Мокій червоний – літо грозове

Селянина завше цікавила літня погода. Від неї залежала доля врожаю: посуха накликала недорід, а часті дощі чи град - вимокання й побиття збіжжя. Тому взимку й весною люди в окремі дні ретельно стежили за природою. Переважно робили це на Різдво, старий Новий рік, Водохреща, Великодні празники тощо. Не було вийнятком і невелике святце святого Мокія - 24 травня.

Майже на всьому терені України завбачували, якою буде погода влітку. Якщо в цей день йтиме дощ, то мокрих чекай жнив - “Мокіїв день мокрий - все літо буде мокрим”, “Якщо на Мокія паде дощ, то буде сорок днів падать”. Про це віщує й туманний день.

Мокія вважали також і “Царем граду”. Оскільки він є християнським святим, то можна здогадуватись, що в давнину дайбожичі мали свого покровителя на землі, як, скажімо, верховного бога блискавок та грому – Перуна. Ми, на жаль, не знаємо, хто був намісником Перуна на землі, але свідомі того, що дохристиянські вірування не могли обійтися без “наглядача за громом”. Очевидно, в процесі утвердження дуалізму, себто двовір’я, давній бог-градобій згубив свою первісну назву і прибрав християнізоване ім’я, що співзвучне з природним явищем (Мокій – мокрий).

Градобій завжди був великим лихом для селян. З цього приводу казали: “Якщо сонце не випече, то град обов’язково висіче”. Особливу небезпеку являло й те, що пересіяти збіжжя чи пересадити городину вже не було змоги з огляду на пізні строки. Відтак природний катаклізм часто-густо призводив до голоду.

Народна практика виробила чимало форм відвороту граду. Переважна їх більшість пов’язана із замовляннями. Це передовсім молитви й шептання, за допомогою яких можна, як вважали, відвернути градохмару. За свідченням літніх людей, деяким ворожбитам це було під силу – стихію або зупиняли, або “відводили в бік”.

Окрім молитв, люди вдавалися й до інших дійств. На Житомирщині я записав вірування про те, як можна відігнати грозу від свого поля. Як тільки насувалася чорна хмара, жінки брали лопати, якими саджали хліб у піч, й тричі оббігали посів, або ж клали їх на поріг. Деінде під час грози запалювали свічки, посвячені в Чистий четвер; їх у народі називають “громничні”. Дехто – “щоб град зупинився” – викидав із хати свячену вербу.

Але найбільше довіряли “Цареві граду” – Мокію. Щоб задобрити його, в цей день остерігалися працювати, а лишень виголошували святкові молитви. Вийнятком було - доглядати городні рослини. Вважалося: “Хто на Мокія поле грядки-матиме добрий пожиток”. На свято висівали також соняшникове насіння. Ввечері господиня роздягалася і голотілою тричі обходила грядку, промовляючи:

– Як не можна голо по світу ходити – щоб так не могли горобці моїх соняшників пити!

Ось чому з таким пошанівком ставилися до святого Мокія як доброго прогностика літньої погоди й оберігача збіжжя від граду. “Якщо сонце,- казали знаючі люди,- сходить червоно, то літо буде грізне й пожарне”.