“Христос Воскрес!” – “Воскресне й Україна!”

Усі ми виносимо з країни дитинства романтичні спогади, котрі на схилі літ дедалі частіше й частіше навідують у гості острівцем, що яріє блакитним овидом тих років є Великдень, котрий здебільшого припадає на квітень. Практично жодне зі свят для нас, сільської дітвори, не дарувало стільки радості й душевної теплоти, як Паска. Це справді був Великий день, може, не стільки церковними відправами, як всенародними дійствами родинних та громадських обрядів. Адже нарешті можна було вволю поласувати в проголодні літа смаковитою, що танула в роті, паскою, досхочу наїстися яєчок, похристосуватись і намоцокуватися крашанками в колі своїх однолітків.

Не менш цікавими були для нас й одвідини всеношної. Ще заздалегідь, потаємно від “іуд-сексотів” - так називали позаочі тих, хто робив на нас доноси вчителям,- домовлялися про похід у сусідні Скурати, де на всю округу збереглась одна-єдина церква. Щоправда, біля храму стояли на чатах вчителі, аби не допустити своїх вихованців на всеношну; кого щастило їм впіймати, тому знижували за чверть поведінку і викликали батьків до школи…

Але й ми були не ликом шиті. Десь опівночі, коли вчителям надокучувало тримати заслін і вони розходилися по домівках, ми манівцями збігалися до храму і, розсіявшись по закутках, чекали святкової відправи. Кожен намагався не задрімати протягом ночі, бо тільки тоді пощастить відшукати гніздо дикої качки.

Як зараз пам’ятаю той вечір. Припоравши домашнє господарство та зладнавши в кошик паску, крашанки й шмат сала, я з мамою вирушили на всеношну. Доки дісталися – а це добрих шість кілометрів,– людей в церкві було повно. Хтось читав по складах Євангеліє. Та ось вдарили дзвони. Люди оживилися – скоро має явитися з вівтаря сільський батюшка.

Так і сталося: розчинилися ворота, і в святкових ризах з хрестом у руках до прихожан вийшов священник. Я уважно стежив за ним, бо знав, коли вперше привітає з Христовим воскресінням, потрібно, тримаючи в руці срібну монету, відповісти: “Анталюз маю!“. Тоді ця копієчка, походивши по інших руках, неодмінно повернеться до мене не сама, а з усіма тими, що були поруч з нею.

А ще пригадав пораду дядька Андрія. Йдучи на всеношну, треба покласти в кишеню карбованця. Якщо хтось привітає: “Христос воскрес!”, то у відповідь відказати тричі: “А в мене карбованець є!” – отже, протягом року не виводитимуться гроші.

Ставши перед мирянами, священник басовитим голосом промовив:

– Христос воскрес!

Присутні хором відповіли:

– Воістину воскрес!

Після триразового повторення церковний хор заспівав:

Христос воскрес! Смертю смерть поправ
І сущим во гробі живот дарував...

На вулиці враз почулися постріли – то мисливці в такий спосіб “убивали чортів”. Після короткої служби всі почали виходити з церкви слідом за хоругвами, хрестом і плащаницею. Упевнившись, що в храмі нікого не залишилось, останнім вичвалав сторож і, примкнувши двері на замок, став біля них. Мати пояснили: це для того, аби в церкву не проникли жінки-відьмачки та чоловіки-упирі.

– Вони ще можуть торкатися священикової руки,– мовили наостанок ненька.– Придивляйся, хто це робитиме!

– А хіба в нас є відьми? – здивувався я.

– Є, синку, є… – відказали загадково.

Тим часом процесія втретє обходила довкола церкви, обіч якої стояло безліч людей “зі святим” – пасками, крашанками, ковбасами, салом, стільниками, дехто з більш заможніх приніс посвятити навіть запечене порося з хроном у зубах. Після урочистого обходу батюшка освячував нехитрі селянські наїдки. Як тільки обряд закінчився, мама нахилились до мене, тричі похристосувались і поцілували, потім так вчинили з тіткою Ганною, що стояла поруч, обмінявшись крашанками.

Почало світати, і ми вирушили додому. В хаті біля покутя ще горіла запалена з вечора лампадка – “бо ангели всю ніч над селом літають”. На ліжку, схилившись на бильце, куняли тато; цієї ночі лежати під ковдрою не годилося, бо кажуть, що може нечиста сила приснитися. Похристосувавшись, мама налляли в черп’яну миску води, поклали щойно принесену крашанку і запропонували мені вмитися, потерши нею щоки – “щоб завжди були рум’яними”.

