Я не тепер, то в Чистий четвер

Три останні дні напередодні Великодня люди вважали жалобливими - “бо Ісус Христос покутував за наші гріхи”; найбільш богомільні не тільки “носили жалобу”, цебто голосно не розмовляли, не сміялися, не встрявали в суперечки – “бо то великий гріх”, але й не вживали їжі, давши напередодні сувору обітницю – “щоб Бог відпустив гріхи й допоміг позбутись од хвороб”. Особливо це стосувалося Чистого четверга (Жильного, Страсного, Великого; деінде – Нявського Великодня).

З цим днем пов’язано чи не найбільше обрядів і дійств. У Чистий четвер готували “баби” – жовті обрядові паски. Вони мали свою технологію виготовлення й випікання. Крім жовтих, в Україні відомі й інші сорти – білі, котрі випікали в п’ятницю, й чорні – в суботу. Всі ці різновиди мали своє символічне призначення: жовті “баби” власне найбільші й найвживаніші, вчиняли з пшеничного борошна на яєчних жовтках, призначалися сонцю й небу, білі – покійникам і повітрю – “щоб не приносили лиха й смерті”, чорні – господарям і людям, себто родючій землі. За свідченням старожилів, в Україні відомо сорок різних сортів “баб”.

При виготовленні пасок дотримувалися різноманітних дійств. Цікаві обряди пов’язані з вивченням, вимішуванням та викачуванням тіста. Особливо стежили, щоб не було порушено звичаєвих форм, коли саджали паляниці в піч. Усіх, хто був у хаті, просили вийти на двір – “щоб не потривожити пасок”. Топити піч годилося з тих полін, які відкладали кожного четверга протягом Великого посту. Підпалювали дрова кількома дубцями свяченої верби. Саджаючи паски на черін, господиня читала спеціальну молитву:

– Свята пасочка, будь велична і красна, як сонце, бо сонцю тебе печемо. Хай усі (перераховуються родичі й члени родини – В. С.), коли живі, будуть здорові. Щоб діти так швидко й красно росли, як ростеш ти. Світи нам, паско, як світить сонце святе, щоб хліб на ниві був такий багатий, величний, як ти велична…

Для білих пасок, які призначалися предкам, було інше причитання:

– Хай будуть праведні душечки чисті й святі, як чиста й свята та велична ця паска. Щоб було вам так відрадно там, як паскам у печі. Вам, родителі наші, ці паски печемо, шануємо вас, а ви допомагайте нам…

При саджанні чорних, себто разових пасок, висловлювався пошанівок землі-матінці, всім сущим людям, домашній худобі, на багатий врожай і його убезпечення од пожежі, грому, бурі тощо. Звісна річ, як слушно зауважує С. Килимник, наведені тексти умовні; кожна господиня виголошувала їх залежно від вміння й поетичних уподобань, але всі вони просякнуті світлістю і шанобою до людей та природи.

У Чистий четвер годилося насукати й свічок. Перевага віддавалася страсній (“громничній”). Вироби ці були досить великих розмірів — “до двох аршин довжиною і до фунта вагою”. Ними користувалися протягом кількох років. Таку свічку обов’язково несли на Страсть, а звідси й “страсна”. Вважалося, якщо дорогою з церкви “живий вогонь” погасне, то це ознака, що невдовзі хтось помре в родині.

Я пригадую, як ми в дитинстві, несучи вночі запалені свічки (а це шість кілометрів весняного бездоріжжя, коли нерідко падав дощ і гарцював вітер), ховали їх під поли, в паперові обкрутки, оберігали долонями, щоб, не дай, Боже, не погасла; та все ж траплялись випадки, коли вогонь згасав, і тоді годилося оживити його в сусіда – “бо засвічувати можна лише з “живого полум’я”. На Закарпатті (Міжгірщина), як нам повідомляли під час експедиції літні люди, замість свічок робили факели з паклі, вимоченої у восковій рідині.

Вдома від страсної свічки робили хрестики на хатньому сволоці – “щоб лиха нечисть оселю минала”. Такі позначки (деінде сажу від них використовували, розколотивши у воді, од пропасниці) тримали до Переплавної середи. На Харківщині хрести зберігали протягом року – “бо корисні на випадок пожежі”. Дехто навіть “клеймив” ними й ворота, “щоб нечиста сила й погані пси не заходили на подвір’я”.

