Біда і Щастя

Жили колись два брати. Старший, Гаврило, був лінивий, та багатий, а молодший, Іван, роботящий, але бідний, як церковна миша.

Ходить Іван по своїй ниві і нарікає. Земля і насіння такі, як у брата, нива оброблена ще ліпше. Та в Гаврила густа, як ліс, пшениця, а в нього стирчить із землі по стеблу.

Раз уночі вийшов Іван у поле і побачив, що якесь чудовисько — не дитина, не щеня і не птах — з його ниви колоски з корінням вириває та засаджує на Гаврилову.

Підкрався він до того чудовиська, схопив його за шию і почав душити.

— Хто ти? Чому нищиш моє добро?

— Я Щастя твого брата Гаврила і йому допомагаю, — відповіло чудовисько.

— А моє Щастя де?

— Твоє Щастя приспала твоя Біда. Поки вона буде на волі, ні про що не говори «моє» або «наше». І спробуй розбудити своє Щастя, бо інакше загинеш. А як хочеш знати, котра твоя Біда, то глянь на ниву.

Подивився Іван, а на ниві потвора сидить і зуби шкірить. Підбіг до неї, хотів ударити, а вона скочила йому на шию і сміється. Ніяк не міг відірвати Іван від себе Біду і мусив з нею іти додому. У хаті потвора відпустила свого господаря і сховалася під припічком.

Ввечері пригнали корову з череди. Іван гукнув жінці:

— Іди, прив’яжи нашу корову.

А корова зразу загинула.

Діти та жінка плачуть, а Іван бідкається:

— Що тепер будемо робити? Як будуть жити наші діти без молочка?

На другий день Іванові діти пішли купатися і потопилися.

Зажурився тяжко Іван, задумався, як йому розбудити своє Щастя, що на печі мохом заросло. Просив, молив. А Щастя спить і не чує. Розгнівався Іван, почав його лаяти і бити. Розкрило Щастя очі і заговорило:

— Не бий, а слухай мою пораду. Сховай мене в торбу, лише щоб твоя Біда не бачила, і кидай свою мізерію[1]. Бери з собою лише торбу і тікай із жінкою від Біди, куди хочеш.

Іван так і зробив. Вночі взяв торбу на плечі, жінка взяла дзбан для води і пішла з дому.

Вже далеко були за селом, коли Іван здогадався, що забув постоли.

— Вернуся я, жоно, за постолами, бо як босому ходити? — каже він.

Прийшов додому, а на печі Біда взувається в його постоли. Побачила свого господаря і скочила йому на шию.

Мусив Іван нести з собою і Біду. Наздогнав жінку і пішли разом. Вона несе Щастя, а він Біду.

Коли прийшли до річки, Іван згадав:

— Ей, жінко, не замкнув я хату, ще якась біда зайде та й нічого не залишить з нашої мізерії.

Сказав і оглянувся на село. А хата його вже горить.

— Тьху на тебе, Бідо! Бодай ти пропала! — вилаявся Іван.

А Біда сидить на шиї і сміється.

Посумували Іван з жінкою, що хата згоріла, та й пішли далі.

— Треба, жоно, якось через ріку перебиратися, — каже Іван. — Хіба перепливемо.

Біда із шиї питає:

— А зі мною що буде?

Поміркував Іван та й радить:

— Лізь, Бідо, у дзбан, а ми будемо плисти та й тебе перед собою переправимо.

Залізла Біда, а чоловік заткнув дзбан, прив’язав до нього камінь і кинув у ріку.

Тоді з торби обізвалося Щастя.

— Вертайся, чоловіче, додому. Відтепер будеш жити у добрі та гаразді.

Прийшов Іван з жінкою в село, ходить по згарищу і думає, як зробити якусь колибчину[2]. Відкинув він один камінь, а там котел із золотими грішми.

І зажив відтоді Іван добре. Збудував велику хату, накупував худоби. Та й син у нього скоро народився.

Позавидував Гаврило своєму братові й питає:

— Як ти, Йване, збувся Біди? Розкажи та, може, і я своєї збудуся.

Розповів Іван усе, як було. Почав Гаврило міркувати, як би Іванову Біду на волю випустити. Пішов на те місце, де Іван кинув дзбан у річку. Бачить, з води стирчить мотузка, що зачепилася за кущі. Смикнув за мотузку і витягнув дзбан. Розкрив, а звідти вискочила Біда і скочила йому на шию. Потім потягла його у воду і втопила, бо думала, що то її хазяїн.

Приплелася Біда на старе місце, а там нова хата стоїть і Йван по двору живий-здоровий ходить. Зрозуміла, що не свого господаря втопила, і від люті аж зубами заскреготала. А коли побачила в Івановій хаті Щастя, почала нігті відточувати.

Журиться Іван, бо гине його худоба, хліб у полі гниє. Раз радить йому Щастя:

— Знаєш що, чоловіче, лишай своє обійстя, бо знову волочиться Біда. Та й мене не забудь.

Взяв Іван торбу з Щастям і пішов з жінкою та дитиною у світ. У сьомому селі найнявся в одного господаря служити. Коли відбув рік, хазяїн подарував йому за добру службу корову.

— Видиш, жоно, вже маємо свою корову, — похвалився Іван. Та тільки це сказав, корова загинула.

«Недобре, — подумав Іван. — Наша Біда знову нас знайшла».

А Біда вже сидить йому на шиї і сміється:

— Думаєш, утечеш від мене? Я тебе до смерті не лишу.

Наймається Іван служити на другий рік та й каже господареві:

— Не треба мені ніякої платні. Дайте лише той камінь, що у вас за хатою.

Дивується хазяїн, що його слуга буде робити з такою величезною брилою. А Іван нічого більше не хоче.

— Віднині най буде цей камінь мій, — каже він.

— Най буде, про мене, — згодився хазяїн.

На другий день Іван показує жінці на брилу:

— Аби ти знала, що то наш камінь.

Тільки сказав це, бачить — з одного боку брила погризена.

Кожного дня ходив Іван до каменя і промовляв: наш, наш. А через рік брила дуже змалілася — Біда її згризла. Раз прийшов Іван подивитися, чи багато ще лишилося гризти, і побачив здохлу Біду з вищербленими зубами.

Зрадів Іван, взяв молот і розбив недогризок каменя, щоб не заважав на подвір’ї. А з-під уламків заблищали золоті гроші.

Іван хотів віддати золото хозяїну, але той заперечив:

— За нашим договором камінь твій, то й гроші належать тобі.

Розпрощався Іван з хазяїном, взяв торбу із Щастям, гроші і пішов додому разом з жінкою та сином. Дома завів собі нове господарство, тепер уже без Біди.

Примітки

[1] Мізерія — дуже мала кількість чого-небудь.

[2] Колиба — житло для пастухів і чабанів.