Тікай, кутя, з покутя

Нарешті прийшов і фінал різдвяно-новорічних свят. Їх завершальним акордом є Голодна кутя, голодний Святвечір чи друга вілія, що співпадають з 18 січня. Як ви знаєте, майже на всій території готували дві - Багату (напередодні Різдва) та Голодну кутю; щоправда, в деяких регіонах, зокрема на Поліссі, була й Щедра (в переддень Нового року).

Щодо назви “Голодна кутя”, то є кілька думок. Одні дослідники вважають, буцімто походить вона від того, що цілий день, аж доки ввечері не посвятять воду в церкві, люди говіли. Але це не зовсім переконливо, оскільки так вчиняли і на Багату кутю. Чому ж тоді перша страва не прибрала однойменної назви? Імовірнішим твердженням є думка про те, що на другу вілію вже не закликали вечеряти “святих душ” та “Бога багатства” - звідси, отже, назва Голодної.

Що б там було, але з третім святвечором пов’язано чимало спільного. Як і на Багату кутю, на другу вілію готували лише пісні страви, але в меншій кількості. Щоправда, в різних регіонах України були свої відмінності, нерідко протилежні щодо окремих дійств. Скажімо, в одних випадках Дідуха спалювали на Маланки чи вранці Нового року, в інших - частину обрядового снопа тримали до Голодної куті. Як тільки споночіло, його виносили на толоку або садок і підпалювали - “щоб теплий дух накликав весну”. Потім дівчата збирали попіл і розсівали його на вгородах - “аби огірки родили”.

Увечері в церквах робили відправу і святили “вечірню воду”, яка вважалася значно кориснішою “від всякого лиха”, ніж йорданська. Для цього готували спеціальні коновки, пишно уквітчували їх безсмертником і волошками, а в пасічницьких родинах сукали обрядові свічки-трійці. Повернувшись із відправи, господар робив з кількох колосків чи цілющих трав кропило, наповнював миску свяченою водою і разом із сином, що запасався крейдою та пиріжком, обходили всі господарські будівлі: там, де скроплював батько водою, підліток малював хреста і відкушував шмат пиріжка. Подібне робили і з реманентом - возами, боронами, плугами. Потім заходили в хату і ставили хрести на дверях, віконницях, миснику.

У багатьох місцевостях протягом усіх святвечорів господиня збирала по ложці страв і, розмішавши з борошном та дрібним сіном, віддавала худобі, приказуючи:

– Їж святу їжу, здорова будь, як ця весна, що йде до нас, плодюча будь, як земля, і ніяка лиха сила не вчепиться до тебе!

В інших регіонах, як це стверджує П. Чубинський, пекли спеціальний пиріг - хлібину, на якій зверху мав бути виліплений хрест, і ввечері йшли до стайні з таким діалогом:

– Хто йде?

– Біг!

– Що несе?

– Пиріг!

Зайшовши в приміщення, розламували його і віддавали тваринам.

Пасічники одвідували омшаники, скромлювали вулії водою, малювали хрести і рекли:

– Мухі Божі, горопахи цілоденні, здоровимо вас усі ми зі святами: зиму виганяємо, лихі сили в голоді залишаємо, вас святою водою та сонячною крейдою від усього злого обороняємо… Бджілки, ви мухи Божі, кроплю вас, хрещу вас на рої, на віск, на мед - щоб в обійсті сідали, мед збирали і добре зимували!

Залишки од куті віддавали курям, щоб добре неслися. Загалом вважалося, що на Богоявленський вечір не можна голосно кликати курей, бо як почує сусідка із злим оком, то подумає про себе: “Твої кури, мої яйця!”, а отже птиця втікатиме до її сідала.

Натомість в окремий горщик складали недоїдки од вечері - “по три ложки для долі”. Її віщуватиме той, хто останнім прийде з Йордану, себто з Водохрещ. А тому всі, хто наступного дня йшов до річки на посвячення води, намагався якнайшвидше прийти додому.

Як і годилося, сідаючи за вечірню трапезу, починали і завершували її кутею. Під час їжі влаштовували цікавий обряд “Закликання морозу”. Як відомо, хрещенські морози під цю пору досягали апогею. Перед тим, як почати їсти, господар брав ложку куті, підходив до вікна (іноді прочиняв кватирку) і тричі казав:

– Морозе, морозе, йди до нас куті їсти!

