Пів-Івана ложки полоще

Наступний після Іоанна Хрестителя день (21 січня) в народі називали Пів-Івана, або Різдв’яним днем. Остання накличка пов’язана з тим, що на такий день випало й Різдво Христове. Крім того, цей празник відомий іще як «Виряджання» чи «Проганяння свят». Справді-бо, з Предтечі вже наставали робочі будні, хоч у цей день ще не працювали, бо – «Пів-Івана полоще ложки».

Найпишніше відзначали його жінки. Годилося обов’язково внести до хати пряльні снасті – «щоб лихий не поплутав пряжі» (на Сумщині це робили на Голодну кутю — 18 січня). Відтак старші молодиці, прикрасивши гребені, ходили від хати до хати, сповіщаючи, що сьогодні ввечері будуть «свята проганяти», тобто збиратися на останні складчини.

Чоловіки завершували празникові розваги в інший, але не менш цікавий спосіб. Як засвідчує Павло Чубинський, в Іванківцях, що на Переяславщині, селяни в минулому сторіччі брали в’язанки гречаної соломи, яку молотили в Пилипівський піст, і розносили їх по сусідах. Зайшовши до хати, гість казав:

— Нате вам ковбаси!

Це означало, що сьогодні мають бути гуртівні «Виряджання свят». Як ми знаємо, наші пращури вміли не тільки працювати, а й розважатися. Щоправда, організовували колективні гуляння не будь-коли, як це робиться нині. Вчиняли празники і колективні застілля переважно взимку, коли було вдосталь вільного часу.

Згадаємо, як пишно святкували різдвяно-новорічні свята у своїх паланках запорожці. На цей час припадали перевибори гетьмана та кошових отаманів, що засвідчувало високий рівень демократизму. До такої знаменної події готували різноманітні забави, палили з мушкетів та гармат і, звичайно, щедро вживали напої. Та коли вирушали в походи, вступав у силу так званий сухий закон. Є джерелознавчі свідчення, якщо під час військової мандрівки (морем) хтось із козаків порушував обітницю, таких викидали за борт човна.

Подібне мало місце і в середовищі селян. З настанням хліборобського сезону припинялися будь-які розваги і, насамперед, вживання спиртних напоїв. Це вважалось аморальним і суворо засуджувалося звичаєвим правом. Натомість взимку селянин мав змогу відпочити і сповна використовував таку можливість.

Гостинність українського народу загальновідома, а тому я не зупинятимуся на ній детально. Скажу тільки, що завдяки недоброзичливим сусідам, на що й клюнули деякі землячки, навмисне було кинуто в обіг образливе для нації стереотипне визначення – “щоб у сусіда хата згоріла” чи “хуторянське жлобство”. Але ми самі краще інших знаємо свої звичаї. Це, до речі, підтверджують і чужинці. Зішлюся лише на одного – француза за походженням Д. Деляфліза, – який захоплено писав, що українці вельми гостинний народ; у якій би скруті не жив селянин, але коли до нього заходив мандрівний чоловік, він щедро ділився своїм пожитком – частував і пропонував ночівлю. Йому пощастило побувати в одному з сіл Київської губернії і на “Виряджанні свят”.

Так ось, на Різдвяний день селяни збиралися всім селом «Проганяти свята». За обрядовим столом виголошували різноманітні тости, побажання, примовляння. Як і годилося, першим робив це найстарший:

– Померлим душам, – казав він, – царство небесне: батькам, матерям, братам, сестрам та діткам маленьким. Нехай легенько згадається і нашому синові, де він у світі повертається, а нам пошли, Боже, вік і здоров’я, щоб цей празник одпровадити та в мирі-покої і з вами, здоровими, щастя діждати. Сподоб, Господи, Боже наш, щоб Бог родив жито, пшеницю і всяку пашницю, а нам діждати жати, спочивати та людям честь віддавати!

Присутні відповідали:

— Дай, Боже!

— Хай Бог хліб родить та скотину плодить!

— Роди, Боже, хліб, а до хліба опеньки!

— Приспоряй, Господи, Божу росу, щоб корівка доїлась!

— Роди, Боже, жито, пшеницю, а в запічку дітей копицю!

Останній празний день був повністю присвячений гостинам. До речі, подібний обряд, який називався “Проганяти кутю”, влаштовували й парубки. Для молоді також закінчувалися святки, бо вже, як казали з цієї нагоди, – «Тік і притік причинок приволік», себто пора братися за роботу. Щоправда, із завершенням різдвяних свят пов’язаний і перший після Водохрещ понеділок, який також називався “Різдвяним” або “Святим”. Як правило, в цей день хоч і не піст, не вживали м’ясних страв, але пити горілку дозволялося. З цього приводу жартували: «Святий понеділку, не сварися на мене, що я п’ю горілку».