Помер, помер наш Кострубонько

Чи не найбільше ігрових дійств, пов’язаних із Зеленими святами, в яких брали участь заміжні пари, припадає на перший день Петрівки – так звані понеділкові заговини. В дохристиянську добу це, очевидно, був обряд “похорону Ярила”. З цього приводу О. Воропай писав: “Ярило, як відомо, поганський бог, що уособлював собою родючу силу весняного сонця. Наші предки уявляли собі, що в цей час Ярило ходив ночами по полях у білому покривалі з вінком маків і хмелю на голові, а в руках носив серп та дозріле колосся жита і пшениці. Перед Петрівкою Ярило ніби помер – плодюча енергія землі й сонця досягла своєї кульмінаційної точки й пішла на спад. Похорони Ярила в перший понеділок Петрівки символізують це явище”.

Забави, пов’язані з похороном Ярила, супроводжувалися різноманітними ритуалізованими дійствами, в яких брали участь лише жінки й чоловіки (в окремих випадках цим правом користувалися лише заміжні молодиці). Згодом давній обряд розпався на окремі дійства, котрі в кожному регіоні мали свої назви: “розгри” (“розгари”, “розори”), “дядини”, “замочувати дійницю”, “гонити шуліку (шуляка)”, “хоронити Кострубонька” та ін.

Особливо цікавим і по-своєму оригінальним було дійство “гонити шуліку”. Найповніше воно збереглося на Поділлі, частково Волині та Поліссі. Нині важко поновити первісне значення цієї назви. Ймовірно, в прообразі хижого птаха (шуліки) відтворювалася смерть або ж злі чорні сили. Що б там було, але обряд, який зберігався до середини минулого сторіччя, заслуговує на окрему розповідь.

У кожному регіоні були свої строки відзначення. В одних випадках обряд справляли в кінці травня, в інших – у середині червня, а деінде – в перший понеділок Петрівки. Рано-вранці, зготувавши сніданок, господиня скликала до хати курей, ситно годувала їх і, поклавши на порозі сокиру чи ножа, вигонила, приказуючи різні заговори-примовки. Це для того – “щоб шуліка не хапав їх”. По обіді, зодягшись у святковий одяг та прихопивши з собою їжу й питво, йшла на вигін. Коли весь гурт зібрався, заспівували:

Ой шуляку, чорна птахо,
До нас не літай,
Ой шуляку-шулячисько,
Людей наших не лякай,
Ой шуляку, чорна птахо,
Курей наших не хапай...

Пісні супроводжували рухами, змахуючи хустинами та руками в бік лісу. Після цього розстеляли долі скатертини, виставляли частину їства й пускали по колу келишок. Кожна учасниця дійства мала виголосити тост:

– Дай же, Боже, нам здоров’я, щоб нас “чорні птахи” не знали, щоб нам кури-гуси родились, а курчата лупились і шуляки губилися!

Під час трапези жартували, співали пісень, у тому числі й сороміцьких. Тому до гурту не запрошували ні дітей, ні молодь. Невдовзі жіноче товариство перевідували чоловіки, несучи на тичках убитих шуляків та ворон (за дввнім звичаєм, у цей день дозволялося полювати на тих птахів, котрі чинили людям шкоду). Жінки запрошували мисливців до столу й поштували за “обрядовий подарунок”.

Після цього гурт, поперед якого несли високо підняті тички з чучелами, вирушав до лісу.

Ой шуляку-розбишако, крильми не махай.
Ой гай, гай, крильми не махай!
Ой шуляку, чорна птахо, людей не займай.
Ой гай, гай, людей не займай!
Ой шуляку-злодіяко, курей не хапай.
Ой гай, гай, курей не хапай!
А ми тебе заб'ємо.
Ой гай, гай, заб'ємо!
Тобі курей не дамо,
Ой гай, гай, не дамо!
Твої крила всічемо.
Ой гай, гай, всічемо!

Процесія супроводжувалася безладними жестами та вигуками. Відшукавши в лісі галявину, зупинялись, і жінки, розбігшись, прикрашали себе галузками та квітами. Зібравшись докупи, оглядали довколу, чи бува не летить хижа птиця. Старші жінки приспівували:

Ой лісу, лісочку,
О гаю-гайочку,
Не плодь яструбочка!
Ой лісу-лісочку,
Ой гаю-гайочку,
Ой вітре-вітрочку,
Діточок з гнізда поскидай,
Шуляченька занехай!

Якщо ж неподалік з’являлася птаха, окрикували:

Птице чорна, смерте наша,
Ти нас не займай, май.
Гай, гай, гай, гай, гай!
Птице чорна, смерте наша,
Ти нас не займай – обминай!