Після паузи знову звертався:

– Не йдеш? То не йди ні на жито, ні на пшеницю, ні на всяку пашницю!

Деінде хазяїн виходив на вулицю, окликуючи:

– Морозе, морозе, йди до нас вечеряти, та не морозь наших коней, биків, курей, свиней, жита і пшениці! А якщо не йдеш, то йди собі на жіноцьку цибулю!

Особливою забавою було закликати мороза для дітвори. Вона припадала до вікон і на всі голоси запрошувала на вечерю.

Після цього вчиняли інший обряд - “Проганяння куті” (деінде це робили на Різдвяний день - 21 січня). Прихопивши макогони, виходили на вулицю, стукали ними у ворота і тини, вигукуючи:

– Геть, кутя, з покутя, а ти, озвар, йди на базар!

Інші брали горщики, в яких варилася кутя, і, проказавши вище наведений діалог, розбивали їх об ворота. Не стояли осторонь і діти. Вибігши, вони постукували паличками в причілковий кут і накликали:

Тікай, кутя, із покутя,
А узвар - іди на базар,
Паляниці, лишайтеся на полиці,
А Дідух - на теплий дух,
Щоб покинути кожух!

Після цього мисливці робили по три постріли. Цікаво проходив подібний обряд на Дніпровських порогах, що його зафіксував етнограф Й. Новицький. Запорожці після вечері виходили зі своїх паланок і вчиняли гучну стрілянину, а наступного дня, як святили на Йордані воду, палили з гармат.

Після завершення обряду “Відганяння куті” батьки своїм хлопчакам “підсмалювали чуба” - “щоб вовків не боялися”. Взявши головешку, доторкувалися нею кінчиків волосся. Чи не звідси приказка: “Ти ще не бачив смаленого вовка?“.

Якщо в інших регіонах щедрували лише на Меланки, то на Галичині це дійство проводилося на вечір Богоявлення. Переважно це входило в обов’язки дітей (на Львівщині ходили й дівчата, а на Чортківщині - хлопці, переважно до дівчачих осель; якщо чиюсь господу оминали, то там “дівці рано дівувати - нехай іще на припічку кашу їсть”).

Хлоп’яки носили із собою спеціально заготовлені ліщинові галузки. За гарну щедрівку ґазда виносив жменю вологого вівса “на розплід”, а йому вручали гілку, яка мала вберегти худобу од усього лихого.

Серед найпопулярніших була така щедрівка:

Щедрий вечір, добрий вечір,
Христу, Христу, Марію!
На престолі стояла,
Три книжики тримала:
– А ви, люди, знайте,
Наше право дайте,
Наше право - калача,
Виженемо рогача
На старий переліг,
Заб'єм йому правий ріг.
Правим рогом трубити,
Хвостом, хвостом гонити!

Існувало чимало переказів і про те, що напередодні Водохрещ, як і Нового року, Бог повертає тваринам людську мову. Такі тексти подають у своїх збірниках В. Гнатюк, М. Драгоманов, О. Воропай та інші дослідники. Найпохідніший варіант, коли господар годує домашню худобу, то в цей час вона розмовляє між собою. Якщо прислухатися, про що ведуть мову без’язикі воли - а робити це вважається за великий гріх, - то вони можуть передбачити майбутню, переважно неприємну долю. Зокрема, скільки залишилося жити хазяїнові. У збірникові, що його уклав В. Гнатюк, мовиться, що ґазда знехтував такою засторогою, і те, що він почув, справдилося: “Нам добре в нашого господаря, - мовила одна до одної тварина, - але ми його завтра повеземо на цвинтар…“. Тому люди намагалися не затримуватись у корівниках ввечері на Голодну кутю після того, як наповнювали ясла.

Отже, з обрядом “Виганяння куті” завершується один з найпоетичніших і найцікавіших святково-обрядових циклів - різдвяно-новорічний. Відтак зимовий перепочинок вже закінчувався - селяни налаштовувалися на близьку весну і майбутній врожай. Тому вважали: як на голодний вечір темно, то вродить гречка, а коли яскраві зорі - буде щедрим приплід на білі ягниці. Жіноцтво тим часом думало про рукодільництво - “адже треба поспішати шити, прясти, ткати, бо скоро Великдень”. І хоч ще буде Великий піст, але робота - не вовк: до початку весни треба обов’язково наготувати нового полотна. Тому цілком логічно мовиться: “Тікай, кутя, з покутя!” - празникуванню, отже, прийшов кінець.