Доки готували сніданок, мені було велено однести корівці окраєць свяченої паски, притрушеної сіллю. Перед тим, як почати розговини, тато мовили:

– Дай, Боже, і на той рік дочекатися цього світлого Христового Воскресіння у щасті та здоров’ї!

Ми відповіли:

– Дай, Боже!

Змастивши салом щоки, ніс та губи, тато запропонували це зробити й нам – “аби влітку сонце та вітер не тріскали шкіри”. Натомість почали розговлятися. Першою їжею була звичайно паска. Коли її розрізали, на стіл впало кілька кришок. Тато повизбирували їх і наказали мені вкинути в піч - “щоб миші не поїли, бо перетворяться на кажанів і будуть літати над тим, хто їх розгубив”.

Та ось прийшла черга грати навбитки – найзаповітніша моя забава. Кожен вибрав “на зуб” пару яєчок, і ми почали моцакуватися. Тато, як цього й слід було сподіватися, вийшли переможцем. З цієї нагоди вони пригадали, як у дитинстві приносили додому повні кишені “биток”. А ще неньо оповіли, як, буваючи в світах, бачили інші, ніж на Поліссі, великодневі обряди. У Слобідській Україні з першого посвяченого яєчка шкаралупу несли до річки й кидали у воду – “щоб допливла до рахманів і сповістила, коли Великдень”.

У степовій Україні за два тижні перед святом наповнювали тарілку землею й засівали її вівсом. На Великдень, коли зело вже закущувало так, щоб могло сховатися яйце, ставили “могилку” (так називали в народі вівсяну поросль) на стіл перед тим, як розговлятися, а довкола клали стільки крашанок, скільки померло близьких у родині, і вони мали лежати протягом тижня – до поминального понеділка. Літні люди після утрені ходили також на могилки “христосуватися з ріднею”, називаючи поіменно ім’я батьків чи дітей і приказуючи: “Христос воскрес!“. Начебто після того, як священик оповістить про воскресіння, з могилок можна почути відповідь: “Воістину воскрес!“.

Дехто вночі перед Великоднем одвідував могилки своїх батьків, щоб попросити їх вибачення за те, що вони свого часу прокляли небіжчиків; якщо земля загуде, то це означало – батько-мати простили – “в такий спосіб землиця сповіщає, що прийняла їх і відпустила гріхи за прокляття своїх дітей”. У цей час начебто можна побачити і палаючі свічки, які оповіщали, що душа її власника пішла до раю…

А ще тато згадали, як раніше біля церкви або на сільському пагорбі хлопці цілу ніч палили вогнища. Для багаття годилося зрізати в лісі старе дерево (дуба чи вербу, бо в них ховаються нечисті) і вкрасти у попа або корчмаря стару діжечку чи якийсь інший господарський вижиток на розпал. Біля таких вогнів збиралося багато людей, переважно літніх чоловіків, щоб погрітись і розповісти кумедні історії, чи як юда за тридцять срібних зрадив свого вчителя. Вважалося, що вогонь цей є прообразом того, біля якого грілася варта, оберігаючи розіп’ятого на хресті Ісуса.

Я поцікавився і про відьом. Тато відповіли, що колись, аби розпізнати, хто є нечестивцею, вчиняли так. Брали шматок дошки із сучком, що залишивсь від домовини, виколуплювали його і приходили на всеношну. Крізь таку дірочку, якщо в неї подивитися, можна побачити серед присутніх відьму - в неї на голові обов’язково має бути череп’яна макітра. Але робити це потрібно вельми обережно, оскільки нечестивці можуть помститись…

На такій гумористичній ноті ми й завершили великодневі розговини. Я з мамою лягла перепочити. В підобідню пору, коли прокинувся, взяв два моцаки й дременув на крижове до однолітків. В усіх були новенькі костюмчики і крашанки в руках. Сусідський Толик одразу запропонував зіграти навбитки. Я зголосився. А спочатку обдивившись його моцака – чи, бува, не підсовує мені галунку – “викрутку”, себто висмоктану соломинкою рідину й наповнену смолою чи воском порожнину.

Щастя всміхнулося мені. Взявши виграну битку, підхожу до Косарика. Хоч і знаю, що він вельми шпеткий на всілякі фанаберії, але сподіваюся, що цього разу таки поталанить мені. Косарик підсовує майже до очей обплетене пальцями яйце, так що ледь-ледь видіє “попка”, себто нижня його частина, і хвалькувато рече:

– Було не було, даю тобі перевагу – можеш бити носком!

