“Вір, дурню, першому квітню”

На все життя я запам’ятав жарт свого колеги. Один із співробітників, зайшовши в сусідній кабінет, зателефонував офіційним голосом, оповіщаючи, що мене терміново викликає головний редактор. Я швиденько зібрався й почимчикував до шефа. Він, одірвавшись од паперів, здивовано глянув на мене, і тільки тоді я зрозумів, що “втрапив на гачок” – було якраз перше квітня, яке вважається днем обманів.

Як засвідчують історіографічні джерела, цей звичай не характерний для нашого народу. У селянському середовищі він майже невідомий, хоч серед городян, починаючи з минулого століття, ним інколи користувалися. Саме цей факт дає підставу вважати, що дійство прийшло до нас од сусідніх, зосібна європейських, народів.

Вітчизняні дослідники до цієї теми майже не зверталися. Лише О. Воропай, перебуваючи в еміграції, коротко зупинився на цьому аспекті. На думку автора, звичай обманювати в день першого квітня існував майже в усій Європі та Азії. Початки його губляться в глибокій давнині. Римський філософ Апулей, що жив у другому сторіччі, писав: “Забави, які щороку ми влаштовуємо на честь Сміху, завжди мають яку-небудь вигадку. Ми – єдиний з усіх народів, що уласкавлюємо забавами, веселощами та жартами божество, котре йменується Сміхом”. Ці дійства відбувалися весною.

Стародавні індійці напередодні весняного рівнодення, що співпадало за старим літочисленням з початком квітня, відзначали народження богині Сіти. На її честь власне й влаштовували сценічні вистави з безліччю обманних трюків. У такий спосіб, вважали вони, можна було умиротворити божество.

Власне, саме звідси дійства розповсюдились у XVII столітті на європейців. Французи, скажімо, перше квітня вважають днем “квітневої риби”. Це начебто йде від того, що Людовик XIII втік із в’язниці і, перевдягнувшись селянином, переплив, як риба, річку. Англійці початок квітня пов’язують з усіма дурнями. Обманутих у цей день так і називають – “квітневі дурні”.

Цікавий обряд побутував і в німців. Господарі навмисне посилали своїх дітей, переважно хлопчиків, до сусідів чи знайомих, щоб вони позичили чи побачили “те, чого не можна ані побачити, ані позичити” – голос жар-птиці, пташине молоко тощо. Обдуреного в такий спосіб називали “апрілар”, цебто “квітневий”.

Серед скандинавських народів (ісландців, датчан, шведів та норвежців) побутує думка – і про це стверджують саги – що звичай обманювати запровадили боги на честь Скадеї – дочки Тіясса. У чехів, як рівнозначно й поляків та литовців, дійство носить назву “Послати когось в апріль”, що говорить про його римське походження.

Є й інші свідчення щодо походження обряду, який тісно в’яжеться з релігійними канонами. Начебто цьому послугувала облудна розмова, яка поширилася серед іудеїв після воскресіння Христа. Його тіло, як свідчить євангеліст Матвій, було викрадене вночі учнями з гробу. “Тоді євреї, – пише П. Алексеєв, у церковному словнику, (М., 1816),– навчили народ і воїнів жартома обманювати і при цьому говорити: “Христос Воскрес!”; стрічний мусив відповісти: “Перше квітня”, що означало – “неправда”. Водночас є твердження, що звичай обманювати перейшов ще з дохристиянських вірувань.

Натомість згадуваний О. Воропай пише: “Походження цього звичаю пояснюється тим, що за середньовіччя в країнах Європи любили робити вистави сцен св. Письма. Зокрема навесні, напередодні Великодня, темою вистав були Страсті, а там водять Ісуса Христа від Кайяфи до Пілата, а від Пілата до Ірода”. Це ніби дало підставу до винекнення німецької приповідки: “Jemander vom Pilatus zum Herodes schikken” / Вживається ця приповідка тоді, як хочуть сказати: “Послати когось даремно”.

Серед наведених вище обрядів нас найбільше цікавить шотланський звичай, який називається “гонити шуліку”. Подібне дійство відоме й в Україні. Щоправда, воно не збігається в часі й має свої відмінності. Обрядодію “Гонити шуліку” організували в перший день Петрівки. Оскільки про неї буде окрема розвідка, то я лише побіжно зупинюся на цьому факті.

У фольклорних джерелах шуліка – хижа птаха. В одних випадках її порівнювали зі злими силами, в інших – зимою чи смертю. З цією метою організовували різноманітні “сценічні розигри”. Найпопулярнішим було “Гонити шуляка”. Гурт жінок, зібравшись в обідню пору на леваді, врочисто йшов до лісу з відповідними окриками та сценічними діями й піснями, щоб здійснити обряд похорону хижої птиці. Вся ця побутова інсценізація супроводжувалася жартами й вигадками, пракоріння яких, звичайно ж,– в дохристиянській міфології.

Як неважко здогадатися, цей обряд хоч і наповнений всілякими жартівливими сценками та витівками, він, одначе, не пов’язаний з обманами. Моральні засади нашого народу не практикували в побуті будь-які форми обдурювань, окрім сценічних, і відтак першоквітневий звичай у нас не прижився. Він частково “знайшов прихисток” серед городян, де так звані інтернаціональні нашарування завжди знаходили плодючий ґрунт для іноетнічних запозичень. Останнім часом все ж помітна тенденція до популяризації цього дійства. Про це підтверджує і новостворений афоризм: “Вір, дурню, першому квітню!“.