Чарівне перо

Жив собі чоловік з жінкою. Довго не мали дітей, аж на старість появився в них син Дмитро, а за ним — Юрко.

Оба хлопці файно росли, оба вродливі були, лише, що старшого Дмитра всі любили, а Юрка не дуже. Тато казав:

— Дмитро — ледачий, але веселий. Юрко працьовитий, та коли такий мовчазний, що не знати, що він думає.

Так минав рік за роком. Хлопці підростали. Дмитро дуже не любив молодшого Юрка — бив, старшував над ним, знущався.

Але одної ночі приснився Юркові сон: ніби прийшла до нього старенька жінка й сказала, що він стане королем. Розказав сон братові. Той став ще більше знущатися над Юрком.

Малі діти ростуть скоро. Вже вони парубки.

Одного дня хлопці поснідали, а тато каже:

— Сини мої, досі я на вас працював, а тепер — не годен уже. Йдіть собі в світ свого хліба шукати. Ви здорові, дорослі, нічого вам не бракує — вирушайте в щасливий час, у добру годину.

Зрихтувала мама синам торби, дала по хлібині та й заплакала:

— Йой, як то буде? Вдома Дмитро над Юрком знущався та й у світі не перестане.

А тато навіть не обняв Юрка, лише Дмитра.

Пішли брати. Йшли вони, йшли, аж зайшли в темні ліси. Сіли вони відпочити та й пообідати. Розв’язав Юрко свою торбу, Дмитро підсів, поміг братові все з’їсти — пішли далі. Йшли вони до вечора. Ввечері сідає Дмитро вечеряти, а брата не просить. Юрко хотів узяти хліба, а Дмитро вихопив у нього з рук та ще й побив брата. Ночував Юрко голодний.

Ранесенько вони розійшлися різними дорогами. Йшли-йшли цілий день, зайшли в страшні хащі, дороги погубили, а ввечері знов зійшлися. Хотіли би назад вернутися, та не знають, у який бік іти.

Третьої днини вже оба голодні йдуть. Куди Юрко ступає, все галуззя проступається, а Дмитра б’є кожна гілка.

Говорить Дмитро:

— Гій! Юрку! Мені гілля пооббивало все лице, а ти смалиш уперед і тебе ніщо не торкається.

Юрко нічого не відповів.

Йшли вони, йшли, аж прийшли над лісове озеро. Дмитро забив у ногу якусь тернину, сів вишпортувати, а Юрко підійшов до води й побачив, що в озері купається золота лебедя. Юрко якось так щиро, так замиловано дивився на лебедю, що вона приблизилася до берега та й пустила коло його ніг золоте перо. Лебедя побила крилами по воді та й полетіла, а Юрко хапнув те перо й сховав у пазуху. Дмитро замітив та й питає:

— Що ти в пазуху сховав? Жабу чи вужа?

— Ні, то я почухався, бо мене засвербіло,— відповів Юрко.

Але Дмитро запідозрив, що брат у пазусі щось має. Йшли вони ще до ночі. Вночі полягали спати, але Дмитро не спить — хоче конче знати, що брат поклав у пазуху. Коли Юрко заснув, пхає він руку під сорочку. Тягне перо, а воно так засіяло, аж Юрко пробудився.

— Брате, що ти в моїй пазусі шукаєш?

А той:

— Що ти там сховав?

Юрко не хотів сказати, перевернувся на другий бік, але вже ні старший, ні молодший не заснули до ранку.

Повставали вони із сонцем та й ідуть. Юркові було легше йти, бо корчі давали йому дорогу, а Дмитра далі били. Так зайшли вони між старі грубі дерева. Думає собі Дмитро: «Цеї ночі вб’ю брата, але здобуду те, що він має в пазусі». Надвечір показалася їм серед лісу якась хатина. Зайшли досередини, а в хатині є старенька-престаренька бабуся. Просяться брати переночувати.

Подивилася на них бабуся та й каже:

— Що з вами робити? Тебе, Юрко, я прийму до хати спати, а твій брат най на призьбі ночує.

Дмитро розсердився на стару й каже:

— Хіба я гірший за Юрка?

— Ти не гірший, але знаєш сам, чому тобі з братом спати не можна.

