’язували з тим, що впродовж тижня до оселі повертаються добрі духи-покійники, які після святої вечері розміщаються на покуті біля Дідуха та Снопа-раю, а також на сіні, яким притрушують долівку; ось чому, щоб не винести разом із сміттям “долі-щастя”, люди й не замітали осель.

Опівночі селяни виходили на подвір’я слухати, як Новий рік проганяє старого. Найуважніші можуть почути лайку між ними: старий рік хоче забрати із собою все, а новий намагається віддати лише “лихе”. Після цього господар, зайшовши в хату, пов’язував солому та сіно в три в’язанки; одну ніс до клуні, а решту на подвір’я та в садок (це ж робили і з Дідухом). Підпаливши їх - а сюди скидали й сміття від уперше заметеної хати - дим спрямовували так, щоб він обкурював фруктові дерева - “аби добре родили в новому році і не побив їх мороз”.

Новорічний вогонь віддавна вважався священним - спопеляв усі торішні сили, очищав людські душі від скверни, а разом з димом відлітали до Сонця “Щедрий бог” та духи-лада, що переселялися жити в поля. Ось чому в цей день люди намагалися бути чемними, не лаятися, нічого не позичати і дарувати, а лишень веселитися. Щоправда, деінде сміття разом з Дідухом виносили лише вранці. На західному Поділлі, скажімо, впродовж тижня хату замітали “по половині”: очищене від середини і до порога можна було виносити, а те, що підмітали до покутя, зберігали до Василів. Уранці його підпалювали біля воріт, і всі домашні перестрибували через багаття, потім перегонили й тварин - “абись всяка нечисть на вогні залишилась, а нам чистими увійти в новий рік!“.

Уночі напередодні Василів, як уже прижухало вогнище, йшли в садок — переважно діти — і розігрували цікаву сценку. Дівчинка вилазила на дерево, яке погано родило, а хлопчик у батькових чоботях та шапці розмахував сокирою.

— Не рубай мене, буду вже родити! — імітувала жалісливим голосом деревини сестриця.

— Ні, зрубаю! — лякав братик. — Чому не родило минулого літа?

— Побійся Бога, не рубай! Я вже вродю…

— А я зрубаю і нове висаджу!

— Останній раз прошу: не рубай, ось побачиш, як вродю цього року!

— Ну, гаразд, гляди ж мені, — погрожував сокирою юний господар. - Не защедриш цього літа, то наступного обов’язково зрубаю!

Так учинивши з усіма деревами, нарешті їх підв’язували житніми чи з сіна перевеслами. В родинах, де не було дітей, подібний діалог відтворювали чоловік і дружина.

Непомітно пустіли околи, але ненадовго. Як тільки закінчувалися “латки” - спільна вечеря, яку справляла молодь на отримані від коляд та маланкування наїдки, - селом знову розголошувалася мелозвука: дівчата йшли ворожити, а хлопці тим часом красти в них ворота, брами чи, навіть, корів та коней. Якщо господар не зумів уберегти своє господарство, то мусив відкупитися могоричем за потрату; натомість, якщо парубки упіймані на гарячому, вже вони зобов’язувалися причащати власника оселі. Так тривало до самого ранку. З першими промінцями починали спалювати Дідухів, оповіщаючи в такий спосіб, що настав Новий рік.

З приходом Василів починалися нові обрядодійства. Оскільки, за євангельським ученням, у цей день Христові зробили “обрізання”, то не годилося нічого різати. Але, очевидно, найцікавішими були новорічні засівання осель збіжжям. Це пов’язано з тим, що Василь є покровителем землеробства.

У тих селах, де була церква, засівали після ранкової відправи, а де не було - здосвіта. Батьки будили своїх синів (традиційно засівали тільки хлопчики, а дівчатка виконували щедрівки напередодні). Зодягшись у святкове вбрання, дітлахи брали спеціально виплетену рукавицю, наповнювали її житнім чи пшеничним зерном і, ставши перед образами, засівали спочатку власну оселю:

– На щастя, на здоров’я! Роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю. Будьте здорові з Новим роком та з Василем!

