Чарівні свічки

Російський цар з австрійським цісарем розпочали світову війну в серпні 1914 року [1]. Я вже мав тоді двадцять літ, і мене забрали на фронт.

Дуже скоро я зрозумів, що на російськім боці є наші люди. Не хотів я з ними воювати й здався в полон.

Коли відбулася в росії революція, відпускають мене додому. Їхати не було чим, то мушу добиратися пішки. Йду і там ночую, де ніч захопить.

Одного разу заходжу в селі до крайньої хати й прошуся переночувати. Були то молоді люди — жінка з чоловіком, але мені відмовили:

— У нас не буде ночувати, бо ми йдемо в гості.

— То дайте хоч повечеряти.

Дали мені пирогів. А я чую, що м’ясо смажиться, бо в хаті такі запахи, що аж в голові недобре.

Вони зібралися, я повечеряв і — будьте здорові. Але надвір не виходжу, ховаюся за двері.

Молоді ґазди пішли, а мене замкнули в сінях на котячий замок.

Вертаюся до хати, витягаю з шафи пироги — що з’їв, те з’їв, а решту в хлібник. Виймаю з печі засмаженого гусака, вечеряю.

Чую: повертаються мої молодята. Де сховатися?

А в старих хатах над постіллю були такі гряди, на які корито клали. Сховався в корито.

Молодята до гусака — нема, до пирогів — макітра порожня. Полягали спати без вечері, хоч і всипали мені прокльонів.

Вони любляться, а я в кориті душуся від борошна. Не витримав — пчихнув, а корито зсунулося та й на ліжко — бах!

Поки молодята спам’яталися, я був уже надворі, в кукурудзі.

Вибігають і вони надвір, кричать, що лихе в хаті, усіх сусідів побудили. Біжить один з косою, другий з вилами, третій з рушницею. Ціле село обступило хату, і вирішують, кому першому йти до середини.

— Йди ти, бо маєш рушницю.

— Йди ти з косою…

Нарешті рушили гуртом. Зайшли до хати, а я вискочив з кукурудзи на дорогу та й чешу до другого села.

Вибіг я за село, а там при дорозі є скирта соломи. Думаю: “Вилізу на скирту і там пересплю, бо під скиртою може яка звірина з’їсти”. Лише почав дрімати — як чую крик. Дивлюся (а місяць якраз присвітив) — під скиртою розбійник вбиває чоловіка.

— Бери гроші, лише життя подаруй, — проситься той.

— Не подарую, і ніхто не врятує тебе.

— Може, врятує. Змилується той, що над нами, бо він все бачить!

Я зі скирти як крикнув, бо мені здалося, що чоловік мене побачив, а розбійник ножа кинув і в один бік утікати, а той у другий. Маю ніж, гроші, що вони покидали. Знаходжу ще тютюн і газету. Думаю: “Закурю”.

Але вже давно не читав нічого. Почало видніти, і я дізнаюся з газети, що одна графиня-вдовиця потребує фірмана до коней і так файно платить, що навіть не снилися мені такі гроші.

На другий день допитався я до сеї графині. Вийшла з палацу молода жінка. Я питаю:

— Се правда, що ви так добре будете платити?

— Правда, якщо ти згодний фірманити.

— Згодний.

— Тоді йди на кухню, пообідай, викупайся і лягай спати. О десятій годині вечора запряжеш коней і під’їдеш під мій покій.

Почала кухарка мене годувати й плаче. Я не слухав плачу, пообідав, вмився, ліг спати.

Увечері одягаюся по-панськи, впрягаю коней і рівно о десятій годині чекаю графиню.

Вона виходить з револьвером і шаблею при боці, сідає в бричку і каже:

— Вези мене, куди скажу.

Везу дорогою. За селом говорить:

— Звертай направо!

По правім боці — лан пшениці вже достиглої. Кажу їй:

— Шкода пшеницю толочити.

— То є мій лан і моя пшениця. Через лан вези мене у ліс!

Везу її в ліс. Вона каже:

— Стань!

