Святкування Різдва. Христос рождається! Славімо його!

Один з найзнаменніших і найвеличніших празників святкового календаря, яким, власне, започатковується рік, є Різдво Христове, що в народі йменують просто Різдвом. Розпочинається воно в опівніч після Святвечора між 6 і 7 січня. У давнину, як уже мовилося, це було свято Коляди – народження Сонця. З прийняттям християнства церква приурочила його до появи на світ Ісуса Христа. Відтак повсюди в храмах відправляють нічну Божу Службу з таким розрахунком, щоб завершити її удосвіта і знову сісти за святкову вечерю-сніданок.

Першими сповісниками народження Христа були діти та підлітки. Вдосвіта семи-восьмилітні хлопчаки йшли до односельців віршувати-віншувати, себто вітати родичів та сусідів зі святом Різдва Христового. На Чернігівщині віншувальники, заходячи до хати (обряд цей здійснювали удосвіта до сходу сонця, бо в різдвяну ніч “добрі духи-душі та бог урожаю залишалися в господарстві до сходу сонця”), казали:

– Зі Святим Різдвом будьте здорові!

Їм відповідали:

– І вас також вітаємо й бажаємо здоров’я!

Після цього полазник декламував:

З Святим Різдвом вітаю,
Всім здоров'я бажаю:
Господарю на воли,
Господині на квочки,
Хлопцям-дівчатам на гуляння,
Малим дітям забавляння,
Христу-Богу вихваляння!

Крім підлітків, окремо віншували менші діти. Вони здебільшого оббігали лише родичів і найближчих сусідів, приказуючи:

Я, маленький хлопчик,
Ізліз на стовпчик,
У дудочку граю,
Христа забавляю!

Чи:

Горобчик летить, Хвостом вертить, - А ви, дядьку, переймайте, Мені копійочку дайте!

Крім того, була й така форма віншування: підліток, оббігаючи в Різдвяну ніч оселі, показував яблуко. Це означало, що він бажає, аби в господарів щедро вродила садовина; полазника годилося обдарувати ласощами або грішми.

Загалом віншувальників чекали з нетерпінням як добрих сповісників і щедро віддячували яблуками, горіхами, бубликами, а найчастіше спеціально випеченими маленькими хлібинами “з душею”. Вважалося, чим більше дітей-полазників завітає до хати, тим щедрішим буде Новий рік. Колядували, як правило, лише хлопчики, а дівчатка в передріздвяних обрядах участі не брали, оскільки за давнім віруванням на великі свята першими полазниками мають бути представники чоловічої статі, котрі й ощасливлять хату-господарство; і вже зовсім зле, коли першою перевідає жінка…

Після церковної служби, яка закінчувалась о 4-5-й годині, всі розходилися по домівках. Зайшовши до оселі, парафіянин врочисто сповіщав хатніх:

– Христос рождається!

Йому відповідали хором:

– Славімо його!

У давніші часи, принаймні до XVIII століття, у церквах під час богослужби співали світських колядок. Одначе згодом, коли релігійний центр перенесли з Києва до Москви, синод заборонив виконувати їх, оскільки в Росії подібних пісень не знали. Але ці заходи не прижилися в Україні, тому московська патріархія змушена була видати спеціальний дозвіл колядувати лише з Богословника, в якому пропонувалися тексти тільки релігійного змісту.

Відтак після привітання родина сідала за вранішню Святвечерю, доки не зійшло сонце. Адже за віруваннями, добрі духи перебувають у хаті лише із сутінками. При цьому господар скроплював оселю свяченою водою, обкурював пахучим зіллям і запалював свічку – прообраз Сонця, яке, на думку дайбожичів, “святкувало свої іменини”. Помолившись, усі сідали на простелені рушники; при цьому годилося “продмухати місце”, щоб не покалічити добрих духів.

Після першої ложки куті господар піднімав келишок і виголошував:

– Будьмо здорові зі Святим Різдвом! Хай Господь милує нас і має нас у своїй опіці на кожному кроці, а всім померлим пошли, Боже, царство небесне, раювання в небі!

Після цього мили посуд, оскільки наступна трапеза вже мала бути скромною. Всі з нетерпінням, адже нарешті закінчився довготривалий пилипівський піст, чекали м’ясних страв. Тим паче, що в кожній родині до Різдва готували свіжину – ковбаси, окорок, печене м’ясо, холодець та інші традиційні вкраїнські наїдки.

Розговівшись, лягали спочивати. До обіду, як правило, ніхто не ходив у гості; винятком, а відтак і обов’язком, було лише “везти до діда вечерю”. Під обідню пору, спорядивши святкові повози, одружені діти (син з невісткою чи дочка із зятем) перевідували батьків або дідусів. Вони брали із собою три хлібини, кутю, сало та ковбаси, вінок, посвячений на Спаса, та пляшку горілки. З ними були й діти, які перед цим не носили вечері. Батьки з нетерпінням чекали бажаних гостей: господар статечно виходив назустріч, одчиняв ворота і щедро напаковував сіна для коней. Господиня, в свою чергу, зустрічала дітей на порозі, цілуючи і вітаючи зі святом.

Нарешті з’їжджалася вся родина, і гуртом сідали за святковий обід. Запаливши свічку, господар першим смакував кутю, закликаючи при цьому померлі душі, а присутнім зичив здоров’я, щастя й статків. Так почергово вчиняли всі гості. Наповнивши чарчину горілкою, ґазда виголошував святковий тост:

– Пошли, Боже, царство небесне й вічне панування у небі всім тим, що відійшли з нашого роду, а нам усім пошли, Боже, щастя, здоров’я, многая літа!

