Святий Влас збиває ріг з зими

Так велено долею: із впровадженням християнства на наших землях чимало богів-покровителів або ж зовсім зникло, або ж їхні функції перейшли до нових святих. Скажімо, більшість дослідників дохристиянських вірувань вважають, що найосновнішим охоронцем домашніх тварин с весняний Юрій (святкують на сімнадцятому тижні від Різдва — 6 травня), який перебрав повноваження дайбозького Велеса. Справді-бо: традиційно на це свято віддавали пошанівок не тільки пастухам, котрі вперше споряджали череди, але й рогатій худобі та коням. Оскільки про це буде окрема розвідка, я не зупинятимусь у деталях. Скажу тільки, що з домашніми тваринами пов’язано ще одне святце – день святого мученика Власа, що припадає на 24 лютого.

Одна з легенд оповідає, що Влас жив у IV столітті. Він постійно наглядав за лісовими звірами й бідними людьми, як це, до речі, робив і святий Миколай. Про шляхетне опікунство Власа можна судити з такого факту. В однієї бідної вдови ненаситний вовк викрав останнього кабанця. Коли ж довідався про це святий заступник, то тут же розпорядився повернути крадене.

Більшість дослідників вважають, що Влас – християнський заступник дайбозького Велеса. Про це підтверджує і текст договору між русичами та греками, що датується X століттям: “даимьем клятву от бога, вь его же вьруемь в Перуна и вь Волоса, скотья бога”. Подібне засвідчує й автор «Слова о полку Ігоревім». Зрештою, ми знаємо, як жорстоко розправлявся з дайбозькими статуями Володимир Великий. За його вказівкою пантеон було повністю зруйновано. Одні статуї розбивали на місці, інші повкидали в Дніпро, а Велесову – і про це мовиться в «Повісті врем’яних літ» – тягли під супровід образливих вигуків у Почайну і потопили. Чому «скотій бог» викликав таку немилість у ініціатора пишного пантеону — лишилося загадкою. Мабуть, відіграло роль те, яке місце посідає давній бог у святковій ієрархії, адже Велес належав до верховних святих. Що б там не було, але в народі Велеса ще довго вважали покровителем тварин.

До речі, на Волині таке опікунство приписувалося й Харлампію, свято котрого відзначають напередодні Власа (23 лютого). Павло Чубинський також зафіксував, що на Київщині святий Харлампій є «покровителем свійських тварин. У цей день заможні селяни, котрі мали чимало худоби, замовляли молитву. В тих господарів, які святкують цей день, тварини будуть у доброму стані».

Особливо багато легенд, пов’язаних з Власом, збереглося на півночі Архангельщини, де найдовше втримувалися дохристиянські вірування (тут, до речі, свого часу було записано й билини київського циклу, оскільки з наших земель переїздили до Новгорода не тільки князі, але й обслуга). Як засвідчує І. Снегірьов, ще в минулому столітті пишно святкували при церквах святого Власа – відбувалася спеціальна служба, на яку парафіяни приносили продукти тваринного походження, зокрема масло, і складали біля ікон святого. Звідси, отже, й приказка: «У Власа й борода в маслі».

Не менш урочисто відзначали цей день в Україні. Святий Улас, як і Юрій, вважається захисником та покровителем домашніх тварин. Літні люди подейкували, що Влас у цей день пильно наглядає за тваринами, а тому чоловіки нагадували своїм жінкам:

– Дивіться, молодиці, щоб завтра принесли раненько водиці з криниці!

Нею наповнювали пляшечки, вкидали туди шматочок воску зі страсної свічки і ставили на покуть, де вона мала перебувати три дні. В цей час Улас, начебто, освячував її. Потім частину води виливали в криницю, а рештою скроплювали тварин. Крім того, ті господарі, в яких було чимало худоби, замовляли молитву, після цього з іконою та святою водою йшли до корівника, щоб благословити тварин. Під час молебні освячували й свічку, якою лікували горло.

На Херсонщині в цей день відзначали так званий «Бабський празник». Жінки не працювали; винятком було – намикати три мички клоччя – «щоб ними підкурювати корову й теля». Під обід молодиці йшли до шинку і “замочували корів, щоб були лагідними”. Потім, повернувшись додому, днищами (пристрій, в який застромлюється гребінь) “били своїх чоловіків, щоб вони були ласкавими до дружин”, та – “щоб воли слухалися господаря”. До речі, на Київщині, Чернігівщині й Полтавщині селяни не запрягали волів щоп’ятниці – “бо хто їх запрягатиме в лютневу п’ятницю, то в того вони або подохнуть, або ж руки повідсихають у хазяїна”.

Після Власа здебільшого вже наступав піст, а отже, й закінчувалися весілля. З цього приводу казали: “Оляся на заміж не ласся”. Крім того, з цим святом пов’язували й закінчення зими: “Прийшов Влас, – мовить прислів’я,– з печі злазь” чи “Пролив Улас олії на дороги — пора зимі забирати ноги”, а тому, якщо цього дня відлига, то морозів більше не буде.

Саме з цієї нагоди на Чернігівщині та в суміжних районах Київщини вважали, що “Власові морози” — останні потуги зимових холодів, бо “Святий Влас збиває ріг із зими”.