Юрієва роса краща од вівса

Святковий календар увібрав безліч імен. Проте одне з них чи не найшанобливіше. Мова йде про свято великомученика і побідоносця Юрія (Георгія, Юрая, Рая, Ір’я, Єгорія), що припадає на 6 травня. Щоправда, крім весняного (“теплого”), є й зимовий (“холодний”) Юрій (9.ХІІ). Про це мовлять і прислів’я: “У кожному році два Юр’я і обидва дурні: один голодний, а другий холодний”, “Треба добре дбати, аби не купувати: сіно до одного Юрія, а хліб до другого Юрія”.

В народних обрядах особливу роль відігравав весняний Юрій, оскільки вважався захисником і покровителем землеробства й тваринництва, оберігачем полів та врожаю, доброчинцем бджіл і медоносів, опікуном свійських та диких тварин, зосібна вовків, стояв на чатах усіх ловців, вершників, вояків; він виконував і роль “заорювача полів”. Юрай був також патроном молодих жінок, особливо дівчат. Юнки вважали, якщо йому щиро молитися, то неодмінно пощастить у подружньому житті.

Одне слово, святий Юр воістину благочестива особа в народних віруваннях, оскільки він, крім усього, “наче Син Божий і воротар, що відкриває небо і спускає дощ та росу на землю”, а тому з цього дня – “весна сходить на землю”. Люди вірили, що до Юрія тепло можна лише виглядати і закликати, а з його приходом весна остаточно правує на землі.

Свято теплого Юрія відоме в багатьох народів. До нас, як прийнято вважати, воно прийшло з Греції в IV-V століттях. Переказ засвідчує, що перський цар Дадіян протягом семи років мучив Юрія (це ім’я грецькою мовою означає “хлібороб”). Він тричі вмирав і воскресав. Учетверте йому відтяли (усікли) мечем голову. За таку наругу Господь покарав його мучителів наглою смертю. Цей сюжет був вельми популярним у французьких та німецьких поетів.

Натомість існує й інша християнська легенда. Юний рицар за йменням Юрій вирятував у лівійських степах невинну дівчину, яку начебто язичники принесли в жертву триголовому драконові. Сміливець убив його і в такий спосіб повернув життя дівчині. В іншому сюжеті мовиться, що цар, аби порятувати свою землю від спустошення, приносить змієві на поїдання свою дочку. Але тут з’являється молодий вояк Юрій і утихомирює хрестом ненажерця. Тим часом царівна, за наказом свого захисника, прив’язяла змія до пояса й привела в місто. Ось чому на церковних іконах святий великомученик Юрій зображується юним лицарем на коні, що убиває триголового дракона. Оскільки за переказами ім’я це вважається княжим, то ціла дюжина українських князів вважали за честь прибрати й собі таке ймення.

Як неважко здогадатися, прообразом змія є дайбозьке вірування. У такий спосіб християнство намагалося знеславити своїх попередників. Між тим, саме в дайбожичів володарем сонця та покровителем хліборобства й тваринництва був бог Усіня. Давні народи приносили йому всілякі жертви. В одній з пісень мовиться:

Сьогодні ввечері, сьогодні ввечері,

Поведемо, брати, коней на нічне,
Принесемо Усіню жертву —
Сотню яєць.

Я зарізав півня для Усіня,

Півень має дев'ять гребенів,

Нехай росте жито, росте ячмінь,
Щоб коні були ситі...

