Великий піст усім прижме хвіст

Відшуміли, наче весняні повені, зимові святки. Були вони цікавими і для молоді, і для дорослих. Але всьому, як мовить народне прислів’я, є початок, є й кінець. Фіналом “святкових розговин”, себто м’ясниць, була Сиропусна неділя. Напередодні в кожній родині ретельно вимивали посуд, ложки й виделки – “щоб не залишилось скоромнини”, вчиняли обряд “полоскання зубів”, адже заступали довготривалі запусти.

Великий піст найдовший з усіх чотирьох. Він триває сім тижнів – од М’ясниць і до Великодня, а тому й прибрав назву великого. Крім того, ці запусти є найсуворішими, оскільки обмежується вживання страв, напоїв, будь-які розваги, навіть статеві взаємини. Мій дідусь Якуб, як розповідав тато, був затятим курцем, ніколи не розлучався з люлькою. Але коли надходив Великий піст, з першого дня клав її на полицю й протягом усього часу не доторкався до неї. Разом з тим, щоб не спокуситися до інтимного життя, він ладнав свій переночівок на лаві, за що бабуся Гапка постійно дорікала чоловікові…

Суспільне життя під час посту помітно прижухало. В селах стихали веселі розваги, колективні забави, музика, співи, молодь обмежувала вечорниці. Якщо й сходилися, то лише невеликими гуртами, де переважно пряли й вишивали, оскільки “Бог в цей час сорок днів у пустелі говів, а тому гріх веселитися”.

Богомільні люди щотижня відвідували церкву, говіли й приймали причастя, старші люди “давали обітницю до Великого посту”. На причастях ті, хто вважав себе грішним або тяжко хворим, обіцяли Богові суворо дотримувати постіння; дехто навіть відмовлявся вживати в окремі дні будь-яку їжу, навіть воду, а від Чистого четверга і до Великодня голодували три дні поспіль.

Якщо під час інших постів — Пилипівського, Спасівки чи Петрівки — обмеження в харчуванні не було таким суворим (на Петрівку вживали молочні продукти), то Великих запустів це не стосувалося. Войовничі атеїсти з цього приводу випустили чимало отруйних стріл на пости “як форму фізичного виснаження людей”, хоч постіння, як ми знаємо, не таке й лихо, як це силкувалися довести «дослідники» християнства. Нині чимраз більше з’являється прихильників саме такої форми зцілювання. Не заперечує цього й мидицина — надмірне вживання скоромних страв сприяє ожирінню та порушенню обміну речовин.

Періоди, якими визначалися пости, мають чітку логіку. Скажімо, найдовші – Пилипівський і Великий – співпадають з найменшим фізичним навантаженням. Натомість Петрівський та Спасівський відзначають влітку, і вони значно коротші.

Великий піст триває майже два місяці. Але селяни не відчували особливих труднощів. Люди заздалегідь запасалися висококалолрійними продуктами, передусім квашеною капустою й огірками, сушеними ягодами й фруктами, в’яленою, копченою та соленою рибою, грибами, олією тощо. Багата вкраїнська кулінарія народних страв давала можливість готувати найрізноманітніші, а відтак і смачні сніданки та обіди – борщі, кулеші, киселі, узвари. Тому твердження, що церква в такий спосіб “обкрадала” своїх парафіян – звичайнісінька вигадка недолугої атеїстичної пропаганди.

У зв’язку з цим варто навести одне цікаве свідчення. У двадцяті роки Етнографічна Комісія Всеукраїнської Академії наук розіслала на місця запитальник з народного агрокалендаря. Серед інших було й таке запитання: “Що ви знаєте про Великий піст?“. Надійшло понад тринадцять з лишком тисяч відповідей з усіх регіонів України, в тому числі й Кубані, де проживало понад 70 відсотків українців. Наведу відгук, що його надіслав респодент Ш. Тартаківський з міста Мирополя Волинської округи: “Християнство навчає, – писав він 1929 року, – що піст запровадив сам Бог. В Євангелії сказано, що Ісус постив у пустині 40 днів. Але ще задовго до християнства таку саму казку мали й багато давніших народів. У них також боги та пророки страждали, постили, боролися із спокусою, вмирали й воскресали. Але це ще не коріння постів, як кажуть люди. У первісних народів, що жили з полювання, були певні правила, що саме вживати і коли. Ці правила охороняли дичину від хижацького винищування, зберігали достигле насіння на рослинних самосівах. Наші предки – наддніпрянські слов’яни – мали найбільший піст якраз напередодні весни, коли ставало найскрутніше. Перед постом справляли “масницю” – щедро частували померлих предків. А до весни накладали на себе всілякі обмеження – “м’ясопуст”, “сиропуст”, а потім і зовсім було пусто. Під час постіння попи читають таку молитву:

"Господи і Владико живота мого!
Дух покори, терпіння й любови
Дай мені, рабові твоєму,
І не осужди ти брата мого".

