Коляд, коляд, колядниця...

Кому з нас, хто народився й виріс у селі, не знана ця похідна і простенька колядка, з якою ми оббігали сусідів та хрещених, щоб оповістити про Різдво Христове й отримати за це щедрі подарунки:

Коляд, коляд, колядниця,
Добра з медом паляниця,
А без меду не така, –
Дайте, дядьку, п’ятака!

Хоч у нашому арсеналі були й інші, не менш поетичні тексти, цей мав особливе значення, оскільки в ньому безпосередньо згадується Коляда. Назва ця, здається, всім відома й зрозуміла, хоч ми й не підозрюємо, що походить вона з глибокої давнини, а її генеологічне коріння має латинське забарвлення (calendae), себто перший день кожного місяця, зосібна січня, який особливо пишно святкувався.

Нашим пращурам цей обряд відомий ще з IX сторіччя. Існує припущення, що прийшов він од римлян. Тамтешні хлібороби протягом тижня – з 17 по 23 грудня (за старим календарем) гучно відзначали зимові свята, так звані Сатурналії. До них готувалися заздалегідь: на їх честь влаштовували жертовне порося, обрядові страви, обсилали один одного дарунками, зорганізовували різноманітні забави та ігри. Ця обрядодія безпосередньо пов’язана з покровителями врожаю, а відтак і багатства – богом Сатурном та його дружиною Опсою.

Сатурналіям передувало свято Бруналії, яке відзначали двадцять чотири дні (з 24 листопада по 17 грудня – за кількістю літер греко-латинського алфавіту). Ця врочистість символізувала свято зими та вина. В такий спосіб римляни віддавали шану завершенню хліборобського року і уславляли його зимовими святами.

Ця традиція, що прийшла до нас через Балкани, на думку визначного дослідника дохристиянських вірувань Івана Огієнка, зробила певний вплив і на обрядовість наших пращурів, зокрема на святковий календар. Як на мене, з цим можна погодитися частково, оскільки напередодні Коляди, починаючи од Введення, наші далекі попередники урочисто святкували місцеві празники, які лишень традиційно оформилися за християнськими назвами: до таких зокрема належать Катерини, Андрія, Варвари, Миколая та ін.

Свято української Коляди відзначається впродовж двох тижнів – із 7 по 19 січня. Це період так званого зимового повороту сонця. В народі казали: “Сонце на літо, а зима на мороз”. За дайбозькими уявленнями це зустріч нового сонячного року, а звідси і Свято народження Сонця – найзнаменніший зимовий празник, що об’єднувався цілим каскадом обрядових дій. Усі вони так чи інак стосувалися хліборобського циклу, що підтверджують численні ритуалізовані дійства (кутя, посівання зерном, виготовлення Дідуха тощо).

З прийняттям християнства розпочався інтенсивний наступ на утрадиційнений святковий календар дайбожичів. Особливу боротьбу повела церква зі Святом народження Сонця, в тому числі з Колядою, замінивши його народженням Христа. Ще у V столітті (440 – 461 рр.) папа Лев І Великий скаржився, що римляни святкують не Різдво Христове, а Сатурналії, тобто схід (народження) сонця. Подібне зустрічаємо і в нас. В одній із збірок законів, виданих у російській імперії, читаємо: “Вечором напередодні Різдва Христового та протягом свят організовувати, за стародавніми ідолопоклонними звичаями ігриська, і, наряджаючись у кумирську (ідольську) одіж, танцювати вулицями і співати сороміцькі пісні, – забороняється”.

Про це йдеться і в “Синопсисі” (огляді), виданому 1674 року Києво-Печерським архімандритом: “Нації пам’яти того біса Коляди й доселі не перестають обновляти, наченше од самого Рождества Христова, по вся Святия дні собирающеся на богомерзкія ігралища, пісні поють і в них аще і о Рождестві Христовом поминають, но зде же беззаконно і Коляду, ветхую прелесть діаволскую, много повторающе, присовокупляють”.