Але я докумекав, у чому річ, і пропоную показати крашанку. Опинається, бачу. Потім, заклавши руки за спину, протягує правицю. Я взяв яєчко, обдивився його зусібіч,– звичайнісінька собі галунка. Та доки я витягував свого моцака, він встиг підсунути “пустушку”. Як не шкода було, але мусив віддати програш…

Нарешті хтось запропонував піти до гойдалки. На узліссі напередодні Великодня хлопці причепили до дубової гілляки дві тички, а знизу припасували кріселко. Такі гулі в нас завжди вчиняли на Паску. Довкола було людно й гамірно: одні гойдалися на орелі, інші грали навбитки, а дівчата неподалік водили хороводи. Облюбувавши обіч невеликий пагорб, щоб не муляти парубкам очі, бо можуть прогнати геть, ми почали з “котків”. Ставши купкою, скочували в долинку свої крашанки. Оскільки моє яєчко найбільше вдарило інші, то я за одним махом виграв аж п’ять галунок. Невдовзі перейшли “в кидки: той же Косарик поклав на відстані кількох кроків два яєчка так, щоб між ними можна було всунути півтора пальця, а мені годилося влучити в обидва. Якщо промахнусь або поцілю одне, то мушу віддати своє; як ви здогадуєтеся, справа ця нелегка. І тим приємнішим був виграш, що переміг я свого недавнього “кривдника”.

Після цього спробували ще одну забаву. На відстані десяти кроків поклали яєчко на землю. Щоб його дістати, потрібно було пройти із зав’язаними очима і взяти голіруч. Якщо “заблудився” або не розрахував відстані, а отже, і не зміг дотягтись до крашанки,– мусив віддати свою. Дві мої спроби виявилися марними.

Додому повернувся під вечір. На покуті сидів хрещений. Я привітався з ним традиційним “Христос воскрес!“. На мій подив, він відповів не зовсім звично – “Воскресне й Україна!“. Бачачи моє здивування, розповів історію про те, як, перебуваючи в таборах, куди його безпричинно запроторили в тридцять сьомому році, в’язні-українці так віталися між собою на великодневі свята.

– Але це по секрету сказано,– застеріг хрещений.– Поки що будь, синку, обережний, бо як почують сексоти,– а такі в селі у нас є,– то обов’язково донесуть в НКВС. Тоді не тільки мене, і твого батька заберуть туди, де Макар телят не пас. Краще ось візьми дві писаночки, що їх спеціально приготував для тебе!

Таких красивих яєчок я не бачив ні в кого. На одній з писанок червонів хрест, а нижче напис: “З Христовим воскресінням вітаю!“. Красно подякувавши за несподіваний гостинець, я обережно поклав писаночку на покуть. Хрещений тато тим часом почав згадувати, як відзначали Великдень на Поділлі, звідки він був родом.

Повернувшись з церкви, господарі, в яких були в хаті таргани, одне одному казали:

– Що зараз будемо робити?

– Будемо свячену паску і яйця їсти,– відповідав інший.

– А таргани що будуть робити?

– Самі себе їсти…

Потім відрізали від паски дві цілушки: одну відносили худобі, а іншу засушували. Свячений хліб не давали лише котові та псові – “бо то великий гріх” (хоч дехто вважав, що тварина, котра посмакує ним, не хворітиме сказом навіть тоді, коли вкусить хвора псина).

Після родинного сніданку діти оббігали сусідів та родичів, вітаючи їх із Христовим воскресінням. За це юних оповісників обдаровували крашанками або писанками.

По обіді молодь і заміжні пари сходилися на цвинтар. Підлітки вчилися дзвонити в дзвони, а парубки грали в “козаків”. З-поміж гурту вибирали двох “панів”. Кожен мав набирати собі парну команду з присутніх – себто “козаків”. Взявши палицю, якою битимуть м’яча, “пани” вирішували, кому бути “вдома”, а кому – “в полі”. Хто першим навершував кийка, той залишався “вдома” і розпочинав гру.

Закінчивши одну забаву, бралися за іншу – в “довгу березу”. Кілька хлопців, розмістившися шеренгою один від одного на десять кроків, схилялися на коліно і пригинали голову. Той, що що ззаду, перестрибував передніх і також приймав подібну позу. Гра закінчувалася тоді, коли “довга береза” обійшла довкіл церкви.

