Головна>
Казки>
Чудилище-Cтрашилище

Чудилище-Cтрашилище

Мала мати три доньки. Коли була здорова, дбала про них, старалася, але коли на неї впала недуга, то злягла.  Лежить рік, другий, третій — немає матері ліків. Ніякі лікарі не могли їй допомогти.

Аж однієї ночі приснився їй сон, що за крутою горою, за бистрою річкою, в далеких лісах є криниця. Коли з тієї криниці хтось принесе води, а вона нап’ється, то одужає.

Рано-вранці мати каже:

— Донечки мої, котра би з вас пішла за круту гору, за бистру ріку, в далекі ліси до криниці принести води? Мені снилося, що я одужаю, коли нап’юся.

Каже найстарша:

— Я піду, мамочко.

Взяла збаночок, перейшла високу гору, перебрела бистру ріку, знайшла в лісах глибоку криницю, а там Чудилище-Страшилище вартує воду:

— Чого ти сюди прийшла?

А вона каже:

— Моя мати хворіє й прислала мене за цією водою. Їй снилося, ніби відразу одужає, коли води нап’ється.

— Добре, дам тобі води, але заприсягнися, що станеш моєю. Не бійся, що я страшний. Будеш у мене в парчах, у золоті, в перлах ходити, в діамантовому саду будуть тобі пташки щебетати, на золотому коні й на золотому сідлі будеш їздити.

Багато наобіцяв їй Чудилище-Страшилище, але дівчина його злякалася та й сплюнула:

— Цур тобі та й пек!

Втікає вона геть. Добігла до річки, зачерпнула води й приносить матері:

— Пийте, мамочко, може, одужаєте.

Попробувала мати води та й каже:

— Ой, донечко, то не з тої криниці водиця! Я вас годувала, мала на вас надію, а нині не хочете мені помогти.

Каже середуща донька:

— Я, мамко, піду.

— Йди.

Перейшла середуща високу гору, перебрела бистру воду, знайшла в лісі глибоку криницю, пообзиралася (боязко їй) та й нахилилася воду брати, а тут показалося Страшилище-Чудилище:

— Стій, не бери! Що ти тут хочеш?

— Води хочу. Мати моя хворіє.

— Дам води й мати одужає, довго буде жити, але заприсягнися, що будеш моя, — і став говорити все те, що старшій сестрі обіцяв.

Вона каже:

— Нічого я не хочу, лише води крапельку.

— А я води тобі не дам!

І так на дівчину закричав, здубав ногами, похитав головою, що вона злякалася й втекла. Коли перебродила бистру ріку, зачерпнула води і принесла додому.

— Може, від цієї води одужаєте, мамо?

Мати надпила трошки, сумно похитала головою та й сказала:

— Ой, то не тота вода…

І тоді призналися обі сестри, що були вони в лісі, знайшли криницю, але Чудилище-Страшилище води не дає, хоче, аби за ту воду заміж за нього йти. А наймолодша сестра Марійка слухала-слухала та й каже:

— Всі мене мають за найменшу, але я таки піду, може, води принесу.

Мати говорить:

— Не йди, донько, бо побачиш там Чудилище-Страшилище та й злякаєшся.

— Мамко, а коли по тебе Смерть прийде, то я не злякаюся?

— Ну то йди, дитино.

Взяла Марійка збаночок, перейшла високу гору, перебрела бистру воду, зайшла в ліс та й стала над глибокою криницею. Води не бере, а дивиться, де Чудилище-Страшилище. А Чудилище-Страшилище виходить до неї з лісу та й питає:

— То й ти прийшла по воду?

— Прийшла, бо моя мама хвора, а вона мені мила й дорога.

— То твої сестри приходили сюди?

— Мої.

— Ага, то їм мати немила, раз вони злякалися мене й повтікали? Я хочу, аби ти заприсяглася, що будеш моя до смерті, бо інакше води не дістанеш.

Стала Марійка, подумала-подумала, що тяжко з таким жити, але каже:

— Присягаюся тобі.

— Ну, бери воду й неси матері, най видужує. А через три дні в оцю пору, аби-с прийшла сюди — будемо вінчатися.

Тяжко їй стало, але ще тяжче було б, якби мати вмерла. Зачерпнула повний збаночок води, принесла й дає мамі. Мати напилася, усміхнулася, встала з постелі, простягнула свої руки, пройшлася, покремизувала плечі та й каже:

— Ця водиця з тієї криниці. Я — здорова.

— Добре, мамочко. Але рихтуйте мені придане, бо я через три дні від вас відходжу.

— Та куди, дитино?

— Я Чудилищеві-Страшилищеві заприсяглася бути за дружину.

— Йой, дитино моя дорога, як ти будеш з Чудилищем-Страшилищем жити?

— Нічого, коби ви були здорові, а я вже буду якось мучитися. Така моя доля.

Попрощалася з мамою, з сестрами й пішла. Приходить під круту високу гору, а там золотий кінь прикляк перед нею на коліна й каже:

— Сідай, Марійко, в моє сідло, я тебе через високу гору перевезу.

— Я боюся, що ти мене кудись завезеш, а я заприсяглася Чудилищеві-Страшилищеві на ту й на ту годину в лісі коло криниці бути.

— Сідай, не бійся. Це він вислав коня по тебе.

Сіла вона на золотого коня й вмить перелетіла високу гору. Злізла з коня над бистрою рікою, а там човен золотий, а в човні стоїть хлопець такий гарний, молоденький і каже:

— Сідай, дівчино, в човен, перевезу тебе через ріку.

— Ні, леґіню, я з тобою не сяду.

— Чого?

— Я заприсяглася Чудилищеві-Страшилищеві до смерті його бути.

— Він вислав мене, аби тебе перевезти.

Сіла в човен, переплила бистру ріку, прийшла в лісі до глибокої криниці, а там розлилася перлова вода. Марійка дивиться, а в криниці миготить щось світле: Враз Чудилище-Страшилище падає в криницю, Марійка хапає його ззаду й не дає потонути. Він борсається у воді, а на її вбогу одежу бризкають перли — де впаде крапля, там робиться золота квітка, срібна, діамантова. Скоро стало на ній сяяти дорогоцінне каміння, але Марійка тримає далі Чудилище-Страшилище, аби не потонув.

Почала Марійка рятувати його. І коли вирятувала з води, то вийшов з криниці такий гарний царевич, якого ні в книжках описати, ні в казці розказати. Обняв її, поцілував, а тоді дав перстень і сказав:

— Підемо тепер. Марійко, до твоєї матері.

Прийшли вони, а мати закрила очі рукою, бо від дорогого каміння, від золота на одязі Марійки й царевича дуже било сяйво.

І мама й сестри не на жарт злякалися, бо не впізнали Марійку. Питають:

— Що ви, люди, від нас хочете?

— Благословення під вінець, мамо, — сказала Марійка.

Тут мати її впізнала. Поблагословила. І відбулося велике весілля. Я там була, все бачила й чула. Ну й настала така пора, що я й до вас прийшла, до цієї ось хати попала, аби-м вам оцю казку розказала.

Вам — казка, а мені бубликів в’язка.