Усе це красномовно підтверджує, що народ не бажав одрікатись від своїх давніх поетичних обрядів. Довелося, отже, піти на певні поступки. Свято народження Сонця християнська релігія змушена була ув’язати з народженням Ісуса Христа, залишивши при цьому в повсякденному побуті чимало давніх структур, зокрема колядки та щедрівки. Щоправда, спершу намагалися вилучити з ужитку і цей високопоетичний жанр, в якому оспівується щедрість ниви, врожаю, величальні господарям дому та їхнім дітям, побажання щастя і здоров’я в новому році. Практично вся сюжетна структура колядок і щедрівок у їх первісному варіанті сфокусована на вшанування природи й людини. Згадаймо хоч би одну з них:

Го-го-го, коза, го-го го, сіра,
Ой розходилася, розвеселилася.
При свому двору, при господару!
Де коза ходить, там жито родить,
Де не буває, там вилягає;
Де коза туп-туп,
Там жита сім куп,
Де коза рогом,
Там жито стогом,
Де коза хвостом,
Там жито кустом...

За дуалізму, тобто двоєвір’я, частина колядок і щедрівок доповнювалася, підмінялася християнськими символами, або ж створювалися нові, де оспівувались Христос, Мати Божа. Особливо чимало текстів подібного характеру створили вихованці Києво-Могилянської академії (XVII — XVIII ст.), а на західноукраїнських землях — ченці Почаївської лаври (XVIII ст). Саме з цього періоду відчутний християнський елемент в обрядовому мелосі, а відповідно втрачається термінологічне поняття Коляди, окреслившись лише у виконанні пісень і сценічними дійствами (колядницькі ватаги та щедрувальницьке посівання).

Деякі вчені вважають, що первісне значення Коляди залишилося в окремих реліктових обрядах. Одне з таких — свято Корочуна. Те, що це давня назва Коляди підтверджують згадки в Іпатіївському та Новгородському літописах. Пізніше цей термін зафіксувався в побутових елементах — дійовій особі колядницької ватаги, в обрядовій назві різдвяної паляниці на Закарпатті тощо. Дехто пояснює його походження од “корочун” — один з найкоротших днів на Спиридона, тобто 25 грудня, або ж “покрочував” — почав видовжуватися (з цього часу день уже прибув на хвилину).

З Колядою тісно ув’язується і свято Туриці (на честь бога Тура), яке святкувалося в Галичині та Подністров’ї. В цей час господарі водили селом бичків і приспівували:

Ой, Туре, Туре-небоже,
Ой обернися та й подивися.

Як уже мовилося, свято Сонця — Коляда відзначалося протягом двох тижнів січня. Це цілісний комплекс новорічних обрядодій, куди входять Різдво, Василі та Водохрещі. Отже, до Різдва годилося припорати всі господарські справи – наготувати харчів для тварин, забезпечитися паливом на святкові дні, натовкти ячменю чи пшениці для куті та зготувати дванадцять (деінде — дев’ять) пісних страв, серед яких обов’язково мали бути борщ, риба, гриби, пироги з квасолею чи капустою, тушкована картопля, узвар і кутя. Всі ці страви годилося готувати на вогнищі з дванадцяти полінець, яке підпалювали за допомогою кресала.

Під час Святвечора, за традицією, усі члени родини мають бути вдома; хто ж спізниться, той “цілий рік блукатиме поза хатою”. Натомість, якщо між членами сім’ї або сусідами були сварки, то їх лагодили в цей день, щоб “на Різдво був спокій і мир”. Найповажнішою особою на Багату кутю вважався господар, який виконував роль давнього жерця — його слово, порада чи наказ вважалися незаперечними для виконання.

Отже вечір напередодні Різдва називався Святвечір, Багатвечір, Багата кутя, Вілія. Як уже мовилося, серед різноманітних страв обов’язково мала бути кутя. Її готували з пшеничних або ячмінних зерен (на півдні України з рису). Перед тим їх вимочували у воді, товкли в ступі, сушили і знову товкли, щоб остаточно звільнились од луски.

Кутя вважалася основною обрядовою їжею. З цього приводу Ф. Вовк писав, що “одварені у воді зерна пшениці або ячменю з медом, та зварені у воді сушені овочі нагадують ще неолітичну добу”. З цією стравою пов’язано чимало обрядодій. Після її приготування, вийнявши горщик, дивилися: якщо зерна піднялися через вінчик — на добробут, а запали — на лихе передвістя. До звареного додавали солоду, але пам’ятали відоме прислів’я: “Не передай куті меду”. В інших регіонах заправляли товченим маком, волоськими горіхами, родзинками та іншими смаковитими приправами. Натомість усе це розмішували в узварі.