Після цього всі розбігалися, немов курчата, і, заклинаючи шуляка-яструба, ловили одна одну. Невдовзі біля галявини з’являлися мисливці з новими шуляками, і жінки намагалися відібрати у них підстрелених птиць, вчиняючи своєрідну гру-боротьбу. Завершувалося дійство ти, що зголосившись на викуп, чоловіки віддавали птиць, і всі разом сідали обідати. Довкола галявини ставили чотири віхи з опудалами птахів і обкутували вогнище, скидали туди рештки, співали й вчиняли різноманітні обрядові дійства, пов’язані із заклинанням шуляків.

Потім починали “ховати шуляка”. Чоловіки на вогнищі урочисто спалювали кількох птахів, а жінки поруч викопували “могилу” невелику ямку, брали одну з хижих птиць, зв’язували їй ноги й пеленали голову. Три чи чотири молодиці - з головешкою, водою, грудкою землі та зеленою гілкою – ставали довкола і, разом з іншими під супровід пісні, відтворювали обряд похорону:

Умер наш шуляк,
Умер наш чорний.
Його закопали,
Його поховали!

Чорний ворон птах
У землі, у землі,
А ми, люди, при житті,
При житті!

Символічну могилу засипали землею, притопкували ногами й танцювали на ній. Після цього, залишивши на галявині рештки їжі, з піснями повертались у село, щоб зустріти череду корів.

У різних регіонах, як уже мовилося, були свої різновиди цього обряду. На Полтавщині (Зіньківський повіт) жінки, зготувавши обід, потайки од чоловіків несли його в сад і, поївши, покрикували: “Га-га-га!“. У такий споосіб вони гонили до Бога шуліку – “щоб передав їхнє прохання, аби всевишній продовжив вік інтимного життя”. В Канівському повіті петрівчанські “розигри” називалися – “замочувати дійницю” для великого молока. В обід гурт жінок ставив на подвір’ї нову дійницю, потім сідали довкола неї і “пускали по колу чарку”, виголошуючи різноманітні побажання:

– Щоб дійниця не текла,
А хазяйка весела була!
– Щоб хазяйка не доспала,
До корови рано вставала!
– Щоб корова стояла,
Да багато молока давала!

Подібний діючий обряд я нещодавно зафіксував к селі Хижинці на Вінниччині. Його також справляють лише заміжні жінки.

Не менш цікавими були й інші форми “розигрів”. На Лівобережжі України найстаршу в родині бабусю садили на зелену гілку “з маю”, що збереглася від трійчанського клечання, і тягли через усе село до корчми. Бабуся, що удостоїлася такої честі, купляла могорич. Цей обряд символізував літо в образі бабусі, котре ввозили у село.

Окрім жартівливих сценок, розігрувалися й обрядові. На Поділлі першого дня Петрівки жінки, в яких народжувалися неживі немовлята або ж помирали нехрещеними, сходилися на цвинтар і справляли “обід для дітей”. Вважалося, що в цей час літають над цвинтарем їхні душі й “просять хреста”. Обрядодія ця називалася – “справляти дітям весілля”.

Термін “розигри” безпосередньо пов’язаний з конкретним обрядом – проводжати (хоронити) весну і зустрічати літо. Про це говорять найдавніші сюжети. На Чернігівщині в цей день молодь йшла в ліс, вирубувала кілька березових гілок і, прибравши їх квітами, несла під супровід пісень у село, потім обходила довкола хат і кидала в річку.

Якщо на правобережній Україні вельми популярним було “гонити шуляка”, то на Лівобережжі – “похорон Кострубонька”. Цікавий опис цього обряду подав М. Максимович. Він наводить свідчення, що в цей день наші пращури хоронили солом’яну ляльку у вигляді чоловіка, яка називалася “Кострубоньком” (чи не назва це одного з давніх дайбозьких божеств?). Гурт жінок, імітуючи обряд похорону, причитував ритуальні голосіння:

Помер, помер Кострубонько,
Сивий, милий голубонько.
Зісталася хатка
І ще сіножатка,
І ставок, і млинок,
Ще й вишневенький садок.
Що у ставок купатися,
А у млинок проспатися,
А у садок погуляти –
Кострубонька поминати!

Згодом, на думку вченого, цей обряд перейшов до весняних дійств. Зібравшись на луці, юнки водили танок довкола “Кострубонька” (його виконувала одна з дівчат, що стояла посеред гурту). Решта приспівували:

Помер, помер наш Кострубонько,
Помер, помер наш голубонько!
Кобила ж наша білобокая,
Не впади з моста,
Не вмочи хвоста.