Батьки ощедрували юних посівальників грішми, і тоді вони, починаючи з крайньої хати, оббігали сусідські оселі. Кожен намагався щонайпершим засіяти й отримати найкращий подарунок. Тим, хто спізнювався, давали лише млинці та пироги. Відтак за дітьми бігали тічки псів, яких підгодовували посівальники. Найпохіднішою була така засіваночка:

Ходе Ілля
На Василя,
Несе пугу метяную.
Туди махне
І сюди махне:
У полі ядро,
А вдома добро.
Зроди, Боже,
Жито, пшеницю,
Усяку пашницю!

Перших посівальників господиня садовила на порозі й роззувала, щоб “вдома краще кури неслись”, а господар тим часом ішов з коцюбою до сідала і згонив курей, аби “починали скоріше нестись”.

Крім індивідуальних, були й гуртові посівальники - так звані “товариства”. Вони вибирали з-поміж себе старшого. На Чернігівщині головного посівальника садовили на лаву, приказуючи:

– Сядь же у нас та посидь, щоб усе добре садилося: кури, гуси, качки, рої та старости!

Тому нерідко юні посівальники водили з собою ще й перевдягнутого в козу “парубка” з великими вухами, зробленими з колосків.

Деінде в тих родинах, у яких не було дітей-хлопчиків, посівальникам пропонували “обмолотити сніп-Рай”: господиня застеляла посеред хати ряднину, а господар клав снопа і вручав одному або кільком полазникам качалку та макогона; вдаривши кілька разів по колоссі, роботу припиняли. Натомість ґазда ставив сніп-Рай на покуть, де він перебував до голодної куті, а обмолочене зерно ділили на три частини - з однієї засівали господу й сусідів, іншу тримали для весняної сівби, а решту віддавали корові, коли вона отелиться.

Якщо діти засівали удосвіта, то вдень це робили дорослі, одвідуючи одне одного. При цьому була одна відмінність - зерном не засівали оселю, а потрушували господарів, приказуючи:

Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця,
На щастя, на здоров'я та на Новий рік,
Щоб уродило краще,як торік, -
Коноплі під стелю, а льон до коліна,
Щоб вас, хрещених, голова не боліла.
Будьте здорові з Новим роком.
Дай, Боже!

Господарі намагалися зібрати все зерно від посівальників і підгодувати птицю, - “щоб краще неслася та справно вилуплювались курчата”.

Вдень на Новий рік селом ходили ватаги - “перевдягнені мандрівники” (на зразок Меланок). Серед них обов’язково був Василь, Меланка, дід та баба, циган тощо. Вони брали із собою козу, коня, плуга чи рало, серпа та цурку. Заходячи в подвір’я, вчиняли новорічний засів: орали і засівали сніг, а потім волочили. Зайшовши до оселі, вчиняли різноманітні жартівливі дійства - кропили присутніх водою, розмальовували комина, мастили глиною господарські речі, “розмовляли” з піччю, замітали “навиворіт” долівку, вчиняли “сварки” й “мирові”, а наостанок вимагали могорич. Нерідко в хату заводили живого коня чи козу. Присутність цих тварин зрозуміла: коза символізувала добробут і врожай (згадаймо слова щедрівки: “Де коза стопою, там жито копою…”), а кінь уособлював силу й вірність.

Обряд новорічного засівання перейшов із дохристиянських вірувань, адже наші далекі пращури відзначали новолітування весною - напередодні посіву зернових. Тому переважна більшість символів і дійств зберегла прадавнє, дайбозьке коріння.

У Придністров’ї на Новий рік хлопці ходили біля річки з туром, приспівуючи:

Ой туре, туре, небоже,
Ой обернися та поклонися!

Це мало символізувати зимове сонцестояння, адже під цю пору “сонце повертало на літо, а зима на мороз”. Тому з Василевим днем суголосні численні прислів’я:

Василів вечір додає дня на курячу ніжку.

На Василів вечір день прибуває на курячий шаг.

На Василя вечір відьми крадуть місяць.

На Новий рік прибуває дня на барана скік.

На Новий рік погода - буде в полі урода.

Старий рік у ноги - Новий у пороги.