На особливу увагу заслуговує обряд “Нести кутю на покутю”. Адже вона мала неодмінно стояти в новому горщику впродовж усіх празників (щоправда, до кожного свята варили окремо). В одних районах це мав вчиняти найменший хлопчик у родині. Напередодні батько виплітав йому нові вовняні рукавички; зодягши які, підліток брав горщика і, несучи його, декламував:

— Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли (чи курчата) сіли!

На півдні України кутю несла лише господиня. Перед тим вона запрошувала всіх сісти й супроводжувати дію звуками квочки (“кво-кво”); коли ж ставила узвар, то наказувала присутнім підвестись й кудкудакати (“кудкудах-кудкудах”). Це для того, щоб гарно неслися кури й виводили курчат. Деінде садовили на покуті дітей, і ті гуртом відтворювали пташині голоси. На Черкащині та Чернігівщині господиня імітувала це тоді, як подавала їсти кутю.

Несучи обрядову страву, казали:

— Кутю на покутю, узвар — на базар, а пироги — на торги: кво-кво…

А діти їй відповідали:

— Цяп-цяп…

Прилаштувавши горщик, підходила до малят і, поскубуючи їх за чубчики, приказувала:

— Чуб-чуб… – це для того, щоб курчата були чубатими.

Горщик із кутею ставили на покуті в кубельце, яке робили з найзапашнішого сіна. Таке місце іще називали яслами, оскільки за християнським вченням Мати Божа народила в яслах малого Христа. Горщик покривали хлібом та дрібком солі. Після свят частину сіна віддавали худобі, а решту тримали для кубел, де мали нестися кури чи висиджуватись курчата. На Слобожанщині з цієї трави готували купелю для немовлят.

Волиняни напередодні Різдва мастили хатню долівку, вносили горстку сіна і стелили його під столом. Воно мало пролежати там до Водохрещ. Гарною ознакою було, якщо у ньому переспав пес або кіт. У західних областях України до хати вносили плуг або ярмо, столярські причандалля, а в інших — випікали тістечка у формі господарського реманенту чи збруї, обрядовий хліб “Василі”, який також ставили на покуть.

Як тільки на небосхилі з’являлася підвечірня різдвяна зірка (вважалося: хто найпершим побачить її, той буде найщасливішим у наступному році), — всією родиною сідали за стіл, який називався багатим. І це дійсно так – на ньому мало бути дванадцять різноманітних пісних страв, а звідси й назви “Багата кутя” чи “Багатий Святвечір”.

Першим, як і годилося, займав місце господар, а за ним інші члени родини. Під час святкової вечері намагалися не виходити з-за столу, розмовляти тихцем і не пити води, – “щоб у жнива не мучила спрага”. Вставши, глава сімейства пропонував пом’янути покійників і запросити їх до Святвечора. Вважалося, що саме в цей час усі близькі й далекі члени родини мають прийти до оселі, а відтак звільняли для них місця на лавах, ліжках, стільчиках, ставили страви й клали ложки. Слідом за господарем усі присутні виголошували молитву. Поетично-схвильовані слова були звернені до тих, хто “заблукав у лісі, втопився у морі чи не повернувся з далекої дороги”.

Обряд поминання померлих присутній у всіх регіонах. Господар називав імена небіжчиків, приказуючи:

— Хто вмер, той у ямі, а хто живий, той з нами. Царство їм небесне, хай легко лежиться, а нам легко живеться!

Натомісь, залишивши трохи куті в мисці, клали в неї чи поряд ложки, а вдосвіта на Різдво дивилися, чи не перевернулася чиясь: це означало, що власник такої ложки “скоро піде з цього світу”.

Наступну молитву виголошували “нині сущим” — усім членам родини. Їм зичили здоров’я і щастя, бажали, щоб гуртом і в злагоді дочекалися наступного Різдва. Після цього господар брав свічку та миску з кутею і, поклонившись до чотирьох кутів, передавав страву дружині,. Перед тим, як почати їсти, старійшина, зачерпнувши ложкою куті, підкидав її до стелі — “на приплід”. Усі стежили, скільки прилипне зернин, ото стільки з’явиться в новому році ягняток та іншої живності. Друга порція призначалась врожаєві зернових, а третя завбачувала кількість роїв, адже традиційно в кожному господарстві тримали бджіл.