Вочевидь риси, характерні Усіню (а в нас цю роль виконував, либонь, Ярило та “скотій бог” Велес) згодом були “передані” Юрію. Згадка у вищенаведеному тексті – “Поведемо, брати, коней на нічне” – підтверджує наше припущення, оскільки саме на Юрія вперше вигонили на нічний попас коней, беручи із собою яйця, щоб приготувати обрядову яєшню (до речі на Чернігівщині деінде й нині готують на Юрія яєшню біля обійсть і причащають перехожих). Цілу ніч на вигоні палили багаття і не спали – “щоб вовки не загризли лошат”. Пастухи розповідали один одному цікаві історії та легенди. Одна з таких побутувала і на Слобожанщині. 
Якось їхав чумак степом, дивиться, а назустріч йому біжить вовк і в зубах несе гуску. Чумак ударом батога відбив птаху. Проїхавши ще трохи, він розпряг воли, пустив їх пастися, а сам, оскубши гуску, заповзявся варити кулешу. Доки вона кипіла, мандрівник вирішив полагодити мажу. Раптом щось як загуде коло нього,– він оглянувсь, аж де не взявся мисливець на білому коні й собачні біля нього сила-силенна; коли ж придививсь уважніше — не пси то, а вовки. Оточили мисливця ключем, а той, що на білому коні, й каже: 
— Ага, меткий який, вже й кашу варить, знацця їсти захотів,– і, звернувшись до чумака, запитав: “Навіщо ти в мого хорта їжу відняв?”. 
Чоловік почав сяк-так виправдовуватися, на що незнайомець відповів: 
— Ти хоч знаєш, хто я такий? Я – святий Юрій, а це мої хорти. Теперечки, якщо хочеш жити на цьому світі, то налигай свого найкращого вола, прив’язуй ось тут, біля дерева, а сам тікай геть!

За звичаєвим правом, до Юрія можна було вільно випасати тварин. З його приходом заборонялося толокувати на сінокосах і озимині. З цього приводу казали: “До Юрія в житах і травах б’ють тільки дурня, а після Юр’я наб’ють і умного”. 

В перший день свята споряджали початковий вигін домашньої худоби на постійний випас. Робили це урочисто. На “юрієву росу”, котра вважалася особливо корисною, корів вигонили до сходу сонця із свяченою вербовою галузкою – “щоб святковий Юрій оберігав худобу”. При цьому годилося промовити молитву:

Юрію святий! Пускаєш нори-пренори,
Луги, береги, керниці-теплиці,–

Тепер спусти нам так манну-сметану,
Ладне молоко, густий сир, і жовте масло!
Тьху, тьху, тьху, зчізай,

Манну не віднімай!

У цей день усі, окрім дітей, говіли. Не мали права їсти й пастухи, доки не виженуть у поле тварин. Кожна господиня готували своєму попасичеві спеціальну (яйця, масло, сир, сало, ковбаси) їжу і пов’язувала її у новий рушник чи в свіжу полотнину. Доки худоба йшла в поле, жінки нашіптували молитву:

Гоню я, Господи, скотину на луки,
Вручаю, Господи, тобі в руки.

Святий Отче Спас,

Щоб ти мою скотину пас;

Святий Миколай, додому навертай;

Святий Отче Ягорій, собак припинай

І лихих лиходіїв, що з бистрими очима,
І лихих слів не вимовляли,–

Зав'яжи їм, Господи, рот на весь год
Білими хустками.
Дай, Господи,
Час добрий, на всякий час, на всяке врем'я!

Як тільки худобу вигнали на толоку, вдаряли церковні дзвони. Батюшка з процесією також ішли на пасовисько – “щоб благословити молитвою на сезонне неушкодження худібки од звіра”.

Тут же, на вигоні, стояв застелений білою скатертиною стіл, поруч з ним – двоє відер з водою, а на ряднині, простеленій долі, господарі складали дарунки пастухам. Після молитовного обходу присутні обливали водою попа в ризах та пастухів – “на дощ, на очищення, на розродження й щастя”.

Традиційно було безоіч жійств, пов’язаних з вигоном худоби в поле, було безліч. Наприклад, перед тим як вигнати корову з обійстя, стелили їй під ноги червону крайку. Якщо вона не зачіпала її ногами, то на увесь сезон убезпечувала себе від хвороб і нападів вовків, а як зачіпала — «обов’язково нападуть трясці й звірі». Дехто перегонив тварин через замкнутий замок, тоді «ні звір, ні дурне око не одніме корови».

У лісостеповій зоні, коли вперше виганяли худобу, брали кілька глечиків з вушками, протягували між ними ланцюг і замикали колодкою; якщо тварина вдатливо переступить посуд – “то її не зачепить ні звір дикий, ні злодій”.  У північних районах Полісся, виганяючи корів на “Юр’єву росу”, розстеляли кожуха вовною догори, клали кілька крашанок, збережених од Великодня, а на Лівобережжі — через дві тліючі головешки. Домашніх тварин годилося обкурити сухим святоянським зіллям.

