Прийде Вербниця – назад зима не вернеться

Поступово збігав Великий піст. Люди з нетерпінням чекали, коли нарешті прийде останній перед Великоднем тиждень, який прибрав кілька народних накличок: Чистий, Жилавий, Білий, Вербний, Цвітний (Квітний) тиждень, Лазарева субота (на Галичині Вербний тиждень іще називали Шутковим). Особливо нетерпілося дітям, бо остання Вербна неділя посту – “то їхнє свято”. Напередодні, себто в суботу, сільські підлітки йшли на узліски, щоб заготовити вербових галузок і принести їх до церкви. В неділю біля храму відбувалася посвята червоної верби (деінде це робили і в суботу).

Згідно з християнським вченням, у цей день Спаситель їхав осликом, і миряни устеляли перед ним дорогу пальмовими гілочками. Оскільки в Україні пальми не ростуть, то їх замінили вербовими пагонами.

Як ми знаємо, це дерево здавен шановане в нашого народу,– “бо воно щонайскоріше сповіщає прихід весни”. Відтак на вербну неділю в усіх церквах відбувається врочистий обряд посвячення ритуальних галузок. Після богослужіння, на яке сходилися діти й дорослі – “бо гріх не піти до церкви, як святять вербу”,– батюшка скроплював гілочки свяченою водою.

Першими намагалися взяти галузки діти, вважаючи, кому дістанеться найбільша – “той буде найщасливішим”. При цьому годилося відщипнути пухнастого котика і проковтнути його – “щоб горло не боліло і не наростали в ньому гулі”. Кому дісталася гілочка без листків або суха, то вважали, що в господарстві не вестимуться вівці.

Зібравшись неподалік церкви, підлітки поцьопували одне одного, приказуючи:

Не я б'ю – верба б'є,
Недалечко красне яєчко,
За тиждень – Великдень!
Не вмирай, не вмирай –
Великодня дожидай!

Подібну обрядодію вчиняли між собою хлопці й дівчата:

Шутка б'є – не я б'ю,
Віднині за тиждень
Буде в нас Великдень –
Червоне яєчко!

Було за звичай “бити” свяченими галузками й дітей. Роблячи це, батько чи мати бажали:

Не я б'ю – верба б'є,
Будь великий, як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля!

Повернувшись з відправи, більші галузки втикали біля дороги чи на вгороді - “щоб свячене дерево пустило глибоке коріння”. Від того, очевидно, вкраїнські села завжди потопали у вербах. Їх приживляли обіч битих шляхів, ставків. Згадаймо відому пісню: “В кінці греблі шумлять верби, що я насадила…“. Перед тим, як посадити галузку, казала:

– Щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток!

Справді-бо, з вербових дубців виготовляли різноманітні вжиткові речі господарського призначення – кошики, хлібнички, дитячі стоячки, пристрої для вудження риби, сушниці, плетені креселка тощо. Крім доріг та обійсть, вербу висаджували в полі біля криниць – “щоб вода завжди була чистою й холодною”, на піщаних пагорбах та яровищах, аби зупинити ерозію ґрунтів і піскові буревії, обіч річок, щоб зміцнити береги від обвалів й замулення. Одне слово, Вербна неділя була своєрідним днем масового висаджування дерев.

Посвячені галузки затикали також у хлівах і стайнях – “щоб нечиста не правувала, а шутка захищала хату, хлів, двір од грому й пожежі”. Решту ж клали за образи на покуті. Вважалося, що це дерево вельми помічне від багатьох недуг і має неабияку магічну силу. Виганяючи вперше корів на пасовисько, їх обов’язково благословляли свяченою вербою – “щоб тварини не губили череди й всяка нечисть не чіплялася”. На Бойківщині, поцьопуючи корову, ґаздиня бажала їй:

– Іди з Богом, хай тебе береже шутка!

Прибережена на покуті вербова галузка оберігала оселю від блискавок. Якщо надходила грозова хмара, її клали на поріг або ж підпалювали шматочок деревини, вважаючи, що це допоможе “зупинити град і одвернути пожежу”. Крім того, з дрібніших галузок чи листочків робили навар або горілчану настоянку й лікували нею головний біль, пропасницю, гарячку, шлункові хвороби, заживляли рани на тілі, натиралися при ревматизмі. Такою настойкою зцілювали й домашніх тварин.

Очевидно, що й обряд “биття” також мав магічну силу. За його допомогою бажали дітям “великого зросту, міцного здоров’я й щедрого багатства”. Але при цьому нагадували:

– Верба красна (святили тільки цей сорт – В. С.) б’є напрасно, верба біла б’є за діло!

На Закарпатті,– “щоб не наврочило лихе око” – парубки та чоловіки приправляли кінчики вербових галузок до капелюхів.

Після Вербної неділі нерідко ще повертаються приморозки. Про це нагадують прислів’я:

Прийде тиждень вербовий – бери віз дубовий.

Дме Вербич – кожух тербіч.

Прийшов Вербич, два кожухи тербіч.

Обряд святити вербу поступово повертається в наш побут. Натомість українці в діаспорі зберегли цей звичай у повному обсязі. Нещодавно мені пощастило святкувати великодневі дні в Нью-Йорку. І яке було здивування, коли на вербну неділю, зібравшись біля церкви св. Юра, українська громада, освятивши вербу, поцьомували одне одного приказуючи:

Не я б'ю – верба б'є,
За тиждень – Великдень...

Дай, Боже, щоб цей прекрасний звичай повернувся й до наших родовідних сіл. А поки-що нам, дітям повоєнного часу, залишається жити спогадами, серед яких і сьогодні вельми актуальним є прислів’я: “Прийде Вербиця – назад зима не вернеться”. Будемо сподіватися, що вже ніколи не повернеться сувора доба комуністичного атеїзму.