На Чернігівщині, перед тим, як почати трапезу, господар, взявши першу ложку куті в рот і, не ковтаючи її, виходив на двір подивитися на нічне небо: якщо воно зоряне — наступного року добре вестиметься всяка птиця, а коли зірок мало — доведеться спродувати її. За вечерею кожен з присутніх, з’ївши три ложки куті, мав посмакувати всі страви. Потім знову вживали кутю та узвар.

Якщо хтось за вечерю необавом чхнув, що вважалося доброю прикметою, то господар символічно “дарував” шмат землі чи якусь тварину, а коли вдавився, то це було сумною звісткою. Після цього господиня мила посуд, а воду зливала в карафку, щоб нею напровесні скропити молодий приплід, переважно курчат та качат, яких уперше випускали на вулицю.

Після вечері діти мали за обов’язок односили обрядову їжу своїм хрещеним, бабусям-дідусям та бабусі-пупорізці (на Херсонщині це робили напередодні вечері). Матері клали на тарілку книш та калачі, іноді цукерки, і діти, зайшовши до хати, казали:

— Добрий вечір! Мама і тато прислали вам хліб, сіль і вечерю.

Ощедрені забирали їство і, в свою чергу, давали нове, а дітей обдаровували горіхами, яблуками, цукерками чи грішми…

Не менш цікаві передріздвяні обряди побутували в Карпатах та на Закарпатті. Крім куті, тут пекли спеціальний обрядовий хліб — “карачун”, “крачун”, “хлібець”. В одних місцях його виготовляли увечері, в інших — у ніч перед Різдвом, супроводжуючи цікавими дійствами. Скажімо, гуцули робили це в такий спосіб: жінка, щоб спекти карачуна, одягалася в гуню і натягала рукавицю, бо “гола рука — це бідність, а карачун — символ достатку”. Хоч обрядовий хліб супроводжував усі святки, символізуючи зимове сонцестояння, але вживали його тільки після Василів і тримали до весни, щоб вийти з ним на перший засів яровини.

На Закарпатті обрядовий хліб пекли з пшеничного борошна. Перед тим як його вчинити та посадити в піч, ґаздиня виганяла всіх з оселі і замикалася. Якщо в родині була відданиця, то мати змащувала їй обличчя медом, потім змивала його, а воду, зіллявши у пляшечку, вправляла в тісто. Саджаючи виріб у піч, приповідковувала:

— Як цей мед пече в карачуні, так би тебе (ім’я хлопця) пекло серце за нею, — і при нагоді давала юнакові напитися цієї води, щоб він уподобав дівчину.

Напередодні Різдва батько із сином ішли до току з веретою, нав’язували в неї соломи і заготовляли два снопи — один, щоб розіслати на столі, а інший правував за Дідуха. Потім направлялися до річки, вмивалися джерельною водою, змочували з трьох сторін карачуна і поверталися до хати. Почувши постуки в сінях, господиня запитувала:

— Хто там дуркоче?

— Святий дух з калачами та зі свяченою водою, — відказував ґазда і, переступивши поріг, оповіщав: — Щедрий і добрий вам вечір!

Дружина, розіславши біля порога якусь одежину (на голу долівку не годилося ступати), відповідала:

— Дай, Боже!

Натомість господар пускав карачуна до столу, а ґаздиня, упіймавши його, кидала назад. Якщо хлібець упав долі, то дивилася, чи “не догори сподом, бо це на лихий рік”. Подібну обрядодію робили і на Щедру кутю.

Після цього батько із сином розстеляли куля на столі, накритому святковою скатертиною, а Дідуха ставили на покуть. Соломою прикривали лави й долівку. Дорослі тим часом робили перевесла і перев’язували ними попереки – “щоб під час жнив не боліла спина”.

Такий звичай побутував на рівнинному Закарпатті. Гуцули ж святвечерювали трохи інакше. Напередодні Багатої куті господар разом із сином (а коли не було такого, то з дружиною, яка одягала чоловічу шапку) тричі за сонцем обходили оселю, тримаючи в руках хліб, по ложці меду й куті, а також жарини, ладан і свічку на тарілці. Потім заходили в стайню, ставили на одвірках та між рогами тварин хрестики і проголошували заклинання од злих сил.

