Брат Сафат
У далекому царстві це було. Цар мав такого коня, що їхав ним попід самі небеса. А його жінка невірною була і зналася з дванадцятиголовим змієм.
Одного разу жінка питає царя:
— Куди ти їздиш завжди, що мало вдома буваєш і країною не правиш?
Він відповідає:
— Мій кінь носить мене попід самі небеса, і я бачу згори таке, що ти вік проживеш і не побачиш.
— Коли ти маєш такого коня, то візьми мене з собою, — попросила цариця.
Осідлали коня і обоє поїхали. А що вона зналася зі змієм, то кінь їх не поніс попід самі небеса, а завіз у ліси-пустині — бо весь час змій гнався за ним.
Так вони їхали, що дуже потомилися. Цар із царицею поснули. Тоді змій став чортом. Вкрав коня, сідло і батіг, залишив царя і царицю й поїхав.
Рано прокинувся цар — коня нема. Ні коня, ні сідла, ні батога. Стали пішки добиратися у своє царство. Три роки йшли, поки додому дійшли.
Тоді цар розіслав по всіх селах і містах листи: хто знайде його коня, сідло і батіг, той дістане півцарства.
В одному селі баба працювала у війта. Війт покликав її на вечерю. Там вона і почула про царського листа. Баба мала трьох синів — Сафата, Андрія та Івана. Прийшла додому вона і розповіла синам про все.
Каже Сафат:
— Я би того коня відшукав.
Баба як почула, то почала його бити.
А він далі:
— Я би того коня відшукав!
Почала вона плакати. Плакала, плакала, а потім розповіла про сина сусідці. Сусідка все розказала війтові, а далі про це дізнався й цар.
Кличуть Сафата урядовці:
— Ти відшукав би коня?
— Відшукаю.
Пишуть про все цареві, а він присилає листа, щоб Сафат їхав до нього.
На це Сафат відповідає: яка дорога мені до царя, така ж царева до мене. Коли мені чогось треба буде, то піду до царя, а коли цареві чогось треба, хай їде до мене.
Зібрався цар і з військом їде до села. Привели його до хатини з одним віконцем:
— Отут Сафат живе?
Виходить хлопець з хати, а цар питає:
— Ти — Сафат?
— Я.
— Відшукаєш мого коня?
— Так.
— Тоді їдьмо до мене.
— Ні, царю, сам я не поїду. Мушу братів брати.
Забрав цар всіх трьох, привіз до палацу і почав з ним радитися, що треба в дорогу їм. Сказав Сафат викувати три шаблі, дати трьох найкращих коней, їжі і коням, і братам.
Як усе було готове, осідлали хлопці коней, попрощалися з царем і поїхали.
Їдуть вони, їдуть і доїхали до великої ріки. На тій річці був міст, а коло нього — порожня корчма.
Чув брат Сафат, що цим містом їздять чорти. Вирішив заквартирувати корчму.
Приходить вечір, вже дев’ята година, а брат Сафат каже:
— Грайте в карти до півночі і поглядайте на годинник і на цю хустину, що залишаю на дверях. Як буде з хустини кров капати, то біжіть на міст мені на допомогу.
Сафат заховався під міст і чекає півночі. А тим часом брати грали в карти, грали і позасинали, а про брата забули.
Опівночі чує Сафат — земля гуде. Їде шестиголовий чорт на коні мостом. Почув його кінь прісну душу і спіткнувся.
Каже чорт:
— Стій, коню, піді мною! Їздив тато тобою, дідо, я їжджу, і ніде ти не спотикався, лише тут. На світі є лише Сафат, що він би тебе в мене відібрав, але він далеко.
А з-під мосту:
— Гей! Тп-ру! Я тут!
Виходить Сафат.
Каже чорт:
— Будемо битися чи миритися?
Сафат відповідає:
— Не прийшов я сюди миритися, а лише рубатися.
Стали вони рубатися. Сафат що зітне чортові голову, то вона, як м’яч, від мосту відскакує і знову до тулуба приростає. Став він тоді голови з моста у воду скидати. Так відрубав шість голів, взяв чортового коня за вуздечку, привів під корчму, прив’язав, а сам заходить досередини. Дивиться — брати сплять.
Крикнув Сафат:
— Ви спите і не знаєте, що у нас є вже чотири коні!
Вийшли брати, подивилися — ая, є чотири коні. А четвертий ще мудріший, ніж ті, що вони на них приїхали.
На другу ніч знову Сафат збирається чергувати. Дає братам карти, повісив хустинку на клямку і каже:
— Грайте, а як захочеться спати, то один одного кусайте, щипайте, але не засніть до півночі. Як почне кров капати з хустини, то біжіть мені на допомогу.
Брати грали, грали та й поснули. Чує Сафат опівночі — земля гуде. Їде дев’ятиголовий чорт на коні. Почув кінь, що Сафат під мостом, — спіткнувся.
Каже чорт:
— Стій, коню, піді мною! Їздив мій батько, дід, я їжджу і ніколи ти не спотикався. Лише Сафат на цьому світі може відняти тебе у мене, але ворон кості його сюди не занесе.