Родинна вечеря тривала допізна. Ніхто з присутніх не згадував сумних історій та образ, бо це трапезування мало “очистити всіх од скверни і об’єднати злагодою та любов’ю”. Таку ж символічну роль у гуцулів виконував і обрядовий танок “Кругляк”, що ознаменовував бога Сонця за своєю ритмічною дією. Не обходилося, звичайно, і без колядок, серед яких найпопулярнішою була така:

Ой у полі плужок оре,
Славен Ти є,
Славен єси,
Славне сонечко
На небеси!
За тим плужком
Господь ходить.
Святий Петро поганяє,
Божа Мати їсти носить,
Їсти носить, Бога просить,
"Ори, Синку, цюю нивку,
Та й посіємо пшеничку!"

Надвечір село знову оживало – починалося масове колядування. Щоправда, не в усіх місцевостях України воно було однаковим: на Покутті діти ходили колядувати на Святвечір, на Слобідській Україні, Поліссі, колишній Гетьманщині й Гуцульщині – першого дня Різдва, а на західному Поділлі – лише вранці наступної днини. Та все ж першими розпочинали колядувати діти, а вже потім молодь чи навіть і дорослі.

Різдвяні колядницькі гурти споряджали переважно парубки. Вони заздалегідь вибирали ватага, себто керівника, міхоношу, “козу”, “пастуха з пугою” та інших дійових осіб, які в кожному регіоні мали свою різновидність. “Козу”, як правило, зодягали у вивернутий вовною назовні кожух, прилаштовували солом’яні роги, хвіст і дзвіночок на шию; з нею постійно ходили циган, лікар, єврей, смерть з косою тощо. Неодмінним атрибутом усіх колядницьких ватаг мала бути рухома звізда, яку носив Ватаг (“Береза”).

Заходячи на подвір’я, колядники просили дозволу, і коли господар зголошувався, починали співати віншувальні пісні-колядки та ставити жартівливі сценки.

Ой сивая та і зозулечка.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров'я!
Усі сади та і облетіла,
А в одному та і не була.
А в тім саду три тереми:
У першому – красне сонце,
У другому – ясен місяць,
А в третьому – дрібні зірки.
Ясен місяць – пан господар,
Красне сонце – жона його,
Дрібні зірки – його дітки.

У поетичних текстах оспівувалися господар, господиня та їхні діти, зичили їм щастя й здоров’я, а господарству – статків і щедрого приплоду. Натомість, якщо в родині були діти, котрі довго не розмовляли, то таким давали напитися води з ритуального дзвіночка. Це, начебто, мало допомогти “оживити дзвінкий голос”. Жінки ж, аби в них росли великі коноплі, ненароком обливали міхоношу водою. Якщо в оселі була дівчина, то вона обдаровувала кожного колядника яблуком чи горіхами.

У деяких місцевостях України, крім хлопчачих, ходили й дівочі ватаги. Віншувальників намагалися відповідно ощедрити. Отримані продукти молодь віддавала на “великі вечорниці”, які справляли на Богородицю (8 січня); це були суто молодіжні розваги, а тому, якщо на них приходив хтось із чоловіків, то над ним збиткувалися – вчиняли різноманітні глузди й виганяли геть, бо, за повір’ям, Мати Божа “родила сина без чоловіка”. Зароблені ж гроші віддавали на громадські потреби та церкву.

У селах, як правило, організовували кілька колядницьких ватаг, і між ними нерідко спалахували сутички чи своєрідні змагання. Але саме ці дійства створювали неповторний колорит і особливу святковість.

З Різдвом пов’язано чимало прислів’їв:

• Дми не дми – не до Різдва йде, а до Великодня.
• Дуй не дуй, а вже не до ковбаси, а до яєць іде.
• Краще Різдво тріскуче, ніж пекуче.
• На Різдво обійдеться без паски, а про мак буде й так, а без олії не зомлію.
• Обійдеться на Різдво без свяченого, а на Великдень без куті.
• Не дивниця, що на Різдво метелиця.

За різдвяним днем віщували погоду і врожай:

• Якщо сонячний день – дорід на хліб.
• На Різдво йде сніг – заврожаїться озимина.
• Зелене Різдво – білий Великдень.
• Як на Різдво зеленіє, то на Великдень багато нових могил.
• Якщо на Різдво буде багато бурульок понад стріхою, то вродить ярина, особливо ячмінь.
• Який день Різдва, такий і на Петра (12 липня), бо як по Різдвові, так і по Петрові.
• Як на дві неділі перед Різдвом рясний іній, то перед Петром буде на гречці рясний цвіт.
• У який день випало Різдво, в такий треба починати жнива.
• Щоб вродили коноплі – жінкам не гоже спати всю ніч.
• У який день Різдво, в такий Новий рік і Петра.

Наступний по Різдвові день – свято Богородиці. Особливо шанували його жінки, оскільки воно пов’язане з Матір’ю Божою. В народі вірили, якщо вагітна дружина чи її чоловік, навіть через крайню необхідність, працюватиме в цей день, то народиться дитина з фізичними вадами - шестипала, безпала, або ж зі зрослими пальцями. Тому на Богородицю можна було колядувати й жіночим ватагам.

Було за звичай у цей день відвідувати бабів, які приймали роди, пригощаючи пупорізок вечерею, а також справляли обіди та панахиди по померлих (начебто вночі всі небіжчики сходяться до церкви і їм правлять молитви священики, що також померли).

У деяких місцевостях, зокрема на Галичині, до сходу сонця запалювали на подвір’ї Дідуха, перестрибували через огонь і перегонили домашніх тварин, оскільки вночі “мають гуляти відьми”.

Відтак з дайбозькими народинами Сонця християнство ув’язало один з найбільших своїх празників – Різдво Христове. Тому вітаючись, одне одному казали: “Христос рождається!” – “Славімо його!“.