Бездітні та їх названі діти

Ще за царя Гороха, коли землі було троха, жили дід і баба. Вилізли обоє на граба та й сидять.

Каже дід:

— Іди, бабо, додому, видій корову, напій бичка і мені принеси молочка.

Каже баба дідові:

— Злазій ти, діду, унизки та й видій корову, напій бички.

Каже дід:

— Ні, йди ти, бабо, бо твої бички ричуть — тебе кличуть.

А баба люта була, бухнула; дід летів з граба додолу, хапнув бабу за ногу. Так обоє по гіллю, як гарбузи, котилися, аж на землі опинилися, дуже побилися.

Дід під грабом кричить, баба пищить, дід бабу тягне за вухо:

— Ходи ж сюди, старухо!

А далі будемо казати казки з вашої ласки.

Жив бездітний коваль з жінкою. Добре їм велося, ніколи не сварилися, файно собі жили. Але що то за життя без дітей?

Одного разу поїхав коваль у ліс по дрова. Їде він додому з дровами — здибує на дорозі хлопчину.

Питає:

— Синку, а куди ти проти ночі шкандибаєш?

— Йду, вуйку, служби шукати.

— Ну то сідай на фіру. Я — коваль, навчу тебе ковальства, і ще будеш у мене корову пасти.

— Добре.

Приїхали, поскидали дрова, порозпрягали коней і пішли до хати.

Пообзирався хлопець, що нема води в хаті, вхопив коновки, побіг до криниці, приніс води. Побачив, що нема дров, — побіг на дровітню, приніс дров. Тоді побіг до стайні, повичищував з-під худоби, а тут і кличуть їсти. Махом поїв, помив за собою миски й чекає, що скажуть робити.

Ковалеві хлопець сподобався. Каже йому:

— Йдемо хіба до кузні.

Прийшли до кузні, малий хапає молот, а коваль говорить:

— Ти, синку, ще маленький молотом бити.

— Я — маленький, але важненький. Побачите, як буду молотом по ковадлі бити.

Розпікають залізо, хлопець бере молот, б’є та й за кожним ударом по залізі каже:

— Гех! Гех! Гех!

Питає коваль:

— А чого ти, синку, за кожним ударом кажеш “Гех”?

— Коли так кажу, то мені здається, що помічника маю.

Коваль осміхнувся та й нічого.

Але вже сполудня, час корові на пашу — гонить хлопець пасти. Попас добре, пригнав додому й біжить ще до кузні, аби хоч два-три рази молотом ударити.

Коваль не нарадується ним. Каже:

— Ти не перетруджуйся, піддувай вогонь.

А він говорить:

— Беріть ви за онучу — піддувайте, а я — молодий, коло худоби на пасовищі відпочив, буду молотом бити — сила є.

Так минали дні за днями, хлопець навчився ковальського ремесла, помагав робити всю хатню роботу. А час, як вода біжить. Вже ковалів слуга — парубок, кличуть його служити до війська. Він нікого не має, і коваль з ковалихою йому, як рідні, відправили хлопця до війська та й знову сумно в хаті. Але жінка йшла з міста та й здибала дівчинку-сироту, що плакала. Привела сироту додому й каже:

— Маєш, старий, сина, а я маю доньку.

Відслужив хлопець військо, вертається до коваля, а з дівчинки вже дівка. Вона пасе худобу, а хлопець ковалить. І коваль з нього вийшов ліпший, як зі старого. Каже старий коваль:

— Я тебе, сину, оженю з нашою приймачкою, лише аби ви на старість не лишили нас без догляду.

— Та що ви таке кажете?

Та й старі в’яжуть їх до купи. Вже молоді старих кличуть “тату”, “мамо”, мило їм те слухати. Поженили хлопця й дівчину, дали їм два морги поля, ковалиха дала за дівчиною виправу, дали корову, дали коня, хліба, — все, що треба для господарки, побудували хату, і молоді жиють.

Коваль відчув, що уже не годен молотом бити, і каже молодому перебирати кузню до себе. Перебрав. І старі повмирали. Молодий кує, слава про нього йде, люди дуже навернули до нього.

Якось у неділю жінка збирається до церкви, а молодий коваль каже:

— Ти з Гафійками, з Марійками, з Аннуньками, з Катеринками нічого собі не май; ти з війтихою, дячихою, старшою сестрицею, з заступничкою — з цими собі заходи. А з простими аби я тебе не видів.

А вона аж здивувалася:

— Йой, чоловіче, що ти таке говориш? У Бога всього много. Чи давно ми були сиротами?

Збираються обоє до церкви, не встигли дійти — ні звідси, ні звідти звіявся вітер, хмари зійшлися над селом. Ударив грім — запалив стайню. Зі стайні вогонь перекинувся на хату й на кузню. Поки прибігли з церкви, згоріла хата, згоріла стайня, згоріла кузня — ніхто нічого не врятував ані ниточки.

Настав вечір, нема чим і дітей погодувати. Зійшлися Гафійки, Марійки, Аннуньки, Катеринки, все поприносили, а війтиха, дячиха, старша сестриця, заступничка навіть не прийшли відвідати погорільців.

Каже жінка:

— Видиш, чоловіче, хто люди?

— Ой, так! Я не знав, що тоті люди, які були мені немилі, справжні люди, а котрі були мені милі, — паскуди. Не хочу їх бачити на очі.

Помогли селом побудуватися, і чоловік та жінка щасливо живуть.

Аудіозапис української народної казки “Бездітні та їх названі діти” (початок казки на 13:21 хвилині, кінець на 18:31 хвилині)