Прачі б’ють – Івана чуть

До повсякденних клопотів, пов’язаних з весняною сівбою та висаджуванням городніх культур, додавалася ще одна важлива для жіноцтва робота – вибілювання полотна. Протягом осінньо-зимового і частково весняного сезонів селяни обробляли льоносоломку та коноплі, микали мички, заготовляли прядиво й ткали полотно.

Традиційно одяг, речі господарського вжитку виготовляли лише з доморобного полотна. Ця нелегка праця лягала переважно на ніжні жіночі плечі, а тому, щоб заздалегідь навчити народного рукомесництва, матері й бабусі ще з дитинства навчали дівчаток ткацької справи. В одній з давніх веснянок мовиться:

– Ой весно, весно, весняночко,
Де ж твоя дочка-паняночка?
– Десь у садочку шиє сорочку,
Шовком та біллю вишиває,
Свойому миленькому пересилає:
– Надівай її щонеділеньки,
Згадуй мене щогодиноньки,
Шовком я шила, біллю рубила
Для свого милого, що любила.

У наведеному тексті не випадково є згадка про вишивання та рублення біллю. Для того, щоб виткане полотно мало приємний зовнішній вигляд, його, як подекуди й пряжу, вибілювали на сонці. Процес цей відомий на всьому терені України.

Ткали полотно переважно в лютому та березні. До початку сівби намагалися впоратись із цією трудомісткою роботою. З настанням теплих сонячних днів – а це було переважно в травні – починали вибілювати тканину. Найкращим днем для початку вважалося свято Івана Старопечерника, яке припадає на 2 травня.

Зранку господині виносили сувої полотна до річок та ставків, і зусібіч линула обрядова пісня, яку свого часу записали Осип та Федір Бодянські:

Ой білила дівчинонька біль, біль,
Да внадився козаченько в двір, в двір:
– Одчиняй же, дівчинонько, сіни,
Трохи мене собаки не з'їли!
Ой дівчинонько, вірная дружино,
Я без тебе, серденько, загину.
– Да хіба б же я да безбатьківна була.
Щоб я тобі загинути дала.
– Дівчинонько, вірная дружино,
Да подай, серце, у віконце сірмяжину,
Я без тебе, серденько, загину!
– Да хіба б же я безбатьківна була,
Щоб я тобі да загинути дала.
– Да куплю ж тобі да рогожу з рогозу –
Да таки тебе, серденько, не ізморожу.
Да куплю тобі да й ще ж нагаєчку,–
Щоб не забула мого звичаєчку.

Змочене водою полотно збивали прачами і розстеляли долі, щоб його вибілювали сонце та вітер. Коли ж лляна тканина просихала, її знову скроплювали водою. Цей процес тривав доти, доки доморобний виріб не ставав білим і м’яким. Залежно від погодніх умов, сувої тримали “на сонці” протягом тижня, а то й більше. Починати роботу годилося з пісні. Найпопулярнішою була така:

Через води – да й на слободи!
Так горять вогні да терновії,
Пала полум'я да червонеє,–
Так Катерина біль білила,
З тонкою біллю да й говорила:
– Ой біле моя, да тонкая, біла!
Ой як піду я да за нелюба,
То я тебе, біле, в черні потчу;
Ой я тебе, біле, у будень зношу,
Ой я тебе, біле, шануватиму,
Да із печі горшки висуватиму.
Ой як піду ж я да за милого,
То я тебе, біле, у шовку потчу,
Ой я тебе, біле, в свято зношу.
Як же тебе, біле, шануватиму,
Ніколи з скрині не вийматиму.

Процес вибілювання полотна супроводжувався різноманітними обрядовими дійствами. Найвідомішим було таке. На розісланий сувій клали спеціально випечений житній пиріг. Ставши довкіл нього, жінки виголошували словесні наклички, зокрема дякували весні за сприяння в роботі, запрошували посмакувати пиріжком, щоб у наступному році щедро заврожаїлися льон та коноплі. Дівчата, які допомагали матерям, ставали в коло й співали веснянки, одна серед яких:

– Весняночко-паняночко,
Де ти зимувала?
– У садочку на пеньочку
Пряла на сорочку.
А ворони оснують,
А сороки витчуть,
А білії лебеді
Ще побілять на воді,
А лугові пташки,
Пошиють рубашки.

Вважалося, що Іван Старопечерник після цього обов’язково подарує тепло й парке сонце. Такої ж погоди чекали й пасічники. Вони подейкували: “Погодуй бджолу до Івана, то вона нарядить тебе, як пана”. Але найбільше чекали цього дня жінки. В народі казали з цього приводу: “Прачі б’ють – Івана чуть”.