Чому кінь їсть постійно?

Ще в ті часи, коли на вербі родилися груші, десь у світі жив дуже багатий чоловік. У його стодолі та ще й у стіжках було багато жита і пшениці, й усякого збіжжя. А одного разу прийшли до багача двоє подорожніх — старий і його син — та й кажуть, що вони хотіли б найнятися в нього снопи молотити.

— Де там! — махнув рукою господар. — Що ви собі гадаєте? Уже наймалися до мене чотири рази і то по четверо людей. Вони були готові взятися та й помолотити увесь урожай, та я не міг доручити їм таку силу жита і пшениці. А ви удвох виб’єте ціпами всі оті снопи?

— Послухай, чоловіче, — втрутилася в бесіду ґаздиня, — коли дуже хочуть, най молотять! Виб’ють бодай стільки, скільки треба коло хижі.

— Ну, раз так — най буде! — погодився багатій.

Погодилися на тому, що молотильники дістануть третю частку намолоченого збіжжя. А треба сказати, що двоє людей могли вибити за день сто двадцять снопів. Ґазда скинув на гумно сто двадцять снопів і — далі не скидає. А подорожні йому кажуть:

— Чому ти став, ґаздо? Сто двадцять снопів — мало!

Господар подумав і, як почав скидати снопи, то скидав безперестанку до самого полудня. Тоді перестав. Подорожні просили його кидати й далі, та він уже розсердився:

— Що, хочете дурня із мене зробити? Тут роботи вже на цілий тиждень!

— Ти лише кидай, ґаздо, а все інше наша турбота!

Багачисько знову взявся до роботи і скидав снопи, не перестаючи, аж до вечора.

— Тепер уже досить, — сказали подорожні. — Лиши нас самих, і будемо братися до діла.

Ґазда зайшов до хати. Старий молотильник запалив воскову свічку, підпалив снопи, що лежали на гумні, а сам сів на поріг і дивився, як горить ота величезна громада. Снопи горіли і горіли. Тим часом в один бік відділялося чистеньке зерно, у другий — полова і окремо — солома. Скоро все було пороблено так, як годилося.

— Ану, зайди до ґазди, — каже старий синові, — та поклич його міряти зерно.

Пішов хлопець, кличе багача міряти зерно та й наказує, аби взяв із собою всі, що має, міхи, бо не вистачить.

— Що, хочете дурня із мене зробити? Та я лише тепер од вас пішов, а ви вже встигли змолотити? То не може бути!

— Ходи, то сам побачиш, — відповів легінь.

Пішов ґазда за ним і, як побачив, що там є, аж рота роззявив. З одного боку було чисте зерно, з другого — полова і окремо — солома.

— Хочете свою частку тепер чи потім? — питає багач.

— Потім, — сказав старий. — Ліпше, як усе вимолотимо.

Так само йшла робота і на другий, і на третій день.

А третього дня ввечері багач дав їм знати, що більше йому не треба молотити. І видав молотильникам частину, яка їм належала. Легінь усе зсипав до одного міха, кинув його на плече, і рушили в дорогу.

А чому багачисько відпустив молотильииків? Тому, що він підгледів, як вони молотять, і почав міркувати, що він і сам може так робити, — то нащо втрачати третину зерна? Узяв ґазда свічку, засвітив її і підпалив нею величезну громаду снопів, а сам сів на порозі та й чекає, як на його очах будуть відділятися чисте зерно, полова і солома. Чекає, чекає, але дарма. Усе перегоріло на попіл — і снопи, і стодола, і все його ґаздівство!

Тоді багач побіг за молотильниками, котрих відпустив, розповів їм про своє нещастя і просить помогти. Старий сказав синові, аби переклав міхи на плечі ґазди. Легінь так і зробив, і багач одразу обернувся на коня. Так рушили далі. Ідуть, ідуть — і бачать, що на дорозі плаче якась жінка.

— Чого ти плачеш, жінко? — звідає старий.

— Як не плакати, — відповідає жінка. — Я бідна вдовиця, а дома у мене — ціла купа дітей, і я мушу на плечах носити з лісу хворост, аби мої бідолахи не позамерзали разом зі мною. До того ще й голод мусимо терпіти. Та я б терпіла, але коли бачу, як бідують мої діточки, то серце розривається.

— Не плач, добра жінко, — каже на те старий. — На, візьми собі коня, най возить тобі дрова, та й зерно бери собі додому — годуй діточок. Але тому коневі не давай їсти нічого, крім сухого терня.

Жінка подякувала їм за добре серце, забрала коня й відвела додому. Кінь робив на неї, а вона давала йому їсти тільки сухе терня. Він не хотів їсти і сумно іржав.

«Бідний коник робить на мене й на дітей, а я годую його терням! — подумала вдовиця. — Ото не по-людськи! Дам я йому сіна».

Так і зробила. Та про те дізнався старий подорожній і послав до жінки свого сина — най забере від неї коня, раз не послухала його.

Удовиця стала просити легіня, аби був до неї милосердний, не забирав од сиріт коня.

— Я не маю права не послухатися нянька, — сказав на те хлопець. — Піди до нього, може, він дозволить.

Тоді жінка почала благати старого, аби він не забирав од сиріт коня.

— Най буде так! — відповів старий. — Кінь лишиться у тебе, й годуй його чим хочеш. Але він ніколи не наїсться.

І з того часу кінь усе голодний.