Страсну свічку давали в руки тим, хто помирав, пасічники обкурювали нею бджільники, запалювали і на Стрітення - “щоб літо зиму побороло”, а як надходила хмара – “щоб грім хати не спалив” (звідси й друга назва – “Громнична”). Вона мала постійно стояти під образами; її запалювали, коли траплялися тяжкі пологи в жінок, надходили сумні вістки, з’являвся острах в людини. Вважалося, що свічка буде особливо корисною, якщо з нею одвідати дванадцять Страстей.

Важливу роль відігравала в повсякденні й випалена на Чистий четвер сіль. Робили це так: грудочку кристалу обгортували ганчіркою, клали в гарячу піч і тримали, доки не обвуглиться тканина. Особливо, вважали селяни, вона помічна при шлункових хворобах у тварин; її вживали і при розговінні.

Було за обов’язок купати дітей на Чистий четвер, бо в цей день, начебто, ворони носять своїх пташенят до річки і миють – “а тому й живуть птахи сотні літ”. Годилося очиститися водою і хворим людям. При цьому виливали обмивки на перехрестя доріг навзнач – “щоб там усе лихо зосталося”. Роблячи це, приказували:

— Господи, Ісусе Христе! Перехресна дорого! Дай, Боже, здоров’я в ручки, в ніжки і на живіт трішки!

Ось чому забобонні селяни остерігалися удосвіта виходити на дорогу, особливо крижове,– “щоб чужа хвороба не причепилася”. Натомість уночі перед світанком господиня, присівши на порозі, сукала з мички нитку на веретено, роблячи це навиворіт — од себе. Таким прядивом перев’язували ті місця, де “розійдеться” чи рука чи нога. Щоб у дітей не випадало волосся і не боліла голова, їх постригали в Чистий четвер.

Цікавим, але мало дослідженим був у давнину обряд “гонити смерть”. На жаль, до нашого часу це дійство не дійшло, про нього, окрім коротких згадок, немає описів і в фаховій літературі. Відомо лише, що в цей день повсюди розпалювали вогнища.

Очищення за допомогою води й вогню — досить поширений звичай серед наших пращурів. Очевидно, і в обряді “гонити смерть” також були подібні дійства, які маємо в закликанні, а потім і вигнанні (чи розтрілюванні) морозу й зими. За подібним сценарієм – очищення за допомогою вогню – влаштовували й “гоніння смерті”. Багаття, як правило, розпалювали лише з “живого вогню” – добутого від тертя сухих деревин. Вважалося, що саме цей вогонь є “небесним гостем” від сонця. М. Грушевський з цього приводу писав: “Сьому ж відповідають такі ж колективні закляття морозу, зими й смерти, що виголошувались, очевидно, паралельно, з очищенням землі огнем від усякої нечистоти, що відбувались при тім,– і заховались у практиках різдвяних-новорічних, у вогнях Великого четверга й Великодньої ночі, та в ріжних обрядах очищення”.

У дохристиянських уявленнях смерть репрезентувалася антропоморфізованою в людську чи іншу істоту – “вона могла чути й розуміти людські бажання та заклинання” (С. Килимник). Про це нагадує нам у формі звертання-благання одна з давніх лірницьких пісень:

Смерте моя коханая,
Нам від Бога посланая —
Зажди, смерте, час-годину,
Покіль зберу всю родину...

З цим суголосний і звичай збирати в четвер усі старі та зайві лишки в господарстві, ретельно вимітати сміття в садках, городах та на подвір’ї і спалювати на обійсті – “щоб очистити землю від морозу, зими, смерті та всякої нечисті”. При цьому виголошували своєрідні заклинання:

— Смерте, смерте, іди на ліси, іди на безвість, іди на моря. І ти, морозе, великий і лисий, не приходь до нас із своєї комори. Смерть з морозом танцювала, танцювала і співала, і за море почвалала!

На Чистий четвер припадає Нявський або Мертвецький Великдень (покутяни його називали ще Живильним). Після Страсної відправи, люди, прийшовши додому, робили своєрідну “тайну вечерю”. Вона чомусь нагадує Вілію на Багату кутю. За спогадами літніх людей, трапеза мала приблизно такі страви: кутя з медом і маком, узвар, вареники із сушеними сливами та вишнями, капусняк, риба. Все це мало символізувати спільну вечерю з покійниками, а звідси й Мертвецький Великдень.