Ось так сприймав простий селянин саму форму й доцільність постів. Як на мене, досить своєрідно. Загалом переважна більшість людей, не зважаючи на суворі церковні канони, не вилучала з повсякдення найраціональніше, найдоцільніше. Скажімо, хоч і вважається, що на Великий піст не можна співати, в рукописних фондах уже згаданої Етнографічної Комісії ВУАН я натрапив на відповідь одного з дописувачів – В. Пасічника із села Нетребилівки Томашівського району Тульчинської округи. Він оповіщав, що в цей час селяни користувались, як пише автор, “постовими піснями”. Це чи не перше свідчення в етнографічній літературі. З огляду на унікальність цього недослідженого явища, я наведу кілька таких пісень.

На нашій вулиці, на нашій вулиці,
Йя всі хлопці молодці, йя всі хлопці молодці.
Нема найкращого, нема найкращого,
Як той Василь молодець, як той Василь молодець.
Сім пар чобіт сходив, сім пар чобіт сходив,
Через те, що він ходив, через те, що він ходив,
Щоб теща хвалила, щоб теща хвалила,
Щоб Сандуся любила, щоб Сандуся любила.

Ой летіла пава, та й на селі впала,
Там Сандуся Василькові пояси снувала (2).
Снувала, снувала двадцять чотири ґудзи,
А він їй обіцяв купить корець кукурудзи (2).
Корець кукурудзи ще й мірочку проса:
– Продай, купи черевички, лиш не ходи боса (2).
Як ці подеруться, а я другі куплю,
Лиш не кажи товаришці, що я тебе люблю (2).
Не так товаришці, як не кажи нікому,
Вороженьки рознесуть, як вітер солому (2).

Тонка й поетична натура вкраїнського селянина, звісна річ, не могла сім тижнів обійтися без пісень. Навіть за найтяжчих часів та скрути народ виливав своє горе й тугу в піснях; вони допомагали йому вижити протягом лиховісних сторіч. Ось чому, попри найсуворіші церковні заборони, люди дошукувалися найрізноманітніших форм самовияву. Щоправда, “постові пісні” виконували переважно поодинці, упівголосу.

Кожен тиждень Великого посту мав свою назву. Оскільки про це будуть спеціальні розвідки, то зупинюся на загальних характеристиках. Скажімо, перший понеділок седмиці називається “жилавим”, “збірним” або “чистим”. У цей день хлопчики зранку оббігали сусідів, сповіщаючи:

– Здрастуйте, з постом будьте здорові!

Це для того, щоб чоловічий полазник “приніс в оселю щедрий ужинок, бо як жінка зайде – накличе лихо”. Субота ж називалася “збірною” – “бо птахи збираються з вирію і дівчата готуються до веснянок”. В початкові дні “першої седмиці” переважно прали білизну, примазували хату “на піст”; в кінці тижня вже остерігалися робити, особливо шити – “бо в літі по жнивах нариватиме пальці”.

У суботу жінки, принісши до церкви колово та мед, замовляли велику панахиду по небіжчиках. На півдні України такий обряд називався “давати мисочку”, а людей котрі говіли в цей день, звали “спасенниками”. Їм дозволялося вживати три склянки горілки, але не годилося спати, бо як не прийде на вечірню богослужбу – “то такий причастя вкрав”. Якщо на “збірну” суботу хурделило, казали: “Це Масляна їде дитину шукати, бо, бач, загубила, коли п’яна з гостей верталася”. Нерідко на заговини починалося масове танення снігів. Згадаймо відомий вислів: “Неділя збір – тече вода з гір”.

Наступний тиждень звався “другою седмицею”, як, до речі, й третій (“третя седмиця”). Жінки пряли, а чоловіки працювали в полі.