Кострубонько схоплювавсь, а учасниці дійства продовжували співати:

Ожив, ожив Кострубонько,
Ожив, ожив наш голубонько!

В інших селах дівчина, взявши Кострубонька за голову, вдавала, що голосить:

Що ж я, бідна, учинила –
Кострубонька не любила?

На Західній Україні, як це засвідчив В. Гнатюк, подібний обряд виконували на Великодневі свята, коли починали водити гагілки. Одна з них мала назву “Коструб”. Дівчата, узявшись за руки, робили велике коло. Ведуча, що знаходилася в середині, голосно вигукувала:

– Христос воскрес!

– Воістину воскрес!– відказував хор.

Чи не бачили мого Коструба? – запитувала в присутніх.

– Бачили, пішов у старости!– відказували їй і христосувались.

Після таких діалогів хор виконував коловий танець зі співами:

Бідна моя голівонько,
Нещаслива годинонько!
Що я собі наробила,
Чом Коструба не злюбила?
Приїдь, приїдь, Кострубоньку,
Станем рано до шлюбоньку,
Рано, рано, пораненьку,
На білому камінейку!

Зупинившись, хор і ведуча знову христосувались; упродовж усього танку дівчина запитувала: “Чи не бачили де мого Коструба?“. Присутні відповідали: “Поїхав по квітку”, “Поїхав по напій”, “Слабий”, “Уже вмер”, а наостанок – “Вже повезли на цвинтар”. Після цього обряд завершували піснею:

Слава тобі, Божий царю,
Що мій Коструб на цвинтарю!
Лежи, лежи, як колода,
Я молода, як ягода;
Лежи, лежи, щоб не встав,
Бо до мене інший пристав;
Ніженьками затопотала,
Рученьками заплескала.

Я, Головацький, що свого часу описував обряд, подав трохи інший варіант:

Слава тобі, Христе Боже,
Коструб встати вже не може!
Нехай лежить, як колода,
Я молода, як ягода.

Про унікальне не до кінця ще вивчене дійство, що побутувало лише в Україні, згадували й чужинські вчені, зокрема Афанасьєв і Анічкін. У одних випадках, як, скажімо, О. Воропай, вчені вважають, що з “похороном Кострубонька” пов’язаний похорон зими, в інших (С. Килимник) – весни, або ж “чорних (злих) сил”, а дехто стверджував, що обряд “розигрів” суголосний з давнім “похороном Ярила”. Що б там було, але сюжетна канва тих чи тих ритуалів сягає в дохристиянську добу. З ними уголосна спільна дія для всіх “розигрів”: дівчата йшли до річки й пускали на воду клечальні віночки, виготовлені на Трійцю, але остерігалися ходити лісом – “бо на перший день Петрівки відбуваються “звірячі розгри”. В перший день годилося ситно підгодовувати домашніх тварин, особливо корів - “щоб краще доїлися”.

Як бачимо, крім символічних дійств, з “розграми” ув’язуються й практичні форми господарювання. Це наштовхує на думку, що первісна магія обряду мала значно глибшу символіку, яка протягом наступних століть розчинилася, зберігши лише обрядову структуру.

Відтак Русалії (а до них належали й інші крім Коструба обряди, про які вже мовилося) завершували весняне розповня; полудень року вже повертав на літо. У житті селянина це була чи не найзнаменніша пора переджнив’я. Звідси, отже, й сукупність обрядових дійств, котрими проводжали весну і зустрічали літо. За давніми віруваннями, на перетині річного кола душі пращурів “виходять у простір”, себто оживають і безперешкодно блукають довкіллями. Якщо сущі поводяться з ними статечно – вшановують відповідними обрядами, про які йшла мова,– мерці (нав’є) можуть посприяти хліборобським статкам. Вважається, що польні духи, тобто душі прашурів, допомагають зростанню зернових, їх колосінню й жнивуванню, вони оберігають скошене збіжжя, а при обмолоті навіть просушують зерно, щоб не пріло.

Натомість, коли родаки не пошановували своїх прашурів, вони могли помститися: наслати бурю, град, зливу чи організувати бездощів’я, Тому так ревно ставилися до праведних душ селяни, влаштовуючи їм пишні обряди. Завершальним етапом були проводи Русалій. Деякі елементи цього унікального дійства дійшли і до нашого часу. На одному з них зупинюся детальніше.