Переночував Юрко в хатині, а Дмитро на призьбі. Раненько дала бабуся обом поснідати та й заставляє до роботи. Юрко роботу любить. Заставила сад чистити — чистив, заставила пивницю копати — копав, заставила керницю вимурувати — вимурував, заставила хатину переправити — переправив. А Дмитро лежав та й сміявся з брата, що той все робить.

Ще пройшла доба. Каже бабуся Юркові:

— Ну, сину, тепер заплачу тобі за твої щирі мозолі, але не грішми. Даю свого песика. Він переведе тебе через золотий міст, і ти зайдеш до діамантового палацу. Там на тебе твоє щастя чекає.

— А мені що даси? — питає Дмитро.

Бабуня каже:

— Буде і тобі плата. Ти задумав рідного брата вбити за золоте перо, що лебедя впустила, але я його врятувала. Він працював у мене, а ти лежав горілиць під деревом. Ти все життя знущався над ним, але твій брат стане королем, а ти зі зрадливим серцем пропадеш, як песся слина!

Бабуся як подула — звіялася буря, вхопила Дмитра й понесла аж додому.

А Юрко взяв песика, попрощався зі старою й пішов. Недовго він ішов, треба переходити золотий міст, а там два леви: один з одного боку до поруччя прив’язаний, а другий — з другого. Песик як гаркне на одного лева — лев відсахнувся, Юрко пробіг, песик як гаркне на другого — лев відсахнувся, Юрко пробіг. Так він дістався до діамантового палацу. Але ж бо той палац обпаркований діамантовим парканом, діамантова брама є, а за брамою діамантові вартові стоять.

Песик підбігає до брами, шкрябає лапкою — брама відкривається, виходять два вартові, беруть Юрка й ведуть до короля.

А той король живе в діамантовому палаці і має таку бороду, що стіл сім разів обвиває довкола й тягає по палаці.

Питає король, хто він і чого прийшов.

Юрко говорить:

— Королю могучий, не знаю, що ти накажеш: чи голову мені стяти, чи живим відпустити, але прийшов я доньку твою сватати.

Задумався король, а тоді каже:

— До вечора відпочивай, а ввечері дам тобі завдання.

Наївся Юрко, пішов спати. Але не спиться. Думає, що король скаже робити і чи не позбудеться він, Юрко, дурної голови.

Уже зайшло сонце, прийшов королівський посланець і каже:

— Вечеряй, іди до лісу: сказав король, аби за цю ніч голими руками вимкнув із землі два столітні дуби, що діамантове листя мають, і приніс під королівський палац так, аби з них ні один листок не впав.

Він вечеряє, але їжа не лізе в рот. Думає: «Деревина рік росте, та й уже людина не може її із землі вимкнути. А як столітні дуби з корінням витягати?»

Пішов Юрко до діамантового лісу, сів та й зажурився. Дивиться: перед ним королівна стоїть. Питає його:

— Чого зажурився, козаче?

А він узяв та й розказав.

Вона говорить:

— Я тобі поможу з тими дубами, але подаруй мені щось.

— Та я нічого не маю, хіба золоте перо, що золота лебедя впустила.

— Мені якраз того пера й треба, бо без нього я не можу заміж вийти.

Вийняв Юрко з пазухи золоте перо, дав королівні, вона й каже:

— Лягай спати, а дубами не журися.

Тут найшов на нього такий солодкий сон, що не спам’ятався, як заснув. Вранці хтось його будить. Дивиться — стоїть перед ним учорашня молоденька вродлива королівна й говорить:

— Вставай, Юрку, вже треба бути перед палацом. Біжи до короля, поки він ще спить.

Побіг Юрко до палацу, сів між двома дубами й чекає. Тут виходить з палацу король і говорить:

— Дякую тобі, сину, за твою добру роботу. Ти всіх нас з тяжкого закляття визволив. Моя праправнучка була в лебедю зачарована, а ти її знов людиною зробив. Я через це вмерти не міг. Сватай мою праправнучку. Дарую вам оцей палац. Коли поблагословлю вас, тоді прийме мене сира земля, бо я вже тисячу років живу й бородою столи по палаці тягаю.

Прийшла королівна, поблагословив їх обох король. Відбулося бучне весілля. Відгуляли його. А тоді бородатий король умер. А молодята в діамантовому палаці жиють, хліб жують і постолом добро возять. Що нам до них?

Аудіозапис української народної казки “Чарівне перо” (кінець казки на 8:13 хвилині)