Нарешті надходила середина посту. Відтак четвертий тиждень іменується”Середохрестя” або “Середопістя”. Особливу шану віддавали “хрестовій середі”. В цей день господині випікали пісне обрядове печиво – “хрети” або “христеці”. Їх виготовляли стільки, скільки членів було в родині, й один – найбільший. Його виносили в комору, занурювали в посівне зерно й тримали там до першого виїзду в поле. Господар брав “христеця” із собою, клав посеред ниви і, засіявши її, розламував на стільки частин, скільки було співачів у полі. Решту ж привозив додому, причащав усіх хатніх. Годилося також дати якусь дещицю й домашнім тваринам.

П’ятий тиждень посту – “Похвальний”, бо на ньому “віддавали хвалу Господу”. Богомільні йшли до церкви “бити поклони”. Ввадалося, хто зробить від двадцяти до сорока поклонів – “тому Бог простить усі гріхи за рік”. Під цю пору вже здебільшого починалися польові роботи, а тому селяни, вирушаючи в поле, благочестиво молились і скроплювали коней свяченою водою. Вважалося, що “На Похвалу сорока яйцем похвалиться” бо “Хвалилася Похвала, що вже зима розтала”.

“Вербним”, “шутковим” або “білим” накликали передостанній тиждень. У суботу зносили до церкви вербові галузки, щоб у неділю посвятити їх. Символічно б’ючи одне одного, приказували:

Верба б'є, не я б'ю. –
За тиждень Великдень,
Не вмирай та пасочки дожидай!

Завершувався Великий піст Чистим четвергом та Страсною суботою. У цей час посилено готувалися до свята – пекли паски, барбували яйця і виготовляли писанки (щоправда, останні робили протягом усіх запустів). Він був найнапруженішим – люди їли раз на день і в малій кількості, а дехто від четверга і до Великодня взагалі говів.

З Великим постом пов’язано безліч вірувань. Більшість з них припадає на четверги (чи не тому, що в цей день розіп’яли Христа?). Вважалось, якщо протягом шести тижнів викидати на горище щочетверга по поліну, а в останній понеділок вкласти в чоботи свіжі вустилки із соломи й перед тим, як випікати в четвер паску, розпалити ними прибережені дрова, то неодмінно за позичкою прийде до хати сільська відьма.

Дехто, щоб знати, хто в селі краде молоко в корів, починав виготовляти по четвергах осиковий ослінчик і завершував перед страстям. Потім брав до церкви і під час служби став на нього. Начебто в такий спосіб можна побачити всіх відьом, котрі тримають на головах дійниці. Так само виготовляли й осикову борону. Повернувшись зі страсної служби, майстер йшов зі свічкою в хлів й сідав на борону – “тоді обов’язково з’явиться нечестивиця, що доїла вночі корів”.

Деінде марновірні люди вдавалися до ще одного дійства. В перший четвер посту йшли в ліс із сокирою, виготовляли там осикові ворота, продовжуючи це і в наступні дні. До Чистого четверга їх треба було закінчити, принести додому й поставити в глухому місці. Вірили, якщо ввечері сісти неподалік і спостерігати, то відьма, йдучи дорогою, обов’язково підійде до ворітець і почне через них перелазити. Ця магічна дія матиме силу тоді, коли ніхто з сільчан не побачить, як робилися “ворожбиті ворота”.

Спостережливий читач завважить, що ці та інші обряди безпосередньо пов’язані з осиковою деревиною. Справа в тому, що з неї рідко хто будував хату, виготовляв речі вжиткового призначення, навіть намагались не використовувати для палива (пригадаймо відоме прислів’я: “Осикові дрова та козиний кожух, то вилізе пара і дух”). Це пов’язано з тим, що по-перше, осика вважається “слабкою”, тобто неякісною деревиною і, по-друге, вона, згідно з легендою, “пропустила цвяхи, коли розпинали на хресті Ісуса”. Тому осику вважають “нечистим деревом”.

Ось такими, нерідко й марновірними, були обряди та дійства, що відбувалися упродовж Великого посту. Хоч і мовиться, що “Піст – не міст, об’їхати можна”, все ж були й інші прислів’я.

Прийшов Великий піст – тягни дзвони за хвіст.

Прийшов Великий піст – підігнув собака хвіст.

У Великий піст не ходи у гості.

Ой все пости та все пости, та будуть м’ясниці.

Суворі обмеження змушували селян поступатися багатьма світськими забаганками, а тому побутувало застереження: “Ось прийде Великий піст, то всім прижме хвіст!”