А Сафат з-під мосту:
— Гов! Тп-ру! Я тут!
Виходить на міст, а чорт питає:
— Це ти, Сафате?
— Я.
— Будемо миритися чи рубатися?
— Рубатися.
Почали вони рубатися. Іскри летять, міст тріщить. Сафат зітне голову і у воду кидає, бо знову приростає. Вже знесилився, чекає підмоги, а брати сплять. Чує — мало сил, але ще стяв дев’яту голову і чортового коня за вуздечку завів до стайні. Зайшов до корчми — брати сплять.
Гукнув він:
— Вставайте, вже п’ять коней у нас, а ви спите!
Подивилися — справді.
Відпочив Сафат до другого вечора, а на ніч знову збирається, по повинен їхати дванадцятиголовий чорт, що вкрав у царя коня, сідло і батіг.
Сидить він під мостом і чує: гримить-гуде, їде дванадцятиголовий.
Спіткнувся кінь посеред мосту.
Каже чорт:
— Відколи я тебе вкрав, відтоді їжджу, і ти ніколи не спотикався, а тепер спіткнувся. Ніхто тебе вже у мене не відніме, хіба що Сафат, але його ноги тут не буде.
Сафат з-під мосту:
— Гов! Тп-ру! Я тут!
Каже чорт:
— Виходь на міст!
Вийшов Сафат, а чорт питає:
— Будемо миритися чи рубатися?
— Не їхав я так далеко миритися, а рубатися.
І почали рубатися. Б’ються вони годину, другу. Ледве тримається на ногах Сафат. Ось-ось покотиться його голова у ріку. Та надлетів у цей час чорний ворон:
— Гинеш, Сафате?
— Гину, вороне.
— А брати сплять?
— Сплять, і нікому їх розбудити.
Гукає чорт:
— Не буди їх!
Та ворон не послухав чорта, полетів. Розбив вікно дзьобом, розбудив братів, а у корчмі з хустини крові накапало до колін їм.
Побігли брати на міст і допомогли братові порубати чорта і скинути у ріку.
Привели коня до стайні, а сідла та батога нема.
Переночували, вранці їдуть здобувати сідло та батіг. Їхали довго і заїхали до зміївських жінок.
Сафат заховав братів, а сам зробився котиком і пішов до палацу. Нявкає він під дверима, проситься, а жінки радяться — чи це не той, що їх мужів порубав.
Каже середуща зміїха:
— Ходімо, подоїмо самі себе і дамо йому молока свого, якщо хлебтатиме, то котик, а коли ні, то це той, що наших мужів порубав.
Вихлебтав котик молоко, виліз на піч і сидить за комином.
Каже найстарша зміїха:
— Сюди приїде разом з братами той, хто наших мужів порубав. Я висушу всі ріки і криниці, а сама стану криницею. Вони захочуть пити. Як нап’ється котрий, то його на шість частин рознесе.
Друга каже:
— Я стану яблунею. Якщо хто з’їсть з мене яблуко, то його на дев’ять частин рознесе.
А наймолодша каже:
— Я такою змією стану, що здалеку живого Сафата притягну і його на дванадцять частин розірву.
Сафат все почув. Чортиці вночі заснули, а Сафат схопив сідло, батіг і через вікно втік до братів.
Прокинулася серед ночі найстарша зміїха, а котика нема, і вікно відчинене. Зробилася велика тривога в палаці.
А Сафат тимчасом осідлав коня царевого і з братами їде додому. Їдуть вони, їдуть і бачать біля дороги криницю з такою чистою водою, як кришталь. Мучить їх спрага і хочуть напитися та коней понапувати.
Каже Сафат:
— Не пийте цієї води, бо на шість частин рознесе вас.
Їдуть вони далі і побачили яблуню. Захотілося братам золотих яблук. А вони так пахнуть, що рятунку нема.
— Не смійте торкати ці яблука, бо хто з’їсть хоч одне, то його на дев’ять частин рознесе.
Проїхали ще трохи. Дивиться Сафат, а третього брата вже нема. Потягла його Змія. А через мить яку і другого не стало. Чує, що і його вже тягне з конем, але все ж утікає. Заїхав він до гамарні та заховався там за дванадцять залізних дверей.
Змія з розгону як ударила, то дев’ять дверей проламала. А десяті почала гризти, поламала зуби і там застрягла.
Сафат зібрав ковалів, а вони як почали молотами бити, то убили її в тих дверях. Розпороли тоді, і брати з кіньми, яких вона проковтнула, повиїжджали.
Приїхав Сафат до царя, віддав сідло, батіг та коней. Але цар уже старим був, і люди захотіли Сафата. Зробили його царем, оженили. Так вони з жінкою жили, поки не порвалися їм жили.
Аудіозапис української народної казки “Брат Сафат” (початок казки на 10:33 хвилині)
Наші партнери
Вироби ручної роботи для створення затишку у вашому домі
Джерела та збірки:
Текст української народної казки "Брат Сафат" входить до таких джерел та збірок:
- Казки гір і підгір'я в записах Степана Пуника. – Київ "Веселка", 1995. – 398 с.