Головна>
Казки>
Чабанець

Чабанець

Був собі чабанець, та такий, що ще ізмалку все вівці пас, то й нічого не знав.

От раз і випав йому з неба камінь, не якийсь там камінь, а у вісім пудів. То він було усе і грається тим каменем; оце причепить до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться — аж ось і камінь летить, та як упаде, так було по коліна у землю і вгрузне. А то візьме покине серед стену сіряк, тим каменем навалить, то хай там три чоловіки або й більш, а не візьмуть. Мати було його лає:

— Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підірвешся!

А йому й байдуже: качає та й качає той камінь. От до того царя, що в його царстві той чабанець був, та став підступати під город змій; пудів по тридцять каміння перевертає, кидає та дворець собі будує, і вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякавсь, давай засилати скрізь по царству, по волостях бумагу, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не знаходиться. А той чабанець прочув та й похвались:

— Я б того змія, — каже, — батогом забив.

Він же, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві у вуха; той і вимагає його.

От приступивсь він до царя, цар подививсь, що він такий малий, та й каже:

— Що ти кажеш! Ти ще молодий!

А він, звісно, хлоп’я:

— Нічого, — каже.

Ну. ото дає йому цар два полки солдат (полк співаків, і полк музикантів). Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув:

— Боже мій! — каже.

От, не доходячи за стільки там гін[1] до того змія, покидає він свої полки і наказує:

— Дивіться ж, — каже, — як із змієвого дворця з труби піде дим, то я його побив, а як полум’я, то він мене. Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не підпускає, так духом і побиває. От як зобачив змій чабанця, зараз дмухнув. Аж ні, той і не зворухнеться.

— Ну, — питає, — за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будем битися, чи миритися?

— Не з тим добрий молодець ходить, щоб мириться, а з тим, щоб биться. — Змій йому й каже:

— Та ти піди ще три роки погуляй, та тоді і приходь.

— Ні, — каже, — я вже своє відгуляв.

— А чим ти, — питає, — мене будеш бити?

— А оцим батогом.

А в нього батіг так, може, з цілої волячої шкури сплетений, і камінь той на кінці прив’язаний.

— Ну, — каже змій, — бий мене!

— Ні, бий ти мене попереду.

От у змія меч на три сажні залізний чи стальний, як ударить же він того чабанця, так той меч на цурки і розскочивсь.

— Держись же, — каже чабанець, — тепер я тебе ударю.

Як шмагоне його тим камінцем — змій так і розпластавсь, і дим пішов у трубу.

Тут його військо таке раде, музиканти грають, співаки співають, цар чабанця стрічає, бере зараз під руку, веде у дворець.

От оддав цар за нього дочку, побудував їм дворець на одділі[2], живуть вони собі. А інші царі почали розбалакувати, що як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана! Цареві вже і самому жаль. І засилає він скрізь бумаги, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убити.

Скоро і знайшлось двоє. От зібрали їх, і пішли вони до того чабанця, а він сидить за столом, книжку читає і зачув уже, що це до нього биться йдуть. Прийшли вони, він і питає:

— З чим, добрі молодці, прийшли, чи будем битися, чи миритися?

— Авжеж, — кажуть, — що битися.

— Стривайте ж, — каже, — я Богу помолюсь. — Помоливсь та й сів знов за стіл і голову руками підпер.

— Ну, — каже, — тепер бийте!

От один як ударить через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударе навхрест через праве — тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох як здавив докупи, так маслаки[3] з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало. Пішов він до нього і не величає, а прямо каже:

— А що, бачиш це? Оце ж і тобі буде!

Тоді і годі цар його чіпати.