Брат Сафат

У далекому царстві це було. Цар мав такого коня, що їхав ним попід самі небеса. А його жінка невірною була і зналася з дванадцятиголовим змієм.

Одного разу жінка питає царя:

— Куди ти їздиш завжди, що мало вдома буваєш і країною не правиш?

Він відповідає:

— Мій кінь носить мене попід самі небеса, і я бачу згори таке, що ти вік проживеш і не побачиш.

— Коли ти маєш такого коня, то візьми мене з собою, — попросила цариця.

Осідлали коня і обоє поїхали. А що вона зналася зі змієм, то кінь їх не поніс попід самі небеса, а завіз у ліси-пустині — бо весь час змій гнався за ним.

Так вони їхали, що дуже потомилися. Цар із царицею поснули. Тоді змій став чортом. Вкрав коня, сідло і батіг, залишив царя і царицю й поїхав.

Рано прокинувся цар — коня нема. Ні коня, ні сідла, ні батога. Стали пішки добиратися у своє царство. Три роки йшли, поки додому дійшли.

Тоді цар розіслав по всіх селах і містах листи: хто знайде його коня, сідло і батіг, той дістане півцарства.

В одному селі баба працювала у війта. Війт покликав її на вечерю. Там вона і почула про царського листа. Баба мала трьох синів — Сафата, Андрія та Івана. Прийшла додому вона і розповіла синам про все.

Каже Сафат:

— Я би того коня відшукав.

Баба як почула, то почала його бити.

А він далі:

— Я би того коня відшукав!

Почала вона плакати. Плакала, плакала, а потім розповіла про сина сусідці. Сусідка все розказала війтові, а далі про це дізнався й цар.

Кличуть Сафата урядовці:

— Ти відшукав би коня?

— Відшукаю.

Пишуть про все цареві, а він присилає листа, щоб Сафат їхав до нього.

На це Сафат відповідає: яка дорога мені до царя, така ж царева до мене. Коли мені чогось треба буде, то піду до царя, а коли цареві чогось треба, хай їде до мене.

Зібрався цар і з військом їде до села. Привели його до хатини з одним віконцем:

— Отут Сафат живе?

Виходить хлопець з хати, а цар питає:

— Ти — Сафат?

— Я.

— Відшукаєш мого коня?

— Так.

— Тоді їдьмо до мене.

— Ні, царю, сам я не поїду. Мушу братів брати.

Забрав цар всіх трьох, привіз до палацу і почав з ним радитися, що треба в дорогу їм. Сказав Сафат викувати три шаблі, дати трьох найкращих коней, їжі і коням, і братам.

Як усе було готове, осідлали хлопці коней, попрощалися з царем і поїхали.

Їдуть вони, їдуть і доїхали до великої ріки. На тій річці був міст, а коло нього — порожня корчма.

Чув брат Сафат, що цим містом їздять чорти. Вирішив заквартирувати корчму.

Приходить вечір, вже дев’ята година, а брат Сафат каже:

— Грайте в карти до півночі і поглядайте на годинник і на цю хустину, що залишаю на дверях. Як буде з хустини кров капати, то біжіть на міст мені на допомогу.

Сафат заховався під міст і чекає півночі. А тим часом брати грали в карти, грали і позасинали, а про брата забули.

Опівночі чує Сафат — земля гуде. Їде шестиголовий чорт на коні мостом. Почув його кінь прісну душу і спіткнувся.

Каже чорт:

— Стій, коню, піді мною! Їздив тато тобою, дідо, я їжджу, і ніде ти не спотикався, лише тут. На світі є лише Сафат, що він би тебе в мене відібрав, але він далеко.

А з-під мосту:

— Гей! Тп-ру! Я тут!

Виходить Сафат.

Каже чорт:

— Будемо битися чи миритися?

Сафат відповідає:

— Не прийшов я сюди миритися, а лише рубатися.

Стали вони рубатися. Сафат що зітне чортові голову, то вона, як м’яч, від мосту відскакує і знову до тулуба приростає. Став він тоді голови з моста у воду скидати. Так відрубав шість голів, взяв чортового коня за вуздечку, привів під корчму, прив’язав, а сам заходить досередини. Дивиться — брати сплять.

Крикнув Сафат:

— Ви спите і не знаєте, що у нас є вже чотири коні!

Вийшли брати, подивилися — ая, є чотири коні. А четвертий ще мудріший, ніж ті, що вони на них приїхали.

На другу ніч знову Сафат збирається чергувати. Дає братам карти, повісив хустинку на клямку і каже:

— Грайте, а як захочеться спати, то один одного кусайте, щипайте, але не засніть до півночі. Як почне кров капати з хустини, то біжіть мені на допомогу.

Брати грали, грали та й поснули. Чує Сафат опівночі — земля гуде. Їде дев’ятиголовий чорт на коні. Почув кінь, що Сафат під мостом, — спіткнувся.

