Ой зав’ю вінки та на всі святки

Зелені празники, як Різдвяні та Великодневі, мають цілу вервечку допоміжних обрядів. З Трійцею цісно пов’язані такі святкові дійства, як завивання вінків, Клечальна субота, П’ятидесятниця, Русалії, поминання предків, гонити Шуліку, себто понеділкові заговини, що відзначають через тиждень. Усі вони так чи інакше суголосні з головною ідеєю – проводом весни і вшанівком пращурів.

Як підтверджують наукові джерела, перший місяць по Юрію в римському календарі вважався святом рож. Це були вельми цікаві дійства, які оспівували народини й нащадків роду. Поетичний обряд розалій поступово запозичувався й іншими народами. Прийнято вважати, що в Україну він прийшов через Балкани, згодом націоналізувався у самостійне дійство.

Останній напередодні трійці тиждень має назву “зелений” або “клечаний”. У цей час, як правило, починають квітувати жита, а отже, за народними віруваннями, й оживають душі тих, хто помер “не своєю смертю” – втопивсь у воді, з’явився на світ мертвонародженим або похований нехрещеним. У народі вірили, що душі таких небіжчиків перетворюються в русалок. Відтак зеленосвятський тиждень називається Русаліями.

Щоб убезпечити свої помешкання та посіви від “буйної сили” (русалки, начебто, в цей час особливо агресивні), люди клечали свої обійстя зеленню – гілками дерев, пахучим травозіллям, а дівчата готували “оберегові віночки”. Завивали їх на живостоях, переважно березах. В Україні робили це у четвер напередодні П’ятидесятниці.

В етнографічній та художній літературі є чимало описів завивання вінків. Найповніше їх подали М. Максимович та О. Терещенко. Зранку в четвер дівчата випікали пиріжки й готували яєшню (до речі, остання страва була обов’язковою в трійчанських обрядах). В обід молодь збиралася в одному з подвір’їв, котре перед цим вичищали, ставили посередині зрубану берізку, а поруч дзбан з водою.

У визначений час одна з юнок підходила до “куща”, перевертала посудину з водою й витягувала берізку. Тримаючи її в руках, прямувала до відчинених воріт. Хід супроводжувався піснею. Її заспівувала ведуча, а решта допомагала:

Ой зав'ю вінки да на всі святки,
Ой на всі святки, на всі празники,
Да рано, рано на всі празники.
А в бору сосна колихалася,
Дочка батенька дожидалася:
– Ой мій батеньку, мій голубчику,
Ти прибудь сюди хоч на літечко;
У мене в тину під воротьми
Синє море розливається,
Пани й гетьмани ізбігалися,
Сьому диву дивувалися.

Йдучи селом до лісу, дівчата співали спеціальних пісень. Вони, щоправда, не вельми багаті на текстові сюжети, але досить поетичні й безпосередньо пов’язані з русальською тематикою.

Проведу я русалоньку до бору,
А й сама вернуся додому.
Ми свою русалоньку проводили,
Гіркою осикою заломили.

На лісовій галявині розстеляли скатертину, лаштували принесену з собою їжу та напої (переважно мед-пиво) сідали обідати. По закінченні трапези юнки розходилися околами, щоб завити вінки. Іноді це робили на одному дереві, а коли було чимало дівчат, то відшуковували кілька берізок з таким розрахунком, щоб гілки можна було дістати голіруч.

Розбившись по парах, плели віночки, не відламуючи галузок. Цю роботу супроводжували піснею:

Ой вигляни, срібний місяцю,
Із-за хмароньки,
Бо повинна вийти з води
Сестра русалонька.
Розпрощалась вона з світом,
Моя мила,
А сьогодні повинна вийти,
Бо зелена неділя.

Упоравшись з вінкоплетами, дівчата обмінювались одна з одною через віночок крашанками й цілувалися: після цього обоє ставали “кумами”. Коли дійство з вінками й кумуванням закінчувалося, починали вибирати старшу куму. Робили це в такий спосіб.

Кожна з дівчат скручувала або пов’язувала у вузол свою хустину й разом підкидали їх вгору. Чия підлітала найвище, та юнка вважалася “старшою кумою”. Після цього в знак дружби обмінювалися перснями. Потім утворювали коло. Старша кума присідала, а присутні покривали її хустиною, кінці якої прив’язували до кілочків; вона мовби засинала. Взявшись за руки, подружки танцювали навколо “сплячої русалки”. Через деякий час “сплюха” прокидалася, нагло підстрибувала, вливалась у танок і била по руках присутніх. Гурт оживлявся дотепами, жартами, голосним сміхом. Завершувався обряд частуванням вина та музичним супроводом. Після цього всі вертались у село з піснею:

Прилетіла зозуленька
З темного лісочку;
Сіла, пала, заковала
В зеленім садочку.
Ой як вийшла Марусенька,
В неї запитала:
– Скажи мені, зозуленько,
Довго буду в батька?
– Будеш, мила, Марусенько,
Сей день до вечора.
– Бодай же ти, зозуленько,
Сім літ не кувала,
Що ти мені, молоденькій,
Правди не сказала.

Від четверга вінки зберігали до першого дня Зелених свят. У неділю юнки знову йшли гуртом до лісу, щоб розвити їх. Кожна пара ретельно придивлялася до свого віночка: якщо він був свіжим – це добра ознака, а коли зів’яв – на лиху долю. Залежно від того й виконували пісні. В одній з них мовиться:

Пусти мене, мати
У гай погуляти
До білої березоньки,
Про щастя спитати...

Цікаве, як на мене, дійство записав свого часу В. Доманицький в Рівненському повіті. Воно не зустрічається в етнографічній літературі. Відзначали обряд в останню перед Трійцею суботу. Називається він “Семуха”. Одні вважають, це від того, що йде сьомий од Великодня тиждень, а інші – в суботу має обов’язково бути сім страв для дідів. Щоб там не було, але люди намагалися приготувати відповідну кількість наїдків. Якщо такого не втрапляло, то найстарша жінка, встаючи з-за столу, молилася до образів і казала:

– Вибачайте, діди мої, що я не їла на обіді сім потрав, бо я в службі!

Ввечері поодинокі люди йшли на відправу з трьома продовгуватими хлібинами (“пирогами”) на панахиду.

Але найбільше в останні передтрійчанські дні турбувалися про вінки. Крім березових, дівчата виготовляли також із живих квітів, одягали їх на голови й ходили селом. Потім вішали у хатах, де вони зберігалися до першого дня Петрового посту, а на Заговини йшли до річки й пускали віночки на воду. Відтак “зелений” або “клечаний” тиждень ознаменувався вінкоплетами. Про це мовиться в наведеній вище пісні “Ой зав’ю вінки та на всі святки…“.