Після чорнобильської трагедії чимало поліських сіл зникло з лиця землі. Одними з перших були переселені мешканці Товстого Лісу та Річиці. Для них збудували окрему вулицю в селі Плахтянці Макарівського району на Київщині. Першого ж року переселенці, дотримуючись прадідівських звичаїв, організували Проводи русалок (як на мене, точніше було б назвати “Проводи Русалій”, хоч очевидно в процесі модифікації цей термін, задяки кореневій спільності, трохи видозмінився, а отже і втратив першооснову, оскільки смислове поняття Русалій значно ширше – воно стосується всіх покійників). Місцеві жителі, для яких таке дійство було незнаним, вчинили спротив, посилаючись на те, що це наруга над христнянською вірою. Натомість новосели відстоювали свою думку – “цей обряд постійно справляли діди-прадіди, а тому і ми будемо так робити”.

Переселенці таки не зрадили своїй традиції і понині відзначають “Проводи Русалій”. Розпочинають дійство у п’ятницю, що передує Зеленим святам. За віруванням, у цей день начебто виходять на околи душі померлих. Тому майже в кожній оселі готують “Вечерю для дідів” з пісних страв, заправлених олією. Обов’язковим має бути борщ і коливо.

На стіл кладуть всі, скільки є в господарстві, ложки. Перед тим, як розпочати трапезу, гуртом моляться і прочитують “Отче наш…” Після цього присутні тричі смакують коливо, але після кожного разу кладуть ложку на стіл – “бо це для дідів”. Потім вживають борщ, а завершують так, як і почннали вечерю – триразовим споживанням колива. Нерідко за обрядовою вечерою піднімають келишки і виголошують примовлянки на честь праведних душ – “але не годиться стукатися чарками, бо це все-таки поминки”. Власне цим дійством і започатковувалися Русалії.

Нарешті надходить перший день Петрівки. В понеділок дівчата й молодиці в обідню пору йдуть до лісу, щоб зготувати по два віночки. Плетуть їх із хмелю і трав, а обтикують березовими чи кленовими галузками. Похід і виготовлення вінків супроводжуються піснями.

Увечері, припоравши господарство, сусіди збираються в гурти й вирушають до могилок. Дівчата і молодиці в святковому одязі та з віночками на головах йдуть, взявшись попід руки, через село із піснями, переважно веснянкового характеру, де згадується про русалок; до них приєднуються й інші гурти. У кого є малі діти, їх також беруть із собою – “бо коли залишити немовля в самоті, то русалки залоскочуть”. Поруч з процесією йдуть і підлітки, яким велено виганяти з села русалок самострілами (присмалками), і довколою розкочується безладна стрілянина.

Доки односельці йшли до могилок, парубки тим часом готували довгі тички, на які накручували берест, і розпалювали неподалік вогнище. Побачивши людей хлопці нашвидкоруч підпалювали смолоскипи й прив’язували їх до вхідних воріт. Яскраві посвіти розпужували вечірні сутінки, що створювало особливий настрій у присутніх. Як тільки учасниці дійства перетнули межу могилок, хлопці вчиняли стрілянину з мисливських рушниць. За свідченням старших жінок, це робиться для того, аби русалки (первісно, очевидно, душі померлих) повернулися до своїх гробків.

Натомість дівчата й жінки, взявшись за руки, з обрядовими наспівами обходять могилки. Кожна з учасниць, наблизившись до гробка найближчого родича, полишає хоровод і, постукуючи вінком у хрест, виголошує речитативне примовляння у формі традиційних голосінь. Після цього прилаштовує вінок на рамено, а інший, що на голові, несе додому і залишає біля грядок – “аби гусінь капусту не псувала”.

Ритуальний обхід триває доти, допоки не обійдуть усі могилки на цвинтарі. Тим часом підлітки навперебій перекочуються через голову над гробками – “щоб спина в літі не боліла”. Як правило, дійство триває до опівночі. Після цього всі повертаються додому під супровід пісень. Щоправда, вже не годиться виконувати веснянок, оскільки з проводами Русалій закінчується весна і наступає літо. Його народження започатковує Петрівку.

Я так детально оповів про цей обряд, свідком якого був і сам, з однією метою: не зважаючи, що завершує свій відлік ХХ сторіччя, позначене тисячолітньою християнізацією, яка не сприймала давніх вірувань, найжорстокішим комуністичним тоталітаризмом, який нищив усі духовні засади, нарешті, найбільшою у світі трагедією – чорнобильською катастрофою, котра не на одне століття спустошила праслов’янську пуповину – Полісся, його аборигени, переселяючись на нові землі, беруть з собою традиції своїх пращурів, на яких виховувалися всі попередні покоління.