Я став коло величезного пня. Вона каже:

— Відкоти цей пень і подивися, що під ним є.

Я відкотив пень і завмер зі страху.

— Що там є?

— Людських голів багато.

— Як ти не зробиш те, що я скажу, і твоя голова буде там. Закрий.

Я собі подумав, що то голови тих фірманів, що вже в неї були до мене. Приїхали до такого самого пня. Каже відкотити. Я відкотив.

— Що там є?

— Кості з людей.

— Як не зробиш те, що скажу, будеш і ти там! Закрий яму! Поїхали далі!

Сказала стати коло найбільшого пня.

— Відкоти цей пень і скажи, що там є.

Я відкотив, а там показалися сходи.

— Йди, — каже вона, — униз. Там є три кімнати. У першій будуть купи золота, у другій — срібла, а в третій — побачиш хрест і дві свічки. Ні золота, ні срібла не бери, а вхопи дві свічки й живо вилітай сюди, бо як пробудеш більше, як десять хвилин, то там загинеш.

Рівно північ. Я вбіг до третьої кімнати, вхопив дві свічки. Хоч казала графиня золота й срібла не брати, вхопив дві жмені, бо воно кортяче, й вибігаю на світ.

Графиня питає:

— Взяв свічки?

— Взяв.

З радості графиня аж зімліла. Я тоді подумав коротенько, хапаю її шаблю, відтинаю голову, кидаю на ті сходи, закриваю пнем, а сам утікаю.

Їхав я тим лісом до ранку. Вранці виїхав на лан з конюшиною. Далі коні не могли йти, бо голодні. Пускаю їх на конюшину, аби паслися, а сам сідаю на бричку й кричу й кручу цигарку. Треба прикурювати, а в коробці один сірничок. Що робити? Я ще курити схочу. Думаю собі: “Я засвічу свічки, вітру нема та й будуть горіти”.

Засвітив дві свічки, а якийсь голос питає:

— Що потребуєш?

Я зрозумів, що свічки чарівні й відповідаю:

— Хочу, аби тут був палац і люди.

Нараз з’явився палац, люди. Та я розґаздувався. Але дізнається сусід-граф, що я молодий, вродливий, багатий. Мав він аж три доньки. Присилає до мене слуг, аби я приїхав до нього в гості. Просить — треба їхати.

Прийняв мене добре, гостимося, розмовляємо.

Каже граф:

— Сватай мою найстаршу доньку. Я дам тобі багато землі — будеш багатим паном.

Я подивився, а у його доньки ніс, як в індички, а очі, як у гуски. Як говорить, то правим оком дивиться в ліву кишеню.

— Добре, — кажу панові, — я подумаю і перекажу слугою.

Вернувся додому, кличу свого помічника й кажу передати таке:

— Пане, у твоєї доньки ніс, як в індички, а очі, як у гуски. Я посватаю просту дівчину, але вродливу. Твоя донька скаже: “Не посилай мене по воду, бо я не ходила зроду”. А сільська піде. Вона й обід зварить з будь-чого. Тримай собі своїх доньок!

Граф розгнівався, посилає з рушницями слугів, аби вбили мене.

Я засвітив дві свічки: з’явилося величезне військо, і з тих слугів лише дрантя летіло.

Через якийсь час — друга війна. Знов таке саме. На третій раз я заніс свічки до пивниці, аби не розтопилися від теплоти. А там були миші. Пан виповів мені третю війну. Я — до свічок, а там нічого нема: миші з’їли.

Запрягаю чотири коні в бричку, покидаю все й утікаю. Утікав аж до Дністра. За Дністром одного коня виміняв на хліб, бо дуже голодний був, другого продав, а двома доїхав додому.

Вдома всі дивувалися, що я з полону кіньми вернувся.

Примітки

[1] До 1918 р. Україна була поділена між Російською та Австро-Угорською імперіями. Галичину захопила Австрія, і коли почалася перша світова війна, то галичани воювали в австрійському війську.

Аудіозапис української народної казки “Чарівні свічки” (початок казки на 22:08 хвилині, кінець на 28:57 хвилині)