За повір’ям, Бог тричі на рік відпускає праведні душі з того світу: коли красує жито (Русалії), на Спаса та в Чистий четвер по закінченні Страсної відправи. Протягом трьох днів – од четверга й до неділі – вони перебувають у полях і біля обійсть. Вважається, що душі “виходять із землі”, а чи приходять “по небесному чарівному мосту” з вирію в свої “весі” (села – В. С.) і за три дні до Паски справляють уночі свій Мертвецький, чи Нявський Великдень. У цей час душі покійників не бояться ні хреста, ні молитви й вельми агресивні; якщо їм зустрінеться людина, то вони ладні задушити її. Єдине спасіння — облитися у четвер водою.

Відтак увечері на Нявський Великдень усі мерці, начебто, за покликом третього дзвону встають з гробів і йдуть до церкви. Тут на них чекають священики, які також померли. Після відповідної проповіді, знічев’я відчиняються двері в храм і всі заходять на свою службу. Біля вівтаря мають стояти небіжчики-діти й тримати в руках крашанки, наповнені клоччям. Після відправи всі христосуються й виходять на подвір’я храму, де священики ще раз читають проповіді. Лише після третіх півнів усі розходяться по могилках. Тому деінде, доки душі покійників відправляють свою службу, в селах розпалювали спеціальні вогні (на Херсонщині Мертвецький Великдень відзначали не в Чистий четвер, а в Жилавий понеділок).

Серед народу існувало безліч легенд і переказів на цю тему. Основний їх сюжет — якщо зустрітися з мертвими душами, то не оминути лиха. З огляду на це селяни в цей день остерігалися виконувати важливі господарські справи – “бо може вирости мертва кістка”, цебто наростень на тілі. Жителі Карпат вважали, що на Страсний четвер не годиться різати худобу, щоб не проллялась кров – “бо м’ясо від забитої тварини може завадити здоров’ю”, а також білити оселю – “оскільки це все сумні дні”.

Таким чином, з Чистим четвергом пов’язано найбільше дійств і вірувань, які використовували у своїй творчості письменники. Досить згадати цікаве оповідання Григорія Квітки-Основ’яненка — “Мертвецький Великдень”. Взявши за основу традиційний сюжет, письменник щоправда, трохи одійшов від нього. Його головний герой Ничипір випадково опинився серед мерців, але зумів їх перехитрити і в такий спосіб, врятувався. Подібними сюжетами оперували Богдан Лепкий у творі “Під Великдень” та Анатолій Свидницький — “Великдень у подолян”. Я ж наведу вірш М. Зерова “Чистий четвер”. Цей твір довгий час, як і вся творчість поета, був заборонений.

Свічки і теплий чад. З високих хор
Лунає спів туги і безнадії;
Навколо нас – кати і пустодії,
Синедріон, і кесар, і претор.
Це долі нашої смутний узор,
Це нам пересторогу півень піє,
Для нас на дворищі багаття тліє
І слуг гуде архієрейський хор.
І темний ряд євангельських історій
Звучить як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи.
А за дверми, на цвинтарі, в притворі
Весна і дзвін, дитячі голоси
І в вогкому повітрі вогкі зорі.

Ось так осмислив великий майстер біблійську історію, перенесену на рідний ґрунт у 1921 році. Вона, на жаль, підтвердилась…

Основними дійствами, за допомогою яких очищувалися в Чистий (звідси, очевидно, і назва) четвер, були вогонь та вода. До таких слід віднести цікавий обряд, що побутував у дівочих гуртах на Покутті. Називався він “заворожувати собі красу”. На світанку дівчата йшли до річки чи озера і, дочекавшись сходу сонця, роздягалися, розпускали волосся й стрибали у воду, примовляючи:

Водане, на тобі русу косу,
Дай мені дівочу красу!

“І темний ряд євангельських історій” – цим поетичним рядком можна було б і закінчити оповідь про Чистий четвер. Але про цей день існує досить влучне прислів’я, яке слушно нагадує забудькуватим: “Як не тепер, то в Чистий четвер” — себто за гріхотворні наші вчинки рано чи пізно доведеться спокутувати.