Біда і ґазда

Сталася ця пригода ще за царя Гороха, як землі було трохи. В одному селі жив ґазда, який мав небагато свого поля. Але так далеко те поле, що зо дві години йти туди від села. Та ще й до всього — попалася йому така лінива жінка, що навіть їсти варити мусив сам. Думав чоловік, думав, що посіяти на тому полі, й люди порадили сіяти просо. Просо так просо. Посіяв і до літа не навідувався туди.

Але якось вийшов він подивитися на посіяне, і страх його взяв. Усе заросло бур’янами, що за ними й стебельця проса не видно.

Недалеко були люди і сміються:

— Пора, ґаздо, полоти!

— Та най його тепер біда поле, — сплюнув ґазда і, не оглядаючись, пішов додому.

До осені ніхто більше не бачив його коло проса. Прийшла пора урожай збирати. Люди на полі, а ґазди щось не видно. Зустрічають його і питають, чому не косить просо? А він думає, що сміються з нього, і відповідає:

— Та що там косити? Бур’яни?

Але чує не від одного, що просо перестигає, і довго не думаючи, йде подивитися, що вродило під лісом. Як побачив, немало здивувався: просо до пояса сягає і ніде ні травиночки не видно.

Треба братися до роботи. Приніс із дому косу, але тільки розмахнувся, як почув позад себе якийсь голос. Оглянувся: чорна, як ніч, баба стоїть.

— Хто тобі дав право це просо косити?

— А ти хто така, що зі мною отак розмовляєш?

— Я — Біда. Ти, мабуть, забув, як повесні сказав, аби я просо полола. Я прополола. Тепер воно моє.

— Але ж поле моє?

Задумалася Біда і каже:

— Тоді давай поділимо урожай наполовину.

Шкода ґазді половину проса втрачати і просить Біду:

— Та нащо тобі цього проса? Чорти пшоняної каші не їдять, а я бідний чоловік, діти голодні, жінка лінива — пожалій.

Думає Біда, думає і каже:

— Добре! Віддам тобі весь урожай, якщо завтра до обіду виїдеш у поле на такому коні, що не має ні голови, ні хвоста. А ні — то й снопа проса не дістанеш.

Прийшов з поля додому ґазда і гірко зажурився. Злазить жінка з печі, бо не розуміє, що сталося з її чоловіком.

Розповів він про свій клопіт з Бідою.

— Та не журися, — каже йому. — Лягай спати, а завтра щось придумаємо.

На другий день пхає жінка голову в мішок, стає рачки і каже чоловікові:

— Бери батіг, сідай на мене і співай:

А я їду, їду, їду,
Я ще встигну до обіду.
А я їду — не їду —
Та й уб’ю свою Біду.

Побачила Біда дивного коня, почула пісню і втекла.

Аудіозапис української народної казки “Біда і ґазда” (початок казки на 24:11 хвилині)