Прийшов Предтеча забрав свята на плечі

Нарешті прийшов час, коли три найбільші свята зимового циклу – Різдво, Новий рік та Водохрещі з цікавими дійствами, різноманітними обрядами й веселими розвагами – закінчили свій відлік. Хоч селянам, може, і не хотілося розлучатися з ними, але що поробиш: «Святами, – як мовить відоме прислів’я, – ситий не будеш», бо - «Тільки й притики, що починки превеликі». Отож своєрідним похідним днем між розвагами й будніми клопотами, очевидно й було, хай і не велике, але своєрідне святце Івана Хрестителя (деінде – Предтечі) або “посвятки”, що припадають на другий день по Водохрещах, себто 20 січня.

Як відомо, протягом усіх попередніх свят селяни намагалися не одвідувати шинок - «бо це гріхотворна справа, оскільки не посвячена вода». Традиційно шинки вважалися громадським місцем, де селяни збиралися на свої віча. Тут вирішували різноманітні господарські й суспільні справи, проводили дозвілля й розважалися. В первісному значенні це були своєрідні культурологічні будинки. Згодом польська шляхта, колонізуючи українські землі, віддала “пивні осередки” на відкуп спеціально привезеним в Україну корчмарям-євреям. Шпеткі гендларі будували в селах, людних місцях і на перехрестях гомінких шляхів різних форм пивниці й забігайлівки. Згодом вони перетворилися в сумнозвісні осередки, де за допомогою спиртних напоїв запрягали в кабалу православний люд: даючи на віру оковиту, корчмарі в такий спосіб економічно й морально закріпачували селян, руйнували традиційні основи суспільної моралі. Така форма колонізації була вигідною не тільки корчмарям, але й польський шляхті.

Історичні джерела густо всіяні свідченнями про духовний саботаж цих закладів. Нестатки, тяжке економічне й політичне життя селян змушували їх “відвести душу” в корчмі, нерідко вони залишали тут останній гріш, а почасти й родинну маєтність. Непоодинокими були випадки, коли урядовці за скаргою корчмаря силоміць виганяли з оселі родину, а їхній нажиток продавали “з молотка”. Тут же, у шинку, як ми знаємо, “пускали на вітер” зароблені гроші й чумаки.

Усе це не могло не хвилювати людей. На західноукраїнських землях розпочалася всенародна акція протесту. Повсюди створювались так звані “Товариства тверезості”, члени яких, давши обітницю в церкві, зобов’язувались не ходити до шинку. Але це не завжди мало бажаний успіх. Тому нерідко спалахували “жіночі бунти”. Зокрема так сталося в кінці 90-х років у селі Ясені Надвірянського району Івано-Франкіської області. Доведені до відчаю жінки вночі підпалили корчму, а наступного дня спорядили повоз до Львова. Там вони замовили кам’яний хрест з символічним написом: “В пам’ять тверезості”. Цю скульптуру врочисто поставили на місці колишнього шинку. Вона збереглася й до наших днів.

Отже, протягом усіх попередніх свят народна мораль забороняла одвідувати шинок. Зробити це можна було на Предтечу. Як засвідчує П. Чубинський, на Київщині для цього була своєрідна нагода. За звичаєм від Різдва й до Водохрещ жінкам не годилося ходити по воду. Це мали робити чоловіки. Відтак за добрі послуги їх запрошували до корчми і пропонували могорич - “що справно воду носили”. Зібравшись родинами у шинку, селяни завершували в такий спосіб різдвяно-новорічні святки.

Найтерплячіші жінки на Предтечу починали вносити до осель гребені, мички та коноворотки. Але робити не починали - “бо ще гріх”. Чоловіки тим часом брали вранці з покутя хліб і сіль, що лежав тут від Багатої куті, й відносили в хлів. Розламавши на невеликі шматочки, віддавали разом із сіном, що правувало за кубельце для куті, свійським тваринам - “аби скотина плідною була”.

За різдвяно-новорічні празники вже зібралося чимало нагальної роботи. Тому й казали: “Після Івана Предтечі хто не робить того б’ють в плечі” чи “Прийшов Іван Предтеча тай забрав свята на плечі”.