Зілот Симон оре, а Спаситель сіє

Що й казати, не вміємо ми шанувати свою праісторію, своїх пращурів. Нерідко можна почути з вуст навіть відомих вчених кпини на адресу своїх попередників, особливо коли мова заходить про дохристиянську добу. Дехто навіть вважає, що матеріальна й духовна культура нашого народу розпочалася, мовляв, після хрещення Русі…

Такі твердження йдуть від незнання. Нам, сучасникам, є чого повчитись у своїх предків. Візьмімо, для прикладу, народну медицину. Хто зважиться заперечити сьогодні, що дайбожичі гірше зналися од нас на цілющих властивостях народної фітотерапії? Як доведено, традиційний досвід лікування травами мав високий рівень фахової культури, яку ми протягом останніх десятиліть не тільки загубили, але й зашельмували. На жаль, переважну більшість набутку втрачено назавжди – традиційні носії навічно забрали з собою секрети довголітньої практики. Лише поодинокі травознавці зберегли якусь дещицю досвіду, й ми припадаємо до цього кволенького джерела, нерідко – єдиного рятівника.

В арсеналі наших пращурів було безліч рецептів від різноманітних недуг. За допомогою лікарських трав і магії слова травознаї успішно лікували різноманітні хвороби. Як підтверджують літні люди, будь-яка рослина “має зцілюючу силу, але про це не кожному дано знати”. На їхню думку, такою властивістю наділені лише “богоугодні”, себто травники й знахарі, до яких не завжди було однозначне ставлення. За нашого часу традиційних травознавців постійно переслідували як офіційна влада, так і медики-професіонали, приписуючи їм всілякі “шарлатанські вчинки”. Не менш “шляхетні” методи використовували й християнські проповідники. Зокрема греки, що приїздили до нас уканонізувати нову віру, а згодом і Володимир Великий, забороняли “зеліиничьствовати”, себто лікуватися травами, а лише зцілюватися за допомогою молитв.

Та як би там не було, люди не зраджували народній медицині. Набуті знання травознавці передавали у спадок, зберігаючи в суворій таємниці їх рецептуру. Під час експедиційних виїздів я зустрічався з багатьма випадками, коли професійні знахарі відмовлялися розповідати не тільки словесні шепти, але й рецепти з лікарських трав, посилаючись на те, що передати все це можна лише перед смертю і найближчій людині – “котра робитиме тільки добро”. Але були й такі, хто залюбки ділився своїм досвідом. Особливо цікаві й поетичні оповідки про заготівлю цілющого зела. Традиційно його збирають в окремі, чітко визначені дні, навіть години. Один з таких — день святого апостола Симона Зілоти — Симонове зело (зило), що припадає на 23 травня.

В українській міфології, щоправда, є кілька свят, котрі так чи інакше пов’язані з цілющістю трав – Юрія, Миколи, Онуфрія Великого, Купала тощо. Симонові Зілоті відводиться особлива роль. Цього дня всі травники вирушали на заготівлю лікарських рослин.

Свято це, по пов’язане з апостолом, має чимало загадок. Одна з них — чому святий апостол Зілота прислужився для збирання зела, адже церква виступала проти травознавства? Це наштовхує на думку, що традиція народилась ще в дохристиянські часи. Очевидно, у дайбожичів, що сповідували культ богів-покровителів, був окремий опікун зела, як, скажімо, Онуфрій над квітами. З цього приводу дослідник традиційної звичаєвості О. Воропай зауважував, що наші пращури теж могли мати – а ми додамо: і мали! — свого бога квітів та рослин, котрого з впровадженням християнства замінив Симон Зілота. Подібне “трансформування” дайбозьких богів християнськими святами — факт загальновідомий. Не останню роль тут відіграла й народна етимологія: незрозуміле чуже ім’я Зілот могло асоціюватися в народній уяві зі словами “зілля” і “золото”, а звідси — цілющі трави й скарби, бо ж у цей день не тільки збирають зело, але й вишукували скарби.

Це підтверджує цікавий обряд, що його описала в селі Попівцях на Звенигородщині у 20-х роках етнографка Софія Терещенко, яка стала жертвою репресії і загинула в сталінських таборах. Дійство це називалося “Симоном”.

Заздалегідь домовившись, старші жінки та молодиці збиралися в однієї з удів, щоб врочисто відзначати “Симона”. Увечері зносили курей, яйця, масло і сало. Ранком, повернувшись із лісу, де заготовляли лікарські трави, йшли допомагати господині готувати обрядовий обід. Власниця оселі, зустрічаючи гостей, наспівувала:

На шавлію окріп грію,
На тою — не буду.
Розсердила чор' зна кого,
Просити не буду.
В дзеньдзвівері купалася,
В дзеньдзвівері зросла,–
Проси Бога ти, Юхиме,
Щоб за тебе пішла.

Разом зі стравою варили у воді й принесене зілля, зливаючи його в бовдню — велику дерев’яну діжу. Коли ж вона наповнювалася, на стіл клали хліб і накривали його рушником — “це для Симона”. Натомість вибирали з-поміж себе вдовицю, яку також звали “Симонихою”. Роздягнувшись, вона залазила в діжу; під супровід пісень її обливали водою. Після такої купелі “Симониху” витирали рушником, починаючи з рук. Потім почергово купалися й інші учасниці обряду.

Закінчивши митись, усі йшли в сад і, розіклавши наготовлені страви, пили горілку й співали. Обряд, як бачимо, не має нічого спільного з християнством. Очевидно, це відголосся давнього дійства, пов’язаного, як слушно завважував О. Воропай, з існуванням весняного або рослинного культу богів у слов’ян. Шанобливе ставлення – в даному випадку до “Симона” (купання в цілющій воді, частування хлібом і витирання його рушником) засвідчує про високий ранг давнього божества, який убезпечував би цілющість лікувального зела. Звідси, отже, і ймення покровителя – Зілот, або Золот.

Цікавими були й обряди під час збирання трав. Їх годилося заготовляти ще до сходу сонця, коли не спала роса. Вирушаючи на промисел, жінки йшли до потаємних місць – “де півня не чути і куди не доноситься собачий гавкіт”. Відшукавши рослинку, ставали обличчям на схід, хрестились і, помолившись, розверталися на захід. Зірвавши чи викопавши рослинку, нашіптували:

Мати Божа ходила,
Зілля родила,
Відром поливала –
Нам на поміч давала!
Трава-травиця, красна дівиця,
Не я тебе садила, не я й поливала:
Господь тебе садив,
Господь і поливав —
Всякому християнину на поміч давав!

У кожному регіоні були свої звичаї й обряди заготівлі трав. Спільним залишалось, що збирати зело можна лиш чистим (жінки, в котрих припадала місячка, не йшли до лісу) і в новій білизні. В одних випадках трави зривали голіруч, в інших — лишень за допомогою ганчірки – “щоби не сполохати цілющого духу”. До кожного зела приказували:

— Пресвятая діва Марія ходила по святій горі, зіллячко копала, Симона Золота споминала: “Стань на поміч нам!“.

На Полтавщині (Золотоноський повіт) жінки під час заготівлі трав роздягалися догола (виняток робили лише дітям, бо – “як нарвеш в одежі, то не буде помагати од всякої хвороби”) і приспівували впівголоса, щоб не почули пастухи, обрядову молитву:

Святий Авраам на це зілля орав,
А Бог садив, а Спас родив,
Божа Мати поливала
І на поміч це зілля давала!

Етнографічні дослідження, пов’язані з обрядом заготівлі трав, наповнені багатьма свідченнями про ритуальні обіди й частування. На Київщині, як це підтверджує дослідник Михайло Гайдай, молодиці брали з собою чимало їства — млинці, сало, вареники,— і, коли закінчували роботу, сідали на пагорб, випивали, а потім перекидалися, розбивали тарілки – “щоб порожніми додому не нести”. Літня селянка розповіла дослідникові, що на “Зільника жінки збираються до однієї хати, ніби до товаришки. Печуть яєшню, свіжу рибу, варять вареники, набирають ряжанки, ставлять кожна собі все це в кошик і гуртом йдуть до лісу. Там рвуть ромашку, цвіт брата й сестри, п’ятилисник, матошник, і потім сідають колом у лісі й починають пирскати зілля самогоном, чи горілкою, щоб зілля мало силу”.

Потім жіноцтво співало, причитувало різноманітні примовки, очевидно сороміцькі, оскільки інформаторка не зважилася процитувати їх.

Під час обрядів, пов’язаних зі збором лікарських трав на “Симона”, були й свої іменні тексти пісень, зосібна такий:

Копай, мати, зілля,
А з-під зілля коріння,
Полощи на річці
Та мочи й у горілці,—
Мочи й у горілці,
Та клади на торілці,
Та клади на торілці,
Та давай своїй дівці.
А я дівці нараю:
— Піди, дівко, до гаю,
Шукай зілля-розмаю.
Гей-гей, ох-хо-хо,
Шукай зілля-розмаю!
Ще й до гаю не дійшла,
Розмай-зіллячко знайшла,—
Гей-гей, ох-хо-хо,—
Розмай-зіллячко знайшла!

У рукописних фондах інституту мистецтвознавства фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН України зібрано чимало зразків примовлянь, шептів, молитв і обрядових пісень, що їх надіслали в 20-х роках сільські інформатори, і які використовувалися при збиранні лікарських трав, зокрема й на Зілоту. Цей усно-поетичний жанр досить цікавий, він засвідчує, що в Україні свято Зільника відзначалося врочисто, а багатьма обрядовими дійствами, в тому числі й пошуками скарбів.

У цей день господині годували корів жовтими квітками – “щоб масло було жовтим”. Його спеціально тримали для ліків, коли хворіли діти. А щоб молоко швидше “перетворювалося на сметану й сир” – вим’я обмивали спеціальним відваром з трав. Якщо на Зілоту з’являлася грозова хмара, викидали з хати коцюбу, лопату й помело – “аби грім не влучив у оселю”. На Півдні України жінки з трав, зібраних у лісі, робили в дерев’яних коритах купелі, залазили туди в одязі. Після таких ванн частувалися й співали спеціальних пісень.

Як бачимо, свято Симона Зілоти безпосередньо пов’язане з цілющістю трав. З вищесказаного можна зробити висновок: у давнину це був вельми пошанівний покровитель зела, а звідси, очевидно, його первісна назва – Зільник, що згодом “перетворився” в Зілоту. Про це мовить і прислів’я: “Зілот Симон оре, а Спаситель сіє — нехай приймається, а я зілля нарву — хай помагається!”