Вітай бджолу на Зосима

Пасічництво. Важко переоцінити його роль у повсякденному житті й побуті українського селянина. Найавторитетніші дослідники традиційних промислів та занять нашого народу незаперечно підтверджують, що бортництво, як громадська форма життєдіяльності, з’явилася раніше від землеробства. Пасічництво в своєму первісному вигляді поруч із ловецтвом та мисливством було основним заняттям наших пращурів, за допомогою якого люди забезпечували себе харчами. Про це говорять початкові вітчизняні джерела. Скажімо, вже в “Руській Правді” — першому законодавчому акті, що його уклав Ярослав Мудрий,— сім параграфів (жодному з існуючих тоді промислів не присвячено стільки охоронних циркулярів) безпосередньо стосуються “бортних угідь”. В одному з них мовиться: “Аще хто разнаменает (стеше знак власності — В. С), то сем гривен продажа”; принагідно зауважу: такий штраф накладали на тих, хто зазіхнувся на життя княжого воїна чи його коня, що говорять про високий суспільний статус цього промислу.

Первісно бджоли гніздилися в дуплах перестарілих лісових дерев. Такі обжитла називали бортями, а звідси й бортництво як вид заняття. Попервах люди беззастережно роздовбували їх, щоб добути солодкий продукт. Згодом кількість гнізд помітно зменшилась, і виникла потреба бережливішого ставлення до бджіл. На допомогу прийшло звичаєве право, котре гарантувало власність: той, хто першим одшукав дике гніздо, витесував на стовбурі дерева свій знак власності, який і був суспільним гарантом недоторканості борті. Якщо хтось наважувався забрати з клеймованого дерева мед, або стесати й поставити свій знак, то, за законом офіційного й звичаєвого права, таких суворо карали. Поруч з індивідуальними, були й княжі бортні “ухожаї”, цебто ліси; їх також клеймували бортними мітками.

З історичних джерел нам відомі непоодинокі випадки так званих “бджолиних воєн”. Скажімо, перше антифеодальне повстання, яке датується IX століттям, безпосередньо пов’язане з бортництвом. Збираючи данину з древлян, київський князь Ігор порушив обітницю — вимагав повторного оброку медом та воском, що й призвело до його страти. Згодом за ловецтво й видирання бджіл у чужих угіддях спалахнула міжусобна війна між Київським придвором і Овруцьким князівством.

Відомий і такий факт. Майже всі угоди, які скріплювались у київському княждворі, завершувались обов’язковим почастуванням знаменитим руським медовим трунком. Вважали за честь придбати славетної медівки й торгівці, які пливли “з варяг у греки”. Володимир Великий видав навіть указ про створення спеціального прошарку службовців — медоварів, суспільне становище яких було високим – вони посідали четверту сходинку в ієрархії придворної обслуги. Питний мед вистоювали в льохах кілька десятків літ. Літописець відзначає, що на честь кожної військової перемоги та спорудження церкви, князь наказував готувати “триста варок меду”.

Особливого розвою набуло пасічництво з хрещенням Русі. Крім меду, що використовувався в обрядових дійствах, не меншу роль відігравав і віск для свічок, без яких не могла обійтися жодна культова споруда. Тому в давніші часи майже кожна родина тримала бджіл. Мати власну пасіку означало і шляхетне суспільне становище особи.

Нарешті, про високий рівень пасічництва в Україні говорить і той факт, що першу в світовій практиці школу бджолярів, в якій навчалися цього ремесла учні з багатьох європейських країн, запровадив наш славетний вчений П. І. Прокопович. До речі, він є і винахідником рамкового вулика.

Звісна річ, бджільницький промисел відповідно підніс і роль цих благородних комах, котрих у народі називали “божими створіннями”. Логічно, що бортництво мусило б мати і свого опікуна-покровителя. Традиційно їх було два — Зосим і Савватій. Але перевагу все ж віддавали першому. Для цього був спеціально “визначений” іменний день — 30 квітня.

Свято Зосима особливо шанували власники бджіл. У давнину на кожній пасіці вивішували ікони захисника бджіл, біля яких читали молитви, влаштовували різноманітні обряди. Про окремі вірування, пов’язані з бджолами, частково вже йшлося. Я ж зупинюся на найпопулярніших.

Чимало дійств пов’язано з Різдвом. На Київщині пасічники напередодні свята клали в горщик мед, трохи дріжджів і закопували його під лавкою біля покутя. Притопкавши землю, казали:

— Як у сей Святий вечір збираються до вечері великі й малі, багаті й убогі і бувають ситими та п’яними, так щоб у моїй пасіці всі бджоли збиралися і по вуликах сідали!

Першого дня на Світле Христове Воскресіння, відкопавши горщик, господар обмащував тією рідиною всі вулики, вважаючи, що з цього часу бджоли будуть ліпше роїтися й триматимуться своєї пасіки.

Для того щоб рої не втікали, біля вуликів закопували ще й горнятко з вареною пшеницею та шматком стільникового меду.

— Як тая пшениця й той мед не можуть вийти з-під землі,— нашіптували при цьому,— щоб так і мої бджоли не могли повтікати з моєї пасіки…

Обряди, пов’язані із закопуванням горщика з медом та вареною пшеницею в оселі й на пасіці, були широко відомими на Чернігівщині, Київщині, Полтавщині та Волині.

На Великдень господар, повернувшись з усеношної, обходив пасіку й виголошував такі поетичні примовляння:

Чи ти, матко, спиш чи чуєш?
Чи зробила матінник?
Чи ти вже ночуєш у матіннику?
Уставай, бо Ісус Христос воскрес!
Кілько я разів ковтну, тільки роїв аби ти, матко, пустила!
Як я тебе не забув, свяченої дари тоді даю,
Посвяти і ти свою родію, і сама себе.
Бо тебе би вже час випускати,
Аби ти йшла по світі старати,
По всьому світу і по всьому цвіту!
Абись була цвітна, як цвіт,
Тяжка з вощиною, як я здоров,
Абись несла меду на собі так, як я несу дору,
Ябись віск робила на віддяку,
Ісусові Христові на посвіт,
Людям на розлучіннє душі з тілом,
А мід собі на уживаннє,
Людям на спомаганнє!
Як я з своєю ґаздинею роблю та працюю,
Аби ти так межи Богородицями 12 роїв пускала,
А від мене, пороженого, абись не втікала!
Абись сі так тримала пасіки, які сі тримає цеся!

У побуті було безліч пасічницьких молитв та заклинань од злодіїв, хижаків, мору тощо. Для прикладу наведу лише одну молитву-заклинання, якою користувалися власники бджіл на Поліссі:

Полети ж, моя пчілко, на всі чотири сторони
За жовтими восками, за солодкими медками,
Приспор меду в свої вулики.
Як риба-щука біжить по воді,
Нехай моя пчілка поспішає до моєї пасіки:
Як по стовпових річках та потічках
Біжить вода до моря,
Отак би й до мене, раба божого,
Моя пчілка летіла з усіх-усюд —
З темних лісів та луків, з боліт та чорних хащ,
Де вовки не водяться й птиця гнізда не в'є,
З чистих полів, назбиравши ярих восків,
Сідати до своїх вуліїв з приплодом
Господу, Богу на офіру во славіє,
А від мене, пороженого абись не втікала!
Аминь!

У цей день власники бджіл тричі обходили пасіки зі страсною свічкою та свяченою водою, скроплювали нею вулики, а при вході до пасіки прибивали вовчу пащу, “щоб комахи могли одгризтися від напасників”.

Покровительство бджіл, пов’язане із Зосимом, як, до речі, й Савватієм, значною мірою загадкове. Цих осіб як опікунів пасік утвердило християнство. Очевидно, в давнину був якийсь інший охоронець, але в процесі дуалізму його замінили церковними проповідниками. Що б там не було, але святий Зосим міцно перебрав покровительство над “божими створіннями” — бджолами, і пасічники віддавали йому свою хвалу. Це підтверджує й прислів’я: “Вітай бджолу на Зосима, то будуть рої і вощина”.