На Закарпатті, якщо пастух уперше вигонив тварин в поле, мати спиралася йому на плечі – “щоб корови й телиці цього року побігали”. Деякі жінки виходили за село й просили в чужих попасичів хліба для свійських корів, аби було багато молока. Вигонили ж череди лише тоді, як сонце геть підіб’ється – “щоб зрання відьма не зашкодила їм”.

Чимало обрядів, пов’язаних з вигоном домашньої худоби на Юрія, зафіксовано й у Карпатах, оскільки тваринництво в горян було основною формою господарювання. Жінки плели спеціальні віночки з живих квітів і чіпляли їх на роги коровам як священний оберіг від хижаків. Обряд супроводжувався піснями — так званими “латканками”. Щоб захистити тварин од чародійниць, ґазди робили дерев’яне колесо, обкручували його сіном і, підпаливши, котили по подвір’ю. Хвіртки й ворота обкладали дерном і затикали в нього вербові галузки – “щоб відьма корів не доїла”.

Напередодні Юрія гуцули розводили багаття (куриво, курище, “Юрика палити”) з глоду та сміття, перегонили через нього худобу, приказуючи:


— Дай, Боже, аби тільки було маржини, кілько має бути тут попелу із цього курища!

Потім золу розтрушували на сінокосах та посівах, а худобі давали їжу із дванадцяти компонентів. Усе це мало убезпечити корів од злих очей, чудодійників, хвороб і принести добрий приплід. Щоб молоко було жирним і густим, удосвіта на Юрія корів підгодовували спеціальними квітками (юрочками) із сіллю.

Деінде увечері ставили в хлівах терновики, на яких спочивали тварини, чи борони, посипавши їх попелом від Юр’ївського вогнища, а вим’я натирали часником або цибулею. Обійстя прикрашали галузками берези та глоду.

Але найцікавіше робили це бойки. Вони вигонили тварин у поле якнайпізніше – “щоб молоко не відібрала нечестивиця”; вважалось, що до обіду на випасах бігають відьми з дійницями. Підпасичі плели в полі спеціальні віночки з лотаю і перед тим, як гнати корів додому, накладали на роги й співали:

Пасла коровиця, пасла,

Відерко каші[1] принесла.
  Вийся, віночку, гладко,
Ой вийся й увивайся.
Ой вийся й увивайся,

На Красечку[2] придайся.

Пасла Красечка, пасла,

Відерко каші несла.

На Бойківщині й дотепер збереглося чимало пісень-латканок, які виконуються лише на Юрія. Їх співають у полі і як женуть отару додому. Щоб сповістити господарів, що тварини гарно напасені, приспівують:

Повна корова, повна,

На ній шовкова вовна.

Шовкову траву пасе,
Повно молока несе.
Ой два збанки сметанки —

Пастушкам на сніданки,
А йден збаночок сира —

Аби здорова била!

Коли ж корови були в стайнях, сільські пастушки збиралися в гурт і голосно наспівували величальну латканку, в якій згадується і святий Юрій, що започатковує сезон випасання:

Звеселіло подвір'я, (2)
Прийшло зелене Ір'я.
Вівчарі, й уставайте (2)

Та хліб у торби крайте.

Та хліб у торби крайте, (2)

Трумбети забирайте.

Звеселіли вершечки, (2)

Будуть пасти овечки.


Цікавими були й обряди на Поділлі. Увечері напередодні Юрія копали “мурову” або “кицьки” (квадратні плитки дерну), втикали в них гілочки від слив чи інших фруктових дерев і ставили на верхівки стовпів біля воріт; подвір’я обсипали маком, посвяченим на Великдень, “щоб відьми не доїли вночі корів”.  Вважалося, що в надвечір’я людинопотворниці збігаються на свою раду “до границі” — межі між селами,— а опівночі йдуть на толоку, розмахуючи дійницями, і промовляють всілякі шепти. Після цього в дійниці стікалося молоко від сусідських корів.

Мешканці Подніпров’я на Юрія запалювали свічки перед іконами покровителя тварин – “щоб він доглядав за вівцями й телицями”. Дехто намагався не вигонити в цей день скотину, оскільки “святий Юр звіра пасе”, а “що у вовка на зубах, то Юрій дав”. Пастухи, котрі зголосилися на сезон доглядати череди, відпускали бороди.

З Юрієм пов’язаний ще один обряд, котрий зберігся й дотепер у деяких селах Прикарпаття та Карпат (у давнину він був поширений по всій Україні). В пообідню священик з півчою та мирянами роблять “хресний хід” на поля.

