Тріщи, не тріщи, а вже минули Водохрещі

З церковних відправ мені найбільше запам’яталися ті, що відбуваються 19 січня – на Водохреща, Йордан, Богоявлення Господнє. Рано-вранці – а до церкви, що в сусідньому селі, шість з гаком кілометрів, – зодягшись у святкову одіж ми родиною вирушили на відправу. Тато не забув прихопити із собою “Трійцю” – химерно зроблену напередодні свічку, мама взяла бутлика, а я похідну карафку.

Перші повоєнні зими були багатосніжними й суворими. Дорогою то там, то там чулися людські погуки, порипування снігу - поодинці й гуртами стікався люд до “Йордану”, щоб запастися на увесь рік водохрещенською джерелицею, яка вважалася цілющою. Її вживали при різноманітних хворобах, змазували суглоби й хворі місця на тілі, лікували породіль при пологах, дитячий переляк, напували корів, коли вони отелювались, скроплювали від злих духів стайні, оселі та ниви при першому весняному засіві тощо. В кожній хаті протягом року мала обов’язково стояти під образами плячешка з йорданською водою. І, що цікаво: вона ніколи не “застоювалася”, завше була свіжою й придатною до вжитку; дехто вважає, що завдяки опусканню у воду срібного хреста, вона іонізується.

А ось і місток через Кам’янку. На широкому плесі, скованому міцним льодом, возвеличувався хрест, що його випиляли сільські парубки із льоду.

Поруч з хрестом стояв престол, також зроблений з льоду й обвитий сосновими гілками – так звані “царські врата”.

На відправу в церкві ми припізнилися, і процесія, супроводжувана священиком та півчою, вже прошкувала до річки. Статечніші люди несли хоругви й дерев’яного хреста. Я та й усі присутні уважно стежили, чи не пролетять поперед хоругв птиці, бо за повір’ям, якщо з’являться горобці, то буде велика смерть на дітей, коли ж граки — на молодь, а гуси — на літніх людей. На наше щастя, все було спокійно.

Довкола ополонки вже стояли люди, чекаючи на відправу. Після молитви священик, нахилившись, тричі вмочив у воду срібного хреста, а дяк прихилив свічки. Хор тим часом заспівав величальної “Величаєм Тя, Живодавче Христе”.

У цю мить над нами один за одним випурхували голуби, що їх принесли селяни. Зробивши кілька кругів, вони полетіли геть, а мисливці, що навмисне прийшли з рушницями, вчинили несамовиту стрілянину. Од несподіванки я позатуляв пальцями вуха. Ненька нахилилися до мене, прошепотіли:

– Дурненький, не бійся. Це так треба, щоб “застріляти Коляду”. Патрони у них пусті, лише наповнені клейтухом. Дивися, он тато вже впіймав кілька шматків паперу — “то для бджіл добре, щоб чужі не заїдали”.

Озвичаївшись, я побачив, як люди кинулись до прорубу, щоб якнайшвидше наповнити посудини водою, бо саме вона буде цілющою. Просовуючись між ними, я також намагався не відстати, та мама схопили мене за полу:

– Обережно, бо там слизько. Не дай, Боже, ще в ополонку впадеш. Колись тут був такий випадок - упав хлопчик і зник під льодом, аж весною знайшли біля греблі…

Кілька чоловіків, стоячи біля води, остерігали нетерплячих паломників. Набравши свячениці, ми одійшли вбік, тут же посмакували нею, а потім ненька змастили мені цією ж водою очі – “щоб добре бачили”, вуха – “аби чули тільки гарні слова”, та лоба – “щоби мудрою була голова”. А вже вдома пообіцяли мама, обітруть ще й тіло, щоб здоровим було, як вода…

Через деякий час до нас підійшов і тато, тримаючи в руках запалену “Трійцю”. Три вогники, полохливо похитуючись на морозяному повітрі, віддавали приємним восковим запахом. Тим часом біля ополонки, роздягнувшись, два сміливці скочили у воду, занурились по шию й тут же вилізли; обтерши мокре тіло, що парувало на морозі, натягли одіж і дременули додому. Як я дізнався, той, хто скупається на Йордана – “бо в цей день хрестили Ісуса Христа” – цілий рік на хворітиме.

Йдучи назад, я помітив, що нас одна за одною обганяють дівчата.

– Бачте, як поспішають — усміхнулися тато. — Хочуть якнайскоріше вийти заміж, бо вважається, хто першим принесе додому свячену воду, тій дівчині судитиметься щаслива доля…

Не заходячи в оселю, ми з татом пішли на пасіку і саморобним кропилом освятили всі вулики. Батько при цьому не забув проказати вже відому мені молитву:

– Мухи Божі, горопахи цілоденні, здоровимо вас зі святами. Зиму виганяємо, лихі сили в голоді залишаємо, вас святою водою благословляємо!

Потім обійшли тік і корівник, окропили хату. Мати тим часом виставили на стіл пісні страви, і вони смакотливо залоскотали ніздрі, адже ми ще не їли. Скуштували ще раз свяченої води, сіли за стіл. Тато при цьому сказали:

– Ну що ж, сьогоднішнім днем проводжаємо зимові свята. Дай, Боже, діждати їх при здоров’ї та злагоді і наступного року!

Спочатку скуштували пісних, а потім і скоромних страв. Тато з мамою з цієї нагоди підняли чарку, а мені залишилось поринути в сумні спогади, що так швидко зійшли ці веселі різдвяно-новорічні празники, які супроводжували колядки і щедрівки, з вертепними дійствами: Колядою, Маланкою, Козою, засіванням, Дідухом, проганянням куті і закликанням морозу на вечерю, всілякими ворожіннями та прогнозуванням…

Усі ті дійства, що запам’яталися з дитинства, на все життя залишили незгасну пам’ять загадкового й дивовижного світу, казкової ейфорії, оповитої високою поетикою духовного самоочищення. Бурхливий час нещадно знищив усе, залишивши нам насолоджуватися спогадами і джерелознавчими свідченнями.

Стосовно походження свята Водохрещ, існує кілька думок. Одні дослідники, зокрема О. Воропай, вважають: Йордан — “це чисто християнський звичай, що прийшов до нас в Україну разом із християнством і посів одне з найпочесніших місць серед традиційних свят нашого народу”. Натомість С. Килимник дотримується думки, що це свято, певною мірою, випадає з різдвяного циклу, мовби стоїть осторонь; воно сягає корінням у дайбозькі часи і було присвячене “чистителю і святителю давнини — воді, вигнанню зими та вшануванню і прискоренню приходу весни”.

Справді-бо, цілий каскад обрядодій — освячення води, випускання голубів чи інших птахів, “застрілювання Коляди”, як злих сил, зосібна зими - символізувало поворот сонця на весну. Зрештою, освячення води — обряд безпосередньо дайбозький, тому первісна назва “Водохреща” пізніше підмінилася християнським “Йордан”, себто назвою річки, на якій хрестили Ісуса. Попередній термін ми знаходимо вже в Іпатіївському літопису, під 1148 роком, де мовиться: “в неділю по Водохрещах”. У цей час, тобто опівночі “вода перетворюється у вино”, і про це існує безліч легенд та переказів. Як засвідчують сучасники, в Києві щороку на Водохреща сходилося майже все населення, як на велике дійство освячення води на Дніпрі, а найспритніші юнаки прагли неодмінно скупатись.

У процесі реформації нової релігії створився своєрідний симбіоз, а тому, як слушно зауважував Ф. Колесса, маємо чимало ускладнень. “На слов’янському ґрунті наступило поплутання християнських та апокрифічних елементів із пережитками передхристиянського світогляду, наслідком якого було й переношення мітологічних зображень на християнських святих (Юрія, Миколу, Василія, Іллю) і творення нової, християнізованої мітології”

Про дайбозьке походження цього свята говорять і регіональні обряди. На Гуцульщині існував звичай, коли хлопці на Водохреща водили своїх дівчат до ополонки - “щоб сі умила і красна була”, а в інших місцевостях по обіді юнки самі йшли до річки вмиватися.

Цікаві обрядові сюжети зафіксував у центральних губерніях України і Павло Чубинський. До Водохрещ жінки намагалися не полоскати у воді білизну - “бо там чорти сидять і можуть вчепитися”. Вважалося, що коли священик опускав хреста у воду то вся бісувата й нечиста сила вистрибує геть і залишається назовні доти, доки котрась із жінок не прийде прати білизни. Отоді вони знову пірнають у воду. Ось чому свекрухи забороняли своїм невісткам упродовж тижня по Водохрещах ходити з білизною до річки - “щоб більше вигибло нечистої сили од йорданських морозів”.

Натомість дівчата у посвячену воду клали калину чи коралі й умивалися, аби щоки були рум’яними. Загалом до Водохрещ — упродовж усіх трьох свят — жінки не ходили по воду:; це мали робити лише чоловіки, за що молодиці на “посвятки” (наступного дня) ставили могорича - “за те, що справно виконували свої обов’язки”.

По обіді на Водохреща, як уже освятилася вода, на Лівобережній Україні парубки розігрували “орден” — хрест з льоду. Між двома сусідськими селами вчиняли бійку навкулачки; чий гурт перемагав, тому й залишався “Йорданський хрест”.

На всьому терені в цей час колядки вже не виконувались, окрім церковних обходів своїх парафіян з “малюванням хрестів” на дверях. Проте на Буковині, як засвідчує Яків Головацький, зберігся звичай, коли парубки обходили односельців і співали їм величальних пісень такого змісту:

Гей, ти, пане господарю,
Щасти, Боже, із Йорданом,
І з водищев, і з царицев,
З усім домом, з усім добром,
І з твоєю дружиною,
І з твоєю челядкою,
І з синами-соколами,
І з дочками, як чічками.
Господарю, як королю,
Щасти, Боже, з усім двором,
І з челядкою багатою,
І з роями, і з ланами,
І з сусідами, і з панами,
I з Господом Христом Богом,
На здоров'я, на літ много!

Ось так непомітно і завершувалась ціла вервечка свят зимового циклу. Селяни вже думали про майбутній урожай. На Полтавщині, скажімо, господарі виводили на вулицю молодих лошат та волів, щоб “об’їздити” – привчити їх до майбутньої праці. Їздили переважно верхи на конях доти, доки тварина не спотіє, а тоді кропили свяченою водою. Подібний обряд в деяких селах – запрягання в сани молодих лошат та волів, так зване “гуртове об’їжджання” – влаштовували і на Новий Рік.

У народі свято вірили: з того часу, коли пролунали перші постріли при “розстрілювані Коляди” вовки полишали тічки і розбігалися по своїх барлогах. Тому, коли в лісі надвечір і зустрінеться хижак, йому потрібно сказати: “Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордані кропили?” - і він, злякавшись, кинеться геть.

На Водохрещі намагалися запрогнозувати й погоду.

Коли на Водохреща риба табунами ходить – на рої добре.

На Водохреща день теплий - буде хліб темний.

Якщо хмариться - хліба буде вдосталь.

Йде лапатий сніг — на врожай.

Якщо зоряна ніч - вродяться горіхи і ягоди.

Коли на Водохрещі випав повний місяць – бути великій воді.

Удень іде сніг — на врожай гречки: вранці – ранньої, в обід — середньої, а ввечері – для пізньої.

Якщо вдень з’явився іній, то у відповідний день треба сіяти пшеницю.

Під час освячення води йде сніг — добре роїтимуться бджоли і колоситимуться хліба.

Якщо на Водохреща день ясний, сонячний, то хліба будуть чисті, а якщо хмурий, небо вкрите хмарами — у колосках буде багато “сажки”.

Попіл після різдвяних свят не можна зберігати ні в хаті, ані в дворі, бо буде пожежа; увечері на Водохреща його треба винести на річку і висипати на лід.

Найміцнішими, як уже мовилось, вважалися йорданські холода. “Яскраві хрещенські морози, — казали з цього приводу, — городять білі ярки”. Але невдовзі вони почнуть слабнути, бо - “Тріщи, не тріщи, а вже минули Водохрещі”.