Біла льошка

Таке село є Городенки. Побралися в ньому двоє молодих людей та й живуть вже п’ять літ, але не мають дітей, хоч мають майна досить.

Раз жінка питає чоловіка:

— Що нам з того, що маємо стільки майна, подивися, наші ровесники, коли побралися, а вже мають по двоє, троє, по четверо дітей.

А він і каже:

— Що я тобі пораджу, як нам Бог не дає?

— Знаєш що? — каже жінка. — Як ми були на гостині у нашої куми, то приїхали одна жінка зі сходу та й розповіла, що там є така ворожка, що вона всьому зарадить. То я просила б, аби ти дав гроші, а я поїду до неї.

— Добре. Я думаю, що люди правду казали. Так в понеділок рано поїдеш. Наготуй собі що з’їсти, а гроші я тобі дам.

Вона така вже задоволена, що їй так чоловік сказав, побігла зараз до другої сусідки сказати, може і та поїде, бо і їй бракувало дітей.

А сусідка відповіла:

— Мені вже доходить до сорока літ, ще мені треба дітей на голову?! Ви молоді люди, то вам треба, бо маєте майно. Ви прийшли не так про мої діти, а так, щоб була вам товаришка до подорожі.

— То будьте здорові! Поїду сама.

А коли жінка рано встала, дав чоловік сотку грошей, та й поїхала на схід.

Як приїхала до ворожки, застала багато людей, і сказала їй ворожка, що мусить ночувати, хто перший приїхав, то мусить з тими залагодити.

А коли вже настала година десята, закликала її ворожка до особливої кімнати.

Поклала її на постіль та й накрила її простирадлом. Тоді наобривала квітів і накидала в кадильницю, зробила огонь і пустила диму цілу кімнату.

А потім і каже:

— Вставай, будемо говорити.

А коли та жінка встала, то так було її запаморочило, що не знала, що з нею робиться.

Ворожка сказала їй:

— До ранку будете мати дитину, а чи хлопець, чи дівчина, то не скажу.

— Хай буде, що-небудь, я вам буду дуже дякувати.

Подякувала ворожці і від’їхала.

А коли приїхала додому, то чоловік сказав:

— Задарма гроші відвезла, бо такі ворожки обманюють людей.

Але народилася в них біла льошка.

Та акушерка закутала її в пелюшки і не показала, бо боялася, щоб вона собі щось не зробила.

А коли чоловік повернувся додому, то акушерка сказала, щоб тішився, бо є син, а закутала його так, бо боялася його застудити.

— Ану, пані, покажіть, хай побачу.

— Та де ж можна таке мале оглядати?

Але він бачив по акушерці, що вона невесела.

— Ой, пані, здається, що то не син, а дівка, бо якби був син, то вже б мені показали.

— Завтра, напевно, вам покажу — і вам, і жінці, бо завтра піду додому.

Прийшла на другий день акушерка, розвиває і каже:

— Дивіться, що у вас народилося, я ще в житті таких малих дітей не відбирала.

Як подивився чоловік та й каже:

— То кара, бо моїй жінці не треба було йти по ворожках. Як не було, хай би і не було дітей.

А жінка на те відзивається:

— Що є, то й буду плекати.

Так кохає і дає груди, як дитині, а повивати акушерка не казала, бо в малого чотири ноги.

Охрестили дитя і дали ім’я Біла Льошка (бо таки й була біла).

— Буду годувати, — каже жінка.

Так та Льошка кормилася рік за роком, та й вже мала п’ятнадцять літ. До школи не посилали і дуже їй було сумне життя, їсти давали їй як поросяті.

А одного разу прийшов батько її до хати і розсердився на ту Льошку:

— Десь мене Бог покарав! Тільки б їла, а робити нічого! Ані посуду не помиє, ані води не принесе!

А Льошка все зрозуміла, тільки не могла говорити.

— Дивися, сусідні діти, однолітки з нашою Льошкою, а скільки грибів принесли з лісу!

— Ну, й що я тобі скажу. Та й вона, якби мала розум, пішла б до лісу.

А на другий день дуже рано, ще мама й тато спали, Льошка проснулася та взяла кошик в зуби і пішла в ліс разом із сусідськими дітьми. І як почала ганяти попід корчі, то назбирала ще кращих грибів, як ті діти.

Як принесла додому, то мати дуже зраділа.

— Дивися, чоловіче, як вона усе розуміє. Ти вчора накричав, а вона вже й пішла до лісу. Та як же не любити її, хоч вона й льошка?

А батько подивився на ті гриби та й каже:

— Ані одного немає зіпсованого, тільки цілі.

Так ходила щоразу і в хаті все робила, що могла.

А коли довідався син лісничого, що якась льошка ходить по лісу і забирає щонайкращі гриби, то сказав, що засяде на неї і схопить.

Так одного ранку засів він за дубом, а вона прийшла, скочила через косу і пішла в ліс. А хлопець пішов за нею і стежив, як вона ті гриби буде збирати.

А Льошка вже на той час мала 19 літ.

Як він пішов за нею потайки, то бачить — вона скинула із себе ту шкуру і зробилася такою ладною паннею! А син лісничого узяв ту шкуру, сховав, сів на пень і дивиться, що вона буде робити.

А дівчина вже назбирала кошик грибів і прийшла до того пня по свою шкуру. Бачить, а там сидить чоловік, і шкури немає. Стала вона плакати, щоб віддав він їй ту шкуру.

Як той хлопець побачив, що вона побивається, покликав її до себе і признався, що у нього та шкура.

— Пане, віддай мені ту шкуру, — каже Льошка, — бо я ще маю в ній ходити довго. Дай мені шкуру, я вберуся, занесу гриби, а завтра прийду знову і скажу, скільки ще буду ходити в тій шкурі.

Розійшлися вони, та хлопець страх як закохався в ту Льошку.

Прийшов додому, та й каже своєму батькові, що має намір женитися на тій Льошці.

Але мати й батько почали сваритися.

Другого дня пішов хлопець до лісу і чекав, поки вона буде іти в ліс, а коли побачив, що йде до лісу, то сховався, щоб знов зловити і шкуру заховати.

От вона скинула шкуру, а хлопець забрав і сховав її в таке місце, щоб Льошка не знайшла, і чекав, доки вона не назбирає грибів. Прийшла Льошка з грибами, а він каже, що не віддасть шкури, поки не скаже, доки має ходити в шкурі.

Тоді Льошка каже йому:

— Знаєш, хто мене звільнить з тієї шкури? Той, хто зі мною одружиться. Коли прийде зі шлюбу і вдарить мене трьома прутиками, то я вискочу з тієї шкури.

— Отож ти будеш моєю жінкою, так сподівайся, що ввечері прийдуть до тебе старости.

От вони розійшлися, і він прийшов додому і закликав двох сусідів, і сказав, щоб йшли в село до тих людей, котрі мають Льошку, і щоб сказали від кого прийшли і що він хоче брати з нею шлюб.

Мати того як учула, то кричала і плакала, мало не здуріла.

— Що тобі, сину, стало? Ти такий вродливий та з такою свинею будеш брати шлюб?!

— Не ваше діло. Я її люблю.

— Та кого там любити?

От прийшли старости до Льошки в хату і сказали:

— Добрий вечір! Ми прийшли свататися.

А Льошка поралася коло дверей. Мати відізвалася, щоб не насміхалися з нещасних людей.

— Ото наше слово, ми прийшли сватати вашу Льошку.

— Та ви неправду говорите? То ви від кого прийшли, якби то правда була?

— А ви знаєте того лісничого сина, того одинака? То ми від нього прийшли.

— Ото не вірю! Та то хлопець, як лялька. Я думала, що то від якого звичайного чоловіка, а тепер то таки не вірю.

Але чоловіки багато не говорили.

— А що оддаєте Льошку?

— Що я маю сказати? Та за нею все майно. Але хто знає, чи ви не обдурюєте нас?

Батько Льошки нічого не відказав, бо не йняв віри.

А коли чоловіки почали говорити, що послані сином того лісничого, то батько сказав:

— Може бути, вона ходила по гриби і, може, злюбилися. Я не знаю, що з ним сталося. То коли так, то хай будуть щасливі. А щодо маєтку, то він їй увесь дістанеться.

Сказали свати:

— В суботу приїжджаємо з женихом.

— То добре! Добраніч.

Та й пішли.

От пішли, а мати каже Льошці:

— В щасливу годину вродилася, коли тебе та такий гарний хлопець хоче брати заміж. А що він буде з тобою робити?

От прийшла субота, то пополудню заїхала фіра[1] на подвір’я до тих людей з нареченим.

А Льошка вже була чисто вимита, і свати сказали:

— Збирайтеся обоє і сідайте на фіру.

От випровадили Льошку на подвір’я і в фіру всадили на сидіння коло молодого.

А людей зібралося вже сотні дивитися на Льошку та на молодого.

А коли приїхали вінчатися, ксьондз взявся за голову, але сказав, що шлюб дасть.

— Але що ж ти собі сподобав, небоже?

Став ксьондз вінчати молодих, а молодий мав три прути приготовлені, щоб їх замочити у тій воді, де гасять свічки.

Коли вже ксьондз відправив шлюб, то молодий тих три прути замочив у воді і сховав.

Вийшли з церкви і поїхали додому.

А коли приїхали до хати, то всі люди пішли за стіл, а молодий на середині хати став з Льошкою. От староста розпорядився, що найперше мають говорити молодий з молодою.

Каже молодий:

— На здоров’я моїй жінці.

Льошка відповіла.

— Пізніше.

І вискочила з-за столу і до стодоли втекла.

Побіг її чоловік за нею з тими прутиками і зачинив за собою у стайні двері, і вдарив її тими прутами тричі, то вона скинула з себе ту шкуру і стала така файна, така ладна красуня, що всі на неї задивлялися.

І весілля пішло своїм чередом. Всі пили, гуляли і співали їм «Многії літа».

Примітки

[1] Фіра — підвода.