Дівчата здебільшого грали в “Жучка”. Ставши попарно одна до одної обличчям, схрещували обидві руки. По них, мовби по місточку, проходила маленька дівчинка або хлопчик; пара, по чиїх руках пройшов “Жучок”, миттю перебігала наперед. Рухаючись у такий спосіб довкіл церкви, юнки співали:

Ходить Жучок по ручині,
А Жучиха по долині.
Грай, Жучку, грай!

Присутні приспівували:

Ой грай, Жучку, грай, небоже,
Най ти пан Біг поможе.
Грай, Жучку, грай!
А ти того рік чекали,
Та щоби-сь мо Жучка грали.
Грай, Жучку, грай...

Ввечері хлопці йшли до дівчат по писанки. Якщо юнка давала парубкові пару розмальованих яєць, то хлопець зобов’язувався на третій день Великодня “відгуляти писанки”, себто найняти музик і запросити її в танок. На Поліссі, щоправда, був інший звичай. Дівчата самі вручали свої вироби хлопцям, а ті на храмовому святі мусили причастити медівкою і наймати музик…

Подоляни вважали, якщо взяти на всеношну маленький стільчик, зроблений в четвергові пости, й сісти на нього, то можна побачити всіх сільських відьом, котрі триматимуть дійниці на головах. Дехто вірив: якщо під час випікання пасок вкинути у піч галузку, котру затикали на Зелені свята під стріху, то неодмінно до хати прийде жінка-відьмачка. Вважалося також, що той, хто помре на Великдень – “вельми щасливий”. Небіжчикові в домовину обов’язково клали писанки – “щобись мав з чим прийти до родичів і похристосуватися”.

Чимало повір’їв пов’язано і з скарбами. Легенди засвідчують, що вночі перед Великоднем, коли читається “одіяння”, спалахують вогнями скарби, особливо ті, що їх ховали ще за турецько-татарських часів. Утікаючи від напасників, люди поспіхом закопували гроші та цінності, але не всі відшуковувались – одні господарі гинули, інших забирали в неволю. Ось чому в цей час скарби “давали про себе знати”. Тільки не всім велено бачити той вогонь. Таким провісництвом наділялися лише “мізинчики” – хто останнім народився в родині. Але щоб відкопати золотий сховок, потрібно мати міцні нерви, неабияку витримку й сміливість, бо тими скарбами відає нечиста сила, що може “завести в нетрі й поглумитися”.

І ще мені запам’ятавсь один гарний звичай, про який згадали мама. У давнину вважали, що на Великдень має “грати сонце”. А тому перед його сходом люди відчиняли віконниці, відсували фіранки, знімали з підвіконь зайві предмети – “щоб упустити до хати Царя неба, який приносить у дім щастя й здоров’я”. Дівчата ж вибігали тим часом у садок і чекали перших променів – як тільки вони з’являлися, склавши руки, читали таку молитву:

Добрий день тобі, сонечко яснеє!
Ти святе, ти ясне, прекраснеє,
Ти чисте, величне й поважне:
Ти освіщаєш гори й долини, і високії могили,–
Освіти мене, рабу Божу, перед усім миром:
Перед панами, перед царями,
Перед усім миром християнським
Добротою, красотою, любощами й милощами.
Щоб не було ні любішої, ні милішої,
Од раби Божої народженої, хрещеної, молитвеної.
Яке ти ясне, величне, прекрасне,
Щоб і я така була ясна, велична і прекрасна
Перед усім миром християнським на віки віків.
Аминь.

Після цього на корі дерева робили помітку у вигляді хреста. Коли воно зацвітало, з тих квітів плели віночок і, трохи поносивши, чіпляли в оселі – “щоб причарувати хлопця”.

Про Великдень народ створив чимало прислів’їв та приказок.

Шити, білити, а завтра Великдень.

Обійдеться на Великдень без гречаної паски.

Не кожен день Великдень, а хліб не паска.

На Великдень сорока хоч лихацька, аби біленька, а на Різдво хотя сирова, аби нова.

Дороге яєчко к Великому дню.

Де той у бога Великдень, а він уже з писанками та крашанками.

На Великдень перший раз закує зозуля.

Де вовк на Великдень зачує дзвони, то буде там цілий рік крутитися.

За спогадами зійшов перший Великодневий день. Провівши хрещеного до воріт, я довго дивився йому вслід і повторював про себе: “Христос Воскрес!” – “Воскресне й Україна!”. Цей спогад лишився зі мною на все життя, адже ми стали свідками, що Вкраїна таки воскресла.