Каже чорт:

— Стій, коню, піді мною! Їздив мій батько, дід, я їжджу і ніколи ти не спотикався. Лише Сафат на цьому світі може відняти тебе у мене, але ворон кості його сюди не занесе.

А Сафат з-під мосту:

— Гов! Тп-ру! Я тут!

Виходить на міст, а чорт питає:

— Це ти, Сафате?

— Я.

— Будемо миритися чи рубатися?

— Рубатися.

Почали вони рубатися. Іскри летять, міст тріщить. Сафат зітне голову і у воду кидає, бо знову приростає. Вже знесилився, чекає підмоги, а брати сплять. Чує — мало сил, але ще стяв дев’яту голову і чортового коня за вуздечку завів до стайні. Зайшов до корчми — брати сплять.

Гукнув він:

— Вставайте, вже п’ять коней у нас, а ви спите!

Подивилися — справді.

Відпочив Сафат до другого вечора, а на ніч знову збирається, по повинен їхати дванадцятиголовий чорт, що вкрав у царя коня, сідло і батіг.

Сидить він під мостом і чує: гримить-гуде, їде дванадцятиголовий.

Спіткнувся кінь посеред мосту.

Каже чорт:

— Відколи я тебе вкрав, відтоді їжджу, і ти ніколи не спотикався, а тепер спіткнувся. Ніхто тебе вже у мене не відніме, хіба що Сафат, але його ноги тут не буде.

Сафат з-під мосту:

— Гов! Тп-ру! Я тут!

Каже чорт:

— Виходь на міст!

Вийшов Сафат, а чорт питає:

— Будемо миритися чи рубатися?

— Не їхав я так далеко миритися, а рубатися.

І почали рубатися. Б’ються вони годину, другу. Ледве тримається на ногах Сафат. Ось-ось покотиться його голова у ріку. Та надлетів у цей час чорний ворон:

— Гинеш, Сафате?

— Гину, вороне.

— А брати сплять?

— Сплять, і нікому їх розбудити.

Гукає чорт:

— Не буди їх!

Та ворон не послухав чорта, полетів. Розбив вікно дзьобом, розбудив братів, а у корчмі з хустини крові накапало до колін їм.

Побігли брати на міст і допомогли братові порубати чорта і скинути у ріку.

Привели коня до стайні, а сідла та батога нема.

Переночували, вранці їдуть здобувати сідло та батіг. Їхали довго і заїхали до зміївських жінок.

Сафат заховав братів, а сам зробився котиком і пішов до палацу. Нявкає він під дверима, проситься, а жінки радяться — чи це не той, що їх мужів порубав.

Каже середуща зміїха:

— Ходімо, подоїмо самі себе і дамо йому молока свого, якщо хлебтатиме, то котик, а коли ні, то це той, що наших мужів порубав.

Вихлебтав котик молоко, виліз на піч і сидить за комином.

Каже найстарша зміїха:

— Сюди приїде разом з братами той, хто наших мужів порубав. Я висушу всі ріки і криниці, а сама стану криницею. Вони захочуть пити. Як нап’ється котрий, то його на шість частин рознесе.

Друга каже:

— Я стану яблунею. Якщо хто з’їсть з мене яблуко, то його на дев’ять частин рознесе.

А наймолодша каже:

— Я такою змією стану, що здалеку живого Сафата притягну і його на дванадцять частин розірву.

Сафат все почув. Чортиці вночі заснули, а Сафат схопив сідло, батіг і через вікно втік до братів.

Прокинулася серед ночі найстарша зміїха, а котика нема, і вікно відчинене. Зробилася велика тривога в палаці.

А Сафат тимчасом осідлав коня царевого і з братами їде додому. Їдуть вони, їдуть і бачать біля дороги криницю з такою чистою водою, як кришталь. Мучить їх спрага і хочуть напитися та коней понапувати.

Каже Сафат:

— Не пийте цієї води, бо на шість частин рознесе вас.

Їдуть вони далі і побачили яблуню. Захотілося братам золотих яблук. А вони так пахнуть, що рятунку нема.

— Не смійте торкати ці яблука, бо хто з’їсть хоч одне, то його на дев’ять частин рознесе.

Проїхали ще трохи. Дивиться Сафат, а третього брата вже нема. Потягла його Змія. А через мить яку і другого не стало. Чує, що і його вже тягне з конем, але все ж утікає. Заїхав він до гамарні та заховався там за дванадцять залізних дверей.

Змія з розгону як ударила, то дев’ять дверей проламала. А десяті почала гризти, поламала зуби і там застрягла.

Сафат зібрав ковалів, а вони як почали молотами бити, то убили її в тих дверях. Розпороли тоді, і брати з кіньми, яких вона проковтнула, повиїжджали.

Приїхав Сафат до царя, віддав сідло, батіг та коней. Але цар уже старим був, і люди захотіли Сафата. Зробили його царем, оженили. Так вони з жінкою жили, поки не порвалися їм жили.

Аудіозапис української народної казки “Брат Сафат” (початок казки на 10:33 хвилині)