На Обретіння птиця до гнізда повертається

Уперше про весну, якщо ви пам’ятаєте, наші пращури згадували на Стрітення, себто 15 лютого. В цей день начебто зустрічаються Зима з Літом: “Хто кого переборе,– стверджує народне мудрослів’я,– такою буде погода до початку березня”.

Але найзнаменитішим святцем весняного місяця все таки вважають Обретіння, що припадає на 9 березня. За церковним календарем це віднайдення (“обретіння”) Чесної Голови святого Іоанна (Івана) Хрестителя (Предтечі). В народі воно здебільшого йменується як Обретіння.

Звідки ж взялася ця назва? Одна з версій, що це народна обробка, не переконлива, оскільки такі довільності не характерні для народного календаря. Як на мене, тут скоріше вплив дохристиянських вірувань. У давнину, дайбожичі, очевидно, мали спеціальне свято, пов’язане з поверненням (обертанням) до рідних країв перелітних птахів. Це підтверджує той факт, що основні дійства, які влаштовували селяни на Обретіння, стосувалися птахів, котрі першими поверталися з вирію.

Згодом обряд “зустрічі птахів” об’єднався з “накликанням весни”, що його відзначали на Сорок Святих (22.ІІІ). Але (і про це йтиметься в наступних матеріалах) кожне березневе свято – Явдохи, Сорок мучеників, Олекси тощо – так чи інак пов’язане з пошанівком окремих птахів. Одначе найбільше обрядів припадає на 9 березня. Про цей день, коли мають повертатися до рідних країв пернаті, існує безліч цікавих легенд та переказів. Одне з таких дійств у 20-х роках (тепер уже колишнього села Старосілля Чорнобильського району, Київщина) записала Ніна Заглада. Свого часу талановита дослідниця, котра згодом стала жертвою сталінського терору, оселилася в поліському селі, щоб дослідити побут, а відтак і підготувати монографічне дослідження про дитячі звичаї та обряди. На сьогодні це єдина книга з цієї теми. До речі, при будівництві Київської ГЕС це село потрапило в зону затоплення.

Серед дитячих забав дослідниця записала цікавий переказ про пташину трійцю. Якось журавель, деркач і перепілка орали поле. Журавель правив плугом, деркач воли поганяв, а перепілка водила їх.

Побачивши пеньок, перепілка застерегла:

– Під пеньок, під пеньок!

Деркач окрикнув:

– Придерж-ж-ж, придерж-ж-ж!

А журавель, йдучи за плугом, спокійно покрикував:

– Турли, турли!

Здається, простенький сюжет, але не без моралі: в кожної птахи свої обов’язки…

Першими, як прийнято вважати, прилітають у рідні краї жайворонки. Цих благовісників особливо шанували в Україні. Вони з’являються тоді, як з полів іще не зійшов сніг, тобто на Обертіння. Про це мовиться в одній із веснянок, записаних свого часу П. Чубинським:

Чом ти, жавороньку,
Рано з вирія вилітав?
Іще по гороньках сніженьки лежали,
Ой ще по долинах криженьки стояли.
– Ой коли пора прийшла,
Неволенька вийшла.
Ой я тії криженьки
Крильцями розжену,
Ой я тії сніженьки
Ніжками потопчу...

Люди спостерігали, якщо жайворонки високо в небі, то – “вони до Бога летять молотити”, а коли низько – “не донесли ціпа, і він упав, а тому й птахи поприпадали додолу” – отже буде рік неврожайний.

Згодом з’являються й граки, влаштовуючи несамовиті бійки за місця гніздування. Про це мовить і дитяча загадка: “Дорога розлога, а на дубі ярмарок”. Хоч ця птаха і не заслужила особливої поваги, але вважається, що граки є “найнадійнішими сповісниками весни”. Одна з примовок каже: “Граки на дереві з весною розмовляють”.

До перших весняних благовісників належать також журавлі та лелеки. Побачивши веселиків у небі, селяни рахували їх: скільки було птахів, “стільки злотих мав би коштувати корець (мірка сипучих - В. С.) жита”.

Одначе найбільшим пошанівком користувалися лелеки. Ці птахи віддавна вважалися боголюбними, бо оселялися поруч з людськими житлами. Побутує повір’я: якщо лелека звив гніздо на клуні чи хаті – “то він має принести господарям щастя, оскільки гніздиться лише біля добрих людей”. Лелечина присутність начебто оберігає родину від лиха, а “хто зруйнує кубло боцюна, у того хата згорить”. На Поділлі існував звичай – побачивши вперше чорногуза, простягували йому шмат хліба й промовляли:

– Бусле, бусле, на тобі гальвоту, дай мені жита копу!

Тому селяни спеціально будували на дахах христовини, щоб у такий спосіб присусідити боголюбних птах, котрих вважали напівсвійськими. Якщо діти вперше бачили на клуні прилітного бацюна, то окликували:

Чорногузе-дядьку,
Зроби мені хатку
І ставок, і млинок,
І вишневенький садок!

Одначе найбільше очікували буслів дівчата. Якщо юнка запримітила птаху, що ходила полем або стояла, то це означало: свати оминатимуть оселю, коли ж літала – невдовзі засватається. Але особливо остерігалися сидячого чорногуза – “бо доведеться ще довго дівувати”.

Одними з перших провісників вважалися й ремези. Сільським мешканцям ці невеличкі і юрливі пернатниці добре відомі своєю майстровитістю. Їхні вичурні гнізда, що звисають на вербах понад річками та ставками, нагадують своєрідну рукавичку. В народі вірять, що ремези починають будувати свої житла саме на Обретіння, коли інші птахи лишень повертаються з вирію. В одній з колядок є такі рядки:

Ой ремезе, ремезоньку,
Не вий гнізда на льодоньку,–
Буде льодок розтавати,
Твоє гніздо забирати.
Увий собі в темнім лісі,
В темнім лісі на обрисі:
Будуть оріх оббирати,
Твоє гніздо оглядати.

Відомий дослідник О. Воропай вважає, що колядка про ремеза “імовірно була колись дівочою веснянкою, а в пізніші часи перейшла до різдвяного циклу, як величальна пісня для дівчини”.

З Обретінням отже, пов’язували повернення з вирію пернатих. В одному з давніх рукописів мовиться, що “на Обретіння святий Іван чудом своєї голови повертає їх, птах, назад додому”. Відтак, щоб не накликати звороту, жінки остерігалися в цей день прати білизну, бо “На Обретіння птиці повертається до гнізда, діти до хліба, а чоловік до жінки та роботи”.