Наша Меланка качура пасе

Якщо перед Різдвом готували Багату, переважно з дванадцяти страв, вечерю, то напередодні Нового року, цебто 13 січня — Щедру. Вона не мала такої великої кількості вибору, але була вельми смаковитою: ковбаси, смажене м’ясо, печеня, локшина й обов’язково млинці - як символ Сонця. В деяких регіонах, зокрема на Поліссі, варили другу кутю, заправляючи її смальцем. Тому вечерю називали Щедрою, а звідси й Щедрий вечір. Колядки та щедрівки добре описують ці традиції:

Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров'я!

Оскільки за християнським календарем це день преподобної Меланії Римлянки, що померла 439 року, то його й називають Меланками, а наступний день - Василями. Народна уява по своєму витрактувала ці імена. Одну вельми цікаву версію свого часу записав на Буковині поет Юрій Федькович.

До пізнання віри Христової наші люди вірили у Прабога-Вседержителя. Він мав чотири сини і п’яту дочку. Донька його - це наша мати земля, яку звали Ладою. Чотири сини звалися: перший - Ад-Гад, чи змій, володар пекла, власне чорт. Він ворогував з Богом, братами і сестрою; другий син – Яр-Ярило – святий Юр; третій – Рай, з якого потім зробили Івана; четвертий – наймолодший - Лад або Мир, з якого зробили Дмитра. Саме Сонце звали Святовидом і зображали його як лицаря-богатиря у золотім шоломі і з сімома мечами коло боку, а восьмий у руці; він об’їжджав землю білими кіньми.

А донька - земля Лада - мала двоє діточок: одного сина - на ім’я король, - Радо-Князь-Місяць та доньку Весну-Маяну, що її потім почали звати Милана, Миланка. А звали її так тому, що цілому світу вона була мила, бо цей світ квітами і зеленим листом уквітчала. А тому що лихий змій всім чинив зло, то він заповзявся Маланку - сестру місяця та в своє підземне царство запроторити. Він її таки нарешті вкрав, у той час, як її брат-Місяць був на полюванні. Але у діда змія її знову вкрав перший брат Безсильчик-Васильчик і з нею одружився. Отож, святкування Маланки мало символізувати весну, що вирвалась з неволі.

В Україні не всюди однаково відзначали Щедрий вечір; найпишніше його святкували на Лівобережжі та Гуцульщині, нaтомість для північного Поділля ці дійства характерні в переддень Водохрещ, а тому галичани не дотримувались таких обрядів.

В давніші часи Маланки, Василі та Водохреща пов’язувались із новорічним циклом так званого “Сонячного кола”. Найбільшим вважалося дайбозьке свято “Щедрого Бога”, яке пізніше прибрало назву “Маланок”, або “Щедрого вечора” (“Щедрівок”), котрим і завершувалися “Святі Вечори”. Упродовж тижня, починаючи з Різдва, люди не працювали, а лише святкували. Особливо пишно проводили вечори. Не був вийнятком і Щедрий вечір, (Щедра кутя, Меланки, Меланії), що припадають на 13 січня (або 31 грудня). Як уже мовилося, з цієї нагоди готували другу обрядову кутю. Дехто з богомільних навіть різав чорну курку, щоб “інші добре неслися”, адже саме з тією породою пов’язані численні забобони (якщо чорна курка починала співати півнем, то їй одразу ж відрубували голову, “оскільки вона віщувала покійника в родині”).

Сідаючи до вечері, кожен одягав нову або свіжовипрасовану сорочку і користувався спеціально поміченою ложкою. Перед тим, як почати трапезу, господиня просила дітей вийти з хати, а біля батька, що сидів за столом, клала стільки пирогів, щоб його не видно було (деінде ставили й житній сніп). Після цього запрошувала дітлахів до світлиці.

– А де ж це, — запитували вони, здивовано, - наш тато?

– А хіба ви, — відповідав неньо, — мене не бачите?

– Ні, не бачимо…

– То дай, Боже, — відказував батько, — аби ви так мене завше не бачили, — і, вставши, роздавав усім хліб.

У деяких регіонах це робили напередодні Різдва. З цього приводу завважимо, що подібний обряд існував у слов’ян Аркони (XII ст.). Саксон Граматик писав: “Жрець під час вселюдної служби ставив снопа між собою і народом, і питався в руян, чи бачать вони його. Коли ж вони відповідали, що не бачать, то він бажав їм, аби наступного року його за пирогами зовсім не видно було”.

На Гуцульщині перед вечерею влаштовували “свято печі”. Напередодні її прибирали - мастили, знімали різні речі й прикраси - “бо цілий рік вона робить службу, а на Василя йде у танець і віддається”, а щоб їй “не тяжко було танцювати” — знімали ряднини, не спали й не сідали, а лише засипали овес “на коровай, як на весілля, аби мала чим коня годувати, як їхатиме в місто на герць”.

Повечерявши, сусіди йшли один до одного миритися, щоб “Новий рік зустріти в мирі та злагоді”. Між тим хлопці, які недавно “отримали гарбуза”, вдруге засилали сватів з надією “на благословенну згоду”.

Тим часом біля вікон вже чулися дзвінкі поголоси та щедрівки. На переважній території це робили лише дівчатка-підлітки, а іноді і юнки. Вони, як правило, не заходили до хати, щедруючи лише під вікнами.

Ой сивая та і зозуленька.
.........
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров'я!
Усі сади та і облетіла,
А в одному та і не бувала.
А в тім саду три тереми:
У першому - красне сонцеЮ
У другому - ясен місяць,
А в третьому - дрібні зірки.
Ясен місяць - пан господар,
Красне сонце - жона його,
Дрібні зірки - його дітки.

У давнину на Київщині побутував дуже цікавий дитячий обряд “Кози”. Підлітки 12-14 років збиралися у ватаги й розприділяли між собою ролі Кози та Кота. Для них робили спеціальні маски. Як добре стемніло, йшли в ті оселі, де було багато дітей. Один з товариства підходив до вікна і накликав:

– Дядьку, пустіть Козу до хати, бо змерзла!

– Немає де тій Козі розгулятися - тісно в хаті! – відказував господар.

– Та пустіть, бо змерзла! - тричі повторював козовод.

– Та я вже пустив би, але що дядина скаже?

– Будьте ласкаві, - звертався козовод до господині, - пустіть, дядино, бо й козенята померзнуть!

Жінка вдавала, що вже пізно, діти лягли спати, хата помащена і припічок побілений…

– Та пустіть нас. М-е-е…

– Та йдіть уже, йдіть, тільки добре співайте, - зголошувалась нарешті господиня.

Першим заходив, ведучи за собою Козу, кововод, за ним ішов Кіт, решта щедрівників. Знявши шапки, віталися, старший козовод починав:

Нуте, панове,
Нуте, мурове!
Поставайте вряду,
Я козу веду!

Перевдягнені тварини підтупцьовують у такт пісні, а діти захланно смикають їх за хвости та вуха. Хор заспівує:

Наша козиця
Вже стара птиця,
Недавно з Києва
З довгими кісьми:
— Ногами стопчу,
Рогами сколю.
Хвостом замету!..

Коза тим часом падала, задирала хвіст і вдавала, що мертва. Кіт її обнюхував, крутячи хвостом. Хор співав далі:

Треба козиці три куски сала.

Кіт:

Мяу, мяу ... сала!
Щоб коза встала.

Хор:

Ой, устань, козо,
Та й струсися,
По цьому дому
По господарю
Ізвеселися!

Коза нараз схоплювалася і починала танцювати:

Ой, слухай, козо,
Де труби гудуть,
Там млинці печуть,
То і нам дадуть!

Метка тварина нахабно підходила до печі, обнюхувала її, а хор співав:

Хазяїн іде, пожиток несе.
Перший пожиток —
Мірочка гречки,
Другий пожиток —
Мірочка жита,
Третій пожиток —
Решето вівса,
Та й щедрівка вся!
За ці щедрівки —
Кварта горілка,
А з цеї мови
Будьте здорові!

Усі, поклонившись, рекли вголос:

– Будьте здорові з праздником!

Старший козовод, посіпуючи Козу, наказував їй:

– Кланяйся хазяїну й хазяйці та їхнім діткам! – що вона й робила!

За таку виставу господар обдаровував юних віншувальників пиріжком чи грішми, а Кіт тим часом біг до господині:

– Мяу, мяу, дайте ще сала, щоб Коза брикала!

– Так, так, — встрявав й козовод, — дайте, дядино, сала, бо Кіт здохне!

– Нема сала — миша вкрала! — відказувала господиня.

– Сало погасло! — додав і господар. — Не звикайте до сала, бо й нам мало!

Але наполегливий Кіт добивався свого, доки господиня не ощедрювала шматочком свіжини. Після цього всі бажали:

– Прощавайте! Дай, Боже, щоб того року діждати і вас пошанувати!

Але головні дійства належали парубочим та дівочим Маланкам. Хлопці вибирали з-поміж себе найудатливішого витівника, перевдягали його в жіночі лахмути, і він виконував роль Меланки. Крім того, добирали ще й інших персонажів. Вийшовши на вулицю, починали з жартів: “Циганка” приставала до всіх перехожих, щоб поворожити, “Циган” пропонував обміняти коней, “Ведмідь” запрошував у танок, “Коза” грала на скрипочці, а цибатий “Журавель” вибивав на бубоні. На таку виставу, бувало, збиралося півсела. Але тривала вона недовго — ватаги розходилися по оселях, де були дівчата.

Заходячи до хати, хлопчача ватага робила шарварок. Особливою непосидючістю відзначалась Маланка — вона розкидала сміття, заглядала в мисник, щоб відшукати глечик з молоком і помазати ним припічок, а тому господарі заздалегідь приховували всяке господарське начиння від “біцеватої Маланки”. Гурт у цей час приспівував:

Наша Маланка качура пасла,
Заким вечірня зоря не згасла.
А як вечірня зоря згасла.
Наша Маланка качура напасла...

Віддарувавши міхоношу, хлопців запрошували до столу. Крім парубочих, цього вечора ходили й дівочі Маланки. Серед дійових осіб були дві персони – “Маланка”, зодягнена у весільний одяг молодої, і “Василь” – перевдягнена в молодого юнка, на якій були жупан, шаровари, шапка та чоботи. На відміну од хлопчачої, дівоча ватага не заходили до осель, а щедрували під вікнами:

Ой та учора ізвечора
Пасла Маланка два качура.
Ой, пасла, пасла, загубила,
Ішла додому, заблудила.
Ой, приблудила в чисте поле,
А там Василько конем оре.
– Ой, ти, Василю, Василечку,
Виведи мене на стежечку.
Буду тебе шанувати,
Щонеділеньки прибирати,
Щонеділеньки прибирати,
За головоньку затикати.

Господарі виходили й ощедрували скарбника грішми - “Меланці на вінок”.

Опівночі дівочі ватаги припинялися, оскільки наступав Новий рік, а отже, закінчувався Щедрий вечір. З цього приводу дослідник новорічної обрядовості С. Килимник писав: “За віруванням наших далеких пращурів у ніч напередодні Нового року Щедрий бог сходить з неба на селянську ниву, в селянську хату, в господарство, до худібки. Його зустрічають у хатах дід-Ладо та духи померлих, що прийшли з поля й лугів і є у цей час у Дідухові-снопові, на столі у сіні й на долівці у сіні-соломі.

Цей Щедрий бог усе бачить, усе чує, усе знає, але його бачать лише Ладо та інші духи померлих та ще худоба, бо Багата кутя була присвячена Богу-Сонцю та духам Ладам, головне, як подяка за минулий урожай. У цей вечір прощають Коляду й цей вечір уже не Святий, а Щедрий вечір”.

На особливу увагу заслуговують дівочі гадання. У різних районах були свої форми. Наведу найуживаніші. Рахують у плетеному тині палиці тричі по дев’ять; якою втрапить остання, таким і буде чоловік — товстим чи тонким, струнким або кривобоким; якщо кілочок сучкуватий, то буде конозистий характер, без кори — бідняк, з корою — багатий. Крім того, лічили палиці попарно: якщо в кінці тину залишалося непарне число — заміж не вийде. Або ж, скільки стачало сили, охоплювали обома руками штахетини й лічили їх, приказуючи: “Вдовець-молодець”; на якій зупинялася лічилка, такий і буде суджений.

Помічені за ознаками хлопця палички несли до ополонки й кидали у воду. Вранці спостерігали: чию паличку вода знесла, та юнка вийде заміж. Дехто з дівчат заготовляв три палички — з очерету, сіна та дерева і вчиняли те саме; яка помітка найближче крутилася, таким буде майбутній чоловік: очеретяна — бідний, дерев’яна — тесля, а із сіна — багатий.

Виходили на вулицю, і яка з тварин першою зустрінеться, таким на вдачу обділить доля судженого: якщо пес, то лихим, а життя собачим, вівця - тихим і сумирним тощо.

Рахували поліна, принесені у хату. Якщо парна кількість, то бути весіллю. Потім, зажмуривши очі, брали навмання одне з них: якщо поліно в корі й пряме та гладеньке - буде багатий гарний і добрий чоловік, а без кори - бідний. Або ж витягували зі стріхи соломину: якщо з колоском та ще й з зернами – подружнє життя буде щасливим. Потім йшли до воріт і насипали по три купки зерна, а вранці спостерігали: якщо зерно ніхто не чіпав, то родинне життя буде щасливим і навпаки.

Лягаючи спати, клали під подушку гребінця і нашіптували:

– Суджений-ряджений, розчеши мені голову! - хто присниться, з тим і випаде пошлюбитись.

Перед сном клали на тарілку з водою кілька цурупалків з віника, приказуючи:

– Суджений-ряджений, перевези через місток! - якщо вранці цурупалки пристали до вінця тарілки, то дівчина побереться з тим, хто присниться.

Жінки виходили до хліва і дивилися, куди головою лежить корова: якщо на схід, то отелиться вранці, на південь — удень, а на північ, то ввечері.

Такі чи подібні гадання використовували й на Андрія (13 грудня). Крім ворожінь, люди намагалися завбачувати прикметами погоду.

Якщо під Новий рік добрий сніг — сій гречку.

Небо в зірках - урожай на гриби і горох.

Падає м’який сніг - на врожай, а коли тепло, то літо буде дощовим.

Сильний мороз і падає малий сніжок — на врожай хліба, здоров’я людей і тварин; коли ж тепло і без снігу — на неврожай і хвороби.

Який перший день у Новому році, то і рік буде таким.

Багато пухнастого інею на деревах — до врожаю зернових і доброго медозбору.

Ожеледь на деревах - уродить садовина.

Зоряне небо - добре нестимуться кури.

Дивилися куди тварина ляже головою: до сходу — на врожай, до заходу — на недорід.

Кілька цибулин посипали сіллю. Якщо вранці сіль була вологою, то невдовзі піде дощ, а геть мокрою - злива.

Діти клали у батькові чоботи шматочок хліба і вуглину. Натомість він просив подати праве чи ліве взуття; якщо втрапляла вуглина, то рік буде голодний, а хлібець - щедрий.

Якщо на Маланії відлига, то чекали теплого літа: “Яка Маланка, – казали з цього приводу, – такі Петро з Павлом” (12 липня).