Міцно позамикавши двері, обсипали довкола маком “од відьом”, а біля порога клали зубок часнику та сокиру “від вовків”. Лишень після цього заходили в хату з “колядником” — обрядовим снопом. Перед вечерею парубок йшов до потічка, набирав у відерце води й приносив до хати, імітуючи, що несе жирове масло. Між сином та матір’ю відбувався цікавий діалог, в якому юнак намагався переконати, що він справді дарує молочні продукти.

Сівши за стіл, ґазда розпускав паска на штанях – “щоб вівці легко окотилися”. До речі, мешканці гір намагалися завести у світлицю й полазників — ягнятко або телятко й нагодувати його. Деінде влаштовували символічний обряд частування диких звірів.

Ось такі найвідоміші обряди, пов’язані зі Святвечором на всьому терені України. Не менш поетичними були й ворожіння та заклинання. Скажімо, хлопець, який не хотів аби до його юнки засилали сватів інші парубки, йшов увечері до млина, брав три скіпки від шлюзів, які перетинали лотоку, загортав їх у ганчірку і таємно втикав у одвірок нареченої, приказуючи:

— Як сеся застава не пущає воду на лотоки, так би (ім’я дівчини) не пускала сватів, окрім мене.

Дівчата у свою чергу йшли до прорубу, роздягались і, скропившись водою, нашіптували:

— Як сеся вода біжит, так би за мнов бігали сватачі!

Натомість удома розплітали волосся, брали в руки хліб і, тричі оббігавши оселю, дивились у вікно, де начебто “має показатися доля”. Дехто з юнок змивав обличчя калиновим соком, щоб завжди було рум’яним.

З Багатим Святвечором пов’язано чимало повір’їв. Господарі готували для взуття нові солом’яні устілки, котрі носили до Нового року, потім перевертали їх на другий бік, а після Водохрещ підкурювали ними корів, які хворіли. На Лівобережній Україні хлопці й дівчата робили устілки із сіна, що лежало на покуті, для правого чобота, а напередодні Василів клали під подушку, приказуючи:

— Хто мені судиться, той сю ніч присниться.

Крім того, дівчата мили посуд і виносили його на вулицю, постукуючи в миски; звідки одізветься пес, туди й піде заміж. Потім підходили до сусідських вікон і дослухались: якщо чули слово “сядь” — не пощастить вийти заміж, а коли “йди” — у цьому році прийдуть свати. Якщо дівчина бажала вийти заміж за хлопця, то підходила до його хліва і слухала, що роблять свині: тихо сплять — у родині лад буде, а коли кричать — на часті сварки в сім’ї.

Ворожили і в такий спосіб. Дівчата, пов’язавши у вузли хустини, клали їх у ночви й імітували, начебто “палають збіжжя” — чиї хустини випали на долівку, ті юнки підуть заміж. Після цього клали на столі різні речі (сокиру, ножиці, чарку тощо), потім, зав’язавши очі, почергово підходили, – до якої речі вперше торкнулась рука, таким на вдачу буде майбутній чоловік.

Крім молоді, ворожили й старші люди. Їх переважно турбувало, скільки кому жити. Ставши між лампадкою і свічкою, дивилися, чи буде подвійна тінь: якщо тільки одна, то це на швидку смерть. Діти у цей час удосталь гралися на розстеленій долі соломі, відтворюючи звуки домашньої птиці чи сценки збирання грибів у лісі. А щоб дітлашня не плакала — “бо будуть цілий рік каверзувати”, — їм давали гризти горіхи, аби “не боліли зуби”. Проте забороняли їх їсти надворі, бо “птиця постійно клюватиме зерно в посівах”. У цей день намагалися не ходити в позики – “щоб не жебракувати цілий рік”.

Ось так непомітно за різноманітними обрядами й дійствами і стікав Святвечір. Надходила північ, а отже й Різдво. Під цю пору селяни намагалися завбичити погоду.

На Багату кутю зоряне небо – кури добре нестимуться і вродить горох.

Місячна ніч — урожай на баштани.

Ожеледь на деревах — защедрять горіхи й садовина.

Сніг іде — врожай на яблука.

Іній або сніг — на мокре літо і дорід зернових.

Дивляться після вечері у вікно: якщо чисте і зоряне небо, то буде сухе й врожайне літо, і навпаки.

З кубельця витягували сінину: якщо довга, то рік буде врожайним, а коротка — на недорід.

Повечерявши, зав’язували ложки житнім перевеслом – “щоб не губилися в череді корови”.