Нивко, нивко, верни мені силку!

Перший посів озимих зернових проводять, як відомо, восени. В давнину селяни намагалися запліднити ниву озимими житом та пшеницею до Семена, себто 14 вересня. Але це відносно невеликий відсоток площ. Найвідповідальніша, як ми нині кажемо, посівна кампанія припадає на весну. Ярими культурами — пшеницею, ячменем, вівсом, гречкою, горохом, просом тощо — засівали переважну більшість орних земель.

До весняної сівби готувалися заздалегідь. Напередодні різдвяно-новорічних свят господар налаштовувався на майбутній врожай. Це підтверджують численні замовляння, обрядодії та пісенні, зосібна колядки та щедрівки, тексти. Ви, очевидно, пригадуєте, що в переддень Різдва господар вносив до хати сніп-Рай і ставив його на столі чи покуті, готувалася й обрядова страва – кутя; щоб завбачити щедрий урожай, її підкидали до стелі – скільки зернин прилипало, стільки, вважалося, буде кіп у полі. Нарешті ця тематика відбита і в колядках та щедрівках.

Особливо популярною є Коза – неодмінний персонаж колядницької ватаги. Згадаймо відомий текстовий варіант:

Де Коза ходить, там жито родить!
Де не буває, там вилягає,
Де Коза ногою, там жито копою,
Де Коза рогом, там жито стогом!

Напередодні Нового року колядники, ходячи по хатах з плугом, роблять символічну оранку й посів і приспівують:

Пане господару, гей, гей!
Чи позволиш коло своєї хати сіяти, орати, гей, гей?
Ваші воли, наші воли, гей, гей,
Ваші коні, наші коні, гей, гей,
Ваш віз, наш віз, гей, гей,
Ваш плуг, наш плуг, гей, гей,
Ваш батіг, наш батіг, гей, гей,
Ваша упряж, наша упряж, гей, гей,
Ваші сани, наші сани, гей, гей,
Ваш бук, наш бук, гей, гей,
А впереді два ведмеді, гей, гей,
А в бороні дві ворони, гей, гей,
А в колісниці дві синиці, гей, гей.
Виходить конець, виносіть боханець, гей, гей!

На Багатвечір господар усідався за стіл, а діти тим часом заходили до світлиці й цікавилися де їхній тато. Батько, сховавшись за пирогами, що стояли у великій мисці, перепитував: чи бачать вони його? Коли ж підлітки казали “ні”, він відповідав, аби вони “завжди не бачили батька за достатком хліба”.

Селянин з нетерпінням чекав тої благодатної днини, коли вперше виїде в поле, щоб прокласти рахманну борозну. Напередодні господиня варила святочну їжу, і коли сідали гуртом за стіл, обов’язково молилися, висловлюючи поетичні тексти: щоб робота спорилась і нива щедро засівалася та давала рясні плоди.

Перед тим, як вирушити в поле, господар скроплював воза, плуга, борони та коней свяченою водою, а дружина, відчинивши навстіж ворота, благословляла сіячів напутніми словами:

– Поможи, Боже, рано почати й рано скінчити – хай легко почнеться і ще легше скінчиться!

З етнографічної літератури ми довідуємося, що в процесі заорювання ниви хлібороби виголошували різноманітні закликання. Ось як це проходило в Харківській губернії. Господар, дооравши до дороги, казав:

– Орав я в чистому полі та доорався до дороги, знайшов шапку і палицю, і попові ризи. Буде мені в полі орати,– піду я в Полтав-город молитви давати. Зайшов я в першу хату – дають мені кусок сала, ще й паляницю, і копу грошей за те, що я піп хороший!

Такими чи подібними приказуваннями-замовляннями завершували першу оранку. Після цього починали сіяти яровину. Цей процес відбувався ще урочистіше. Ладнаючи лантухи із зерном, господар скроплював їх освяченою водою, одягав святкову сорочку, в якій ходив на останнє причастя,– “це для того, щоб не було бур’янів у хлібі”. Не забував він прихопити з собою й громничну свічку, “щоб грім не пошкодив урожай”, свячену воду, празникову скатертину, “хрестець” — спеціально випечений на середохресному тижні хлібець та полудник (засівати годилося на тщесерце – “аби добрі польні духи оберігали збіжжя”), і кілька колосочків од Дідуха й обжинкового вінка, зернами від яких годилося зробити перший засів. Брали з собою також великодневу крашанку та цілушку від свяченої паски. З батьком їхав й син-підліток. У його обов’язки входило “значити ріллю”, цебто мітити кінці загінки соломинками, аби сівач бачив межу опалого зерна. Перед початком роботи господар розстеляв скатертину (в одних випадках на межі, в інших — посеред ниви), викладав їство, ставив свічку і, наповнивши зерном коробок, до схід сонця читав «Отче наш». З розім’ятих колосочків робив символічний у формі хреста засів, а потім звертався до польних духів (“Душечків-родителів”):

— Приходьте, душки, на наше поле, приводьте сонечко ясне, дощик рясний, вітерець легенький — на врожай гарненький!

Наостанок мовив і до природних явищ:

— Не прийшли їсти та пити — ніколи не приходьте на нашу ниву громи, гради, тучі, буйні вітри, а йдіть на ліси, болота, у скелі, куди курячий голос не доходить! А ти, Боже, поможи вродити на нашу і чужу долю!

Подібні заклинання мали убезпечити майбутній врожай од різних катаклізмів, що нерідко приносили селянинові чимало лиха. Лише після цього починали засівати ниву. Наблизившись до скатертини, сідали снідати. Їли переважно пустий обрядовий хліб – “хрестець”. Розламані шматочки змочували свяченою водою. Одну частину віддавали коням чи волам, а іншу приносили додому для сім’ї та домашніх тварин. Рештки залишали польним духам і птицям – “щоб не клювали зерна”.

Закінчивши сіяти, господар сковородив ниву. Наостанок ще раз дякував польним духам й сонцеві, розламував окраєць паски і розкидав крихти по полю. Посередині лану закопував крашанку, а громничну свічку — на межі. Скропивши ниву свяченою водою, молився й благословляв її:

— Уроди, Боже, добрий овес (чи інше збіжжя — В. С.) на мій хрест (себто обрядовий хліб)!

Чи:

— Уроди, Боже, з сівка три мішка: мірочку попові, коробочку дякові, а ківшик півникові. Це йому за те, що він пісеньку співає, хазяїна врожаєм звеселяє!

Перед тим як їхати додому, господар ще раз оглядав ниву, скидав шапку й приказував:

— Нивко, нивко, верни мені силку!

Під час сівби селяни суворо дотримувалися народних прикмет. Не годилося, скажімо, починати роботу, коли господар хворів – “бо буде мізерне зерно”, остерігалися лихословити й лаятися – “щоб чорт не ходив слідом та не розсівав бур’янів”, не губити кришок од їства – “бо миші трубитимуть збіжжя”, не позичати в цей день посівного зерна – “аби до нового врожаю не йти в позички” тощо. Дехто навіть запрошував священика, щоб він освятив ниву.

Святість першого посіву опредметнена і в багатьох прислів’ях та приказках. Згадаймо деякі з них:

Що посієш, те й пожнеш.
Як посієш рідко, то вродиться дідько.
Весною не посієш — восени не збереш.
Хто сіє, той віє, хто не сіє, той скніє.
Одна стара правда на світі буває: хто не посіє, той не збирає.

Цікаві сюжети, пов’язані з виходом у поле, знаходимо і в пісенних текстах. В одній з веснянок мовиться:

Виорем нивочку довгеньку,
Посієм гречку чорненьку,
Гречка вродиться —
Женчики найдуться,
Гречку чик-чик, чик-чик,
А з тієї гречки чорні вершечки.
А з того проса
Русая коса.
А з теї пшениці
Русії косиці...

Ця тема присутня й у веснянкових хороводах:

Прийшла весна з квітами,
Пішли в поле з плугами,
Та посіяли горошок.
— Та рости, горошку, в три листи,
Та дай же, Боже, чотири,
Щоб ся парубочки женили,
Щоб весни дівок забрали,
Щоб старі баби гуляли.
Кожному парубкові гороху стручок,
Миколові стручисько,
Бо він старший парубчисько.

Варто згадати також і різдвяну колядку, котра дійшла ще з дохристиянських часів, коли Новий рік святкували в березні, а отже й засівали ниву:

Гей, гей, а в нашім плужку
Дванадцять волів;
Волики половії
Занозики костінії,
А яришки золотії.
Плугатарі – санаторі,
Погоничі, як паничі.
А в прогоні дві ворони,
А в переді два ведмеді,
А в колісниці дві синиці.
Гей, гей!

Запліднена зерном нива невдовзі рясніла густими сходами. Селяни постійно цікавились яровим посівом, навідуючись у поля. Найвідоміші обрядові походи робили на Власа і Юрія — качалися по врунах, викликали дощ, відганяли грозові хмари, а на Нявському тижні (тиждень напередодні Вербної неділі) та Паликопу закликали добрі польні духи, щоб охороняли врожай. З цього приводу поліщуки казали: “Як вродиться жито, то й будемо жити!”

Весняна оранка, як і сівба,– чи не найвідповідальніша пора року. Тому, завершуючи цю трудомістку роботу, уклінно просили: «Нивко, нивко, верни мені силку!».