Дід, баба і біб

Колись дуже давно жили собі дід і баба. Не мали ні доньки, ні сина, ні поля і часто голодували. І цього переднівку мусили зуби повісити на клинок.

Каже баба дідові:

— Йди, старий, до багача, попроси хоч бобу, а пізніше відробиш йому за це.

Прийшов дід і просить:

— Дайте мені трохи бобу, бо не маємо що їсти.

Багач був скупий і дав лише одне зерно.

Приніс дід біб і питає:

— Де, стара, будемо садити, бо й поля не маємо?

— Посади в хаті під лавою та най росте.

Послухав дід, посадив. Росте біб день, росте два, дуже швидко виріс і вперся у лаву.

Каже баба:

— Ей, діду, йди прорубай лаву, най біб росте далі.

Пішов дід, прорубав дірку. Росте біб далі. Аж скоро вперся у стелю.

Кличе баба діда:

— Діду, йди зривай біб, уже будемо мати що їсти!

Узяв дід драбину й поліз на біб. Ліз довго й високо: хотів згори почати збирання врожаю. Виліз на небо. Сів, подивився, подумав і захотів ще Бога здибати, поскаржитися йому, що дуже тяжко жити, аби чим поміг.

Йде, йде і зустрів когута. Хотів його впіймати, то аби добра вечеря була для нього й старої а когут заговорив людським голосом:

— Не лови мене, добрий чоловіче, я завезу тебе туди, звідки не підеш голодний.

— Добре, — каже дід, — завезеш, то будеш вільний.

Привіз когут діда до млина, а там повні міхи білого борошна і нікого нема.

— Бери, діду, скільки хочеш, бо ніхто це не стереже. Було воно того, хто перший вилізе сюди.

Дід дуже втішився, бо ще такого добра не видів, не те, щоби мав. Скільки міг, носив міхами до того бобу і все шнурком опускав бабі. Переносив усе борошно.

Не хоче дід вертатися до баби, а хоче ще походити, пошукати Бога. Йде, йде, аж бачить: стоїть дуже файна хатка. Стало старому цікаво, що там. Зайшов до хатки, а там повно всілякого добра: перини, подушки, дорогого вбрання повні скрині.

Чує дід голос:

— Бери, діду, то все твоє, бо ти перший, хто сюди добрався.

Старий не знає, з чого починати. Що міг, носив й опускав на землю, аж поки все не виносив. Лишилася та хатка порожня, але, кажуть, потому знов наповнилася.

Схотілося дідові заглянути ще на піч. Побачив старий торбинку. Розв’язав, а там — золото. О, Господи! Який він тепер багатий! Торбинку під паху — й бігом до бабки. Ще не зліз, а вже кричить:

— Тепер не будемо голодувати!

Зліз дід бобом на землю. Не знайшов Бога, але не журився, бо тепер вже йому не треба.

Дивиться, а баба стоїть усміхнена коло того добра і ніби молодша зробилася й краща. Стали вони жити. Певно, й дітей мали.

Жиють вони й тепер, бо не можуть ніяк доїсти того борошна, що дід з неба зніс, зносити те вбрання і витратити всіх грошей.

Аудіозапис української народної казки “Дід, баба і біб” (закінчення казки на 3:13 хвилині)