На обочині лану – а це переважно була засіяна озиминою нива за селом – роблять престол і “фігуру” — хрест з розп’яттям. Священик читає молитву на щедрий врожай та рясні дощі, виголошує проповідь, а потім обходить ниву, скроплюючи її водою (дехто запрошує і на індивідуальний посів). Після спільного обходу всі сідають обідати. За столом мають бути великодневі крашанки та калачі. Недоїдки й шкаралупи закопують на межі – “щоб польові душі оберігали збіжжя”. Під час обрядової трапези кожен з присутніх виголошує тост:


— Роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю!


— Роди, Боже, на всякого долю: бідного й багатого!


— Дай, Боже, нам урожаю!

По закінченні обряду чоловіки з жінками, хлопці з дівчатами та діти, взявшись навхрест, качалися врунами – “щоб добре родило жито, а Юрієва роса давала силу”. Вважалось, як у цей час проспіває будь-яка птаха чи долине грім – “то лиха вістка”. В одній з давніх колядок мовиться:

Святий Юрій по межах ходить,

По межах ходить да жито родить.

Із єдиного колосочка да буде жита бочка!

Христос воскрес, святий Юрій Син Божий!

Проти таких походів виступав релігійний аскет І. Вишенський, закликаючи знищити цей “празник диявольський на поле ізшедших сатані офіру танцями і скоками чинити”.

Подібні обряди відомі й іншим народам. Скажімо, весняні обходи в кінці квітня та на початку травня влаштовували стародавні римляни, щоб у такий спосіб убезпечити врожай од всіляких грибкових хвороб та “кашки”.

Крім хресних походів, організовували й “обіди в полі”. Особливо популярними вони були на Волині. Перед обрядовим частуванням або опісля чоловіки та парубки їздили верхи на конях, вважаючи, що то святий Юрій “об’їжджає білого богатирського коня й оглядає поля та посіви”.

Галичани на обід варили в полі молочну кашу, смажили яєшню. На Поліссі жінки дарували відпасувачам пироги з маслом, яйця й молоко – “щоб пообідали в полі”. Якщо за частуванням чули зозулин голос, то лічили, скільки років жити, а дівчата – кілько днів залишилося дівувати…

З Юрієм пов’язаний ще один обряд. Якщо пізньою була весна, то з цього дня починали орати ниви. Таку подію описує колядка:

Святий Петро за плугом ходив,
Святий Павло волоньки водив,
А сам Господь-Бог пшениченьку сіяв,
А святий Юрій заволочує.

Орати починали спочатку в немічних людей, сиріт та вдів. Цю угоду скріплювали, як ви пам’ятаєте з попередніх матеріалів, на Сорок Святих. Хто ж порушував обітницю – поспішав обробляти свою ниву раніше – громада суворо осуджувала подібні вчинки.

Чимало легенд, переказів та повір’їв пов’язано і з “юрієвою росою”. У деяких джерелах про дохристиянські вірування згадується загадкове ім’я Урая, котрий “спускає на землю весняні роси”. Можливо, наші пращури пов’язували з ним і покровительство “божого дощу” – як називають у народі ранкові роси. Одне з таких свідчень – народну пісню на Волині – зафіксував П. Чубинський:

Та Урай матку кличе:

– Та подай, матко, ключа

Одімкнути небо,
Випустити росу,

Дівоцьку красу.

Та дівоцька краса,

Як літня роса:

У меду потопає,

В вині виринає.

Та Урай матку кличе:

– Та подай, матко, ключа,
Одімкнути небо,
Випустити росу,

Парубоцьку красу.
Парубоцька краса,

Як зимня роса:
В смолі потопає,

В дьогтю виринає.


Справді-бо: в Україні “Юрієву росу” вважали вельми цілющою. Батьки спеціально наказували дітям ходити по росі босоніж,– “щоб не нападали парші та не боліли ноги”, дівчата вмивали нею щоки – “аби красивим та рум’яним були”. Господарі стежили, чи качаються в росі коні. Якщо тварина, котру вранці вигонили зі стайні, не робила цього – ознака старіння чи хвороби, бо – “коли кінь у росу – ти його в шлею, а коли без роси — фельдшера проси”. “На Юрія роса,– мовить інше прислів’я,– не треба коням і вівса”. Це ж стосувалося й корів: “Хочеш масла – треба, щоб корова з росою паслась”, а отже намагалися череду вигонити якомога раніше, доки на травах густі роси.

Свого часу на Поліссі побутував давній обряд “збирання роси”. Деінде він зберігся в побуті до середини 70-х років. Один з варіантів я нещодавно записав на Рівненщині.

Кілька родин, городи яких сусідили, заздалегідь домовлялися про збирання роси на Юрія. Зодягшись по-святковому і прихопивши із собою їства, до схід сонця збиралися в одній з осель. Як тільки прокидався досвіт, господиня нагадувала:


– Пора вже йти, бо сонце дає відтінки!

У поле йшли попарно – чоловік і жінка, хлопчик й дівчинка. Дорогою не розмовляли, а коли втрапляли зустрічні, то віталися з ними лише поклоном голови.

На межі городів розстеляли білі скатертини, виставляли сніданок, а господар, прилаштувавши на рушникові хліб-сіль, запрошував присутніх тричі обійти ниву. Після цього батьки долонями збирали росу в пляшечки, якою потім змащували рани й кропили дітей. Після цього всі роззувалися, ходили босоніж озиминою, оббризкували один одного і вмивалися, приказуючи:


– З роси вам!

Як тільки сходило сонце, сідали снідати. Залишки від їжі з собою не брали, а закопували на межі. Згодом діти, як роса трохи спадала, качали врунами на всі боки, приповідковуючи:


– Хай густим і повнозерним вродить жито й пшениця!

Юріївською росою лікували й хворі очі. В одних випадках ввечері стелили на траві цідилку, а вдосвіта струшували покрапини, в інших – до схід сонця голіруч збирали росу із зела в пляшечки.

Свято Юрія багате не тільки обрядами, але й зберігає в собі численні прислів’я та приказки, метеоролонічні завбачення. Наведу найбільш відомі.

Святий Юрій корів запасає, а Миколай – коней.

У нас два Єгорія – один голодний, а другий холодний.

До Юр’я паші хватить і в дурня.

І в дурня стане сіна до Юр’я, а в розумного – до Миколи.

Коли на Єгор’я зимно і великий мороз, то під кущем овес.

На святого Георгія пливуть льоди до моря.

Гур-гур – іде святий Юр.

Юрій на поріг зиму приволік.

Сіно до Юрка, а хліб до Ілька (2.VIII)

З Юрія хороводи, а з Дмитрія (8.ХІ) вечорниці.

Коли на Юру дощ і грім, то буде радість людям всім.

На святого Юра висохне баюра.

На Юрія о цій порі рак свисне на дворі.

На Юрія сіна коню вкинь та вила викинь.

Якщо на Юрка сховається в житі курка, то буде добрий врожай.

Святий Юрій по полю ходить, хліб-жито родить.

Що перед Юрієм виросте, то після Якова (13.V) висохне.

Юрій з теплом, а Микола (22.V) з кормом.

Юрій з водою, а Микола з травою.

Юрій з хати всіх на поле вижене.

Як піде дощ на Юря, то буде хліб і в дурня.

Як на Юря стала буря, то буде мокре літо.

Рання сівба ярих на Юрія, середня – з Миколи, а пізня – з Івана (7.VII).

На Юрія дощ – на худобу легкий рік.

Коли на Юрія закує зозуля на голе дерево, то буде голодне літо, а як на піст, то буде поліття (сприятлива, добра погода).

Закує зозуля до цього дня – на поганий рік.

На Юрія мороз — уродиться овес.

Якщо на Юрія ворона в житі сховається, то буде врожайне літо, а коли воно горобцю по коліна – на лихе.

На Юрія починає співати соловей.

На Юрія посади редьку, то вроде як кулак.

Доки голе дерево, то не можна шити надворі, бо зголієш.

На Юрія дівчата виходили в поле, де росло жито, качали крашанки, а потім закопували до початку жнив.

Отже, святий Юрій, відімкнувши ключами небо, остаточно передавав їх весні, котра щедро зросила землю. Тому й кажуть: “Юрієва роса краща од вівса”

Примітки:

[1] Каша, кашка (діалектне) – щойно видоєне з шумовинням молоко.

[2] Красечка – кличка корови.