Дівчина Маринка і царевич

Було то за царя Тимка, як була земля тонка, що носом землю міг пробити і води ся напити.

Жив тоді дуже багатий і дуже скупий дідич. Зійшлися під його двором каліки-жебраки та й балакають, що в нього ніхто ніколи не годен нічого випросити. А один каліка без ноги мовчав і слухав, аж нарешті каже:

— Ану, чи я щось у нього не дістану?

— Не йди до пана, — кажуть йому жебраки, — бо випустить псів на тебе.

Але жебрак не послухав, таки пішов на панське подвір’я, став під палацом і просить:

— Дайте, паночку, дайте! На Бога спадайте! Котра рука дала, аби панувала!..

А пан кричить:

— Іди, драню, геть!

Жебрак не йде, а ще жалібнішим голосом просить:

— Дайте, паночку, дайте! Без нічого не проганяйте!

Пан був нервовий, та не мав чим у напасного прохача кинути, а тут якраз привезли з пекарні свіжий хліб, пан підбіг, ухопив ще теплу паляницю та й кинув у жебрака — той зловив. Пан ще більше розізлився, схопив і другу, кинув — каліка зловив і з двома паляницями, задоволений, пішов до своїх.

— Бачите, браття любі, ви нічого не дістали, а я дістав.

І каліки посідали обідати.

А дідичева жінка за багато років надивилася на чоловікову скупість і подумала: “Ліпше йти старцювати, ніж отак жити”.

Коли пан спав, пані взяла картку паперу, олівець і написала, нібито від одного чоловіка, що недавно вмер: “Дорогий пане! Попав я до пекла. Пішов я твоїм родичам смоли підливати, а вони кажуть, що дуже голодні. За весь час, відколи повмирали, з’їли лишень дві паляниці, що ти жебракові кинув”. Запхала вона карточку панові в жменю, той пробудився, прочитав і страх на нього напав. Каже дружині:

— Жінко, підемо старцювати, бо я не хочу до пекла йти. Маєток залишаймо людям, яких ми весь вік кривдили, та й збираймося в дорогу.

Жінка згодилася.

Другого дня попрощалися вони з рідними порогами й вирушили в дорогу. Довго йшли, аж зайшли до одного міста. Вже ніч, а пани не мають де ночувати. Йдуть проситися до маленької хатки. Там живе старенька бабуся, прийняла їх, переночували, а вранці стара говорить:

— Не йдіть нікуди. Я — старенька, скоро вмру, а ви хоч по-людськи мене похороните.

Справді, баба ще трошки пожила та й вмерла. А вони не могли собі дати ніякої ради, бо пани не вміють нічого робити, й пішли далі у світ. Знову примандрували до великого міста. На окраїні знайшли порожній дім — без вікон, без дверей та ще й соломою позатиканий. Полягали спати, а вночі знайшлася в них дитина. Коли панували, дітей не було, а в біді знайшлася.

Пішов чоловік кумів шукати, але ніхто не йшов, бо бідні. Журиться жінка:

— Нема в що дитину вповити, хіба в солому.

Каже чоловік:

— Піду на друге село кумів шукати.

Пішов. Йде через широке поле, йде лісом, виходить на роздоріжжя, а далі не знає, котрою дорогою йти. Сів під хрест відпочити.

А тут йде дорогою така чоренна баба, що аж страшно, й питає пана:

— Що ти тут, куме, робиш?

— Та якраз кумів шукаю.

— Ходи, я тобі буду і за куму, і за кума.

— Йой, — каже, — ми такі бідні — нема в що дитину завити.

— Я все маю.

Привів пан куму, вона дитину скупала й понесла хрестити.

Ксьондз перелякався, що таке чудилище за куму. Але що робити? Назвали дівчину Маринкою.

Надворі баба каже:

— Неси малу додому, а через дванадцять років аби привів її на роздоріжжя.

— Добре.

— І ще одне. Коли будете дитину розповивати, то знайте, що коло неї дукати будуть. Щоночі будуть з’являтися дукати. Ви станете багатими людьми.

Він приніс дитину додому, розповиває, а від дитини справді дукати розкотилися. І від того дня де не спала дитина, всюди від неї котилися дукати.

Так вони берегли Маринку, як око в голові. Скоро розбагатіли — збудували великі будинки, стайні, розвели багато худоби, викупили поля. Були в них ще діти, але вже не такі, як Маринка.

Минає дванадцятий рік, батько каже:

— Збирайся, Маринко. Підемо на роздоріжжя, щоби на тебе подивилася нанашка твоя.

Жінка не пускає. Але він нагадав їй, що вони мали, а що мають тепер, і жінка не знала, що казати.

Приводить він дочку на роздоріжжя. Не встигли сісти — йде чорна баба:

— Як маєшся, куме? Як маєшся, Маринко? Яка ти гарна дівчинка! Куме, ви мусите дати мені Маринку на рік, щоби я потішилася нею. Думаю, що я у вас цього вартую. А щоб ви були спокійні за неї, візьміть оце люстро. Подивитеся й кожного разу побачите, що робить ваша дочка в мене. Через рік я приведу її на роздоріжжя.

Попрощалися. Кума повела Маринку, а він узяв люстро під пахву й пішов додому. А жінка:

— Чоловіче, а Маринка де?

— Взяла кума на рік до себе, а нам дала люстро, щоби ми бачили її.

Вхопила жінка люстро, кинула ним на стіл і почала сваритися:

— Ти, вороже! Ти, окаяннику! Ти якійсь приблуді дитину дав!

— Жінко, не сварися, якось рік перекоротаємо.

Але жінка так його їла, що він до покоїв навіть не приходив, а пересиджував зі слугами в стайні. Але менші діти бавилися, стягнули обрус зі стола, люстро впало на підлогу, і на стелі відбилася від люстра Маринка. Діти прибігли.

— Мамо! Мамо! Наша Маринка на стелі сидить!

— Де? Як?

— Ходіть, подивитеся.

Вона прибігла, а її дитина на стелі відбилася. Біжить по чоловіка:

— Ходи, бо наша Маринка на стелі показалася.

— Я тобі говорив, а ти мене так їж за неї!

Взяв люстро, дивиться: кума водить Маринку по великому палацу. Вчить її на фортепіано грати, на скрипці, вчить читати, писати. Водить її по парках. Маринка гарно вбрана. Добре їй там.

Вже більше жінка не сварилася, лише дивилася в люстро, що донька робить. А через рік обоє прийшли на роздоріжжя. Привела баба доньку й каже:

— Ну, Маринко, привітайся — це твої родичі.

А Маринка вже бокує. Не хоче йти до родичів, бо їй у бабуні дуже добре. Каже стара:

— Йди з родичами додому.

— Ні, — каже, — я ще хочу з вами бути.

Тоді баба каже:

— Раз так хоче, то забираю Маринку на три роки. Ви її більше в люстрі не побачите. Через три роки приїдете на весілля.

І Маринка жила в неї ще три роки. Збігає третій рік, якось стара каже:

— Маринко, я від’їжджаю на чотирнадцять днів до своєї родини, а тебе залишаю одну. Що хочеш — читай, що хочеш — роби, чим хочеш — забавляйся. Даю тобі ключі від одинадцяти покоїв. Можеш їх відмикати, лише до дванадцятого покою не йди, бо там мої коштовності зберігаються.

Одинадцять днів Маринку не кортіло до дванадцятого покою подивитися, а дванадцятої днини так закортіло, що вона не мала спокою. Прийде під двері, подивиться, що ключ на стіні павутиною поріс і порохом припав, та й знову відійде. Так вона перебула ще тринадцяту добу. Але себе стримати вже не могла. Легенько взяла ключ, вставила в замок, покрутила, а двері так сумно заскрипіли, що аж волосся на ній зі страху устало. Вона слідом за дверима впала досередини. Подивилася, а там ніяких коштовностей нема, лише дві лавки серед великої хати, на них — домовина, мертва жінка у домовині рухається й дивиться на неї.

Вона скоренько двері зачинила, ключ повісила на місце й лягла спати, бо дуже голова розболілася. Чого вона пішла дивитися до дванадцятого покою, коли бабуня просила туди не йти?

Вона лише прижмурилася — мертва жінка приходить:

— Маринко, що ти в дванадцятому покою бачила, щоби-с не призналася бабуні, як вона прийде.

Пішла мертва. А вона так неволиться, боїться. Через годину знову приходить мертва жінка:

— Маринко, я тебе дуже прошу: не скажи бабуні, що ти в дванадцятому покою бачила.

Сказала й пішла. Вже настав день. Мертва знову приходить:

— Маринко, бабуня нині приїде. Вона буде тебе карати. Буде змії на тебе напускати, заведе в чародійні ліси, мову відбере. Тебе посватає царевич, ти народиш йому трьох синів. Бабун їх ножем проб’є, але вони живі будуть. Лише не признайся бабуні, що в дванадцятому покою бачила, то мене від смерті відкупиш, а так обоє помремо.

— Я не скажу.

Сонце сходить — бабуня входить.

— Як маєшся, Маринко? Чи тобі не надокучила самота за чотирнадцять днів, бо я знудьгувалася за тобою? Я до тебе, як горличка, прилетіла.

— Ой, бабуню, мене так голова болить. Мені було сумно без вас.

— Маринко, не дуже ти сумувала. Скажи, що ти в дванадцятому покою бачила?

— Бабуню, я в тому покою не була й нічого не бачила.

— Маринко, скажи по-доброму, що ти в тому покою бачила?

— Нічого не бачила.

Схопила чорна баба Маринку, затягла її межи змії. Змії до неї сичать, вогненними язиками сягають, лізуть до ніг.

— Що ти там бачила?

— Нічого не бачила.

Спустила на неї вогненний дощ, попекло її.

— Я нічого не бачила.

— Говори, що бачила, бо я тебе на смерть у чародійний ліс веду.

— Ведіть. Я нічого не бачила.

Одягла її в біле, так як на смерть, коси розпустила, на пальці золотих перснів насиляла й привела під високого дуба. А там усяка дич пускається до неї: вовки, тигри, ведмеді, — але не можуть її вкусити.

— Скажи, Маринко, що бачила, бо я в тебе мову відбираю — німа будеш.

— То відбирайте, але я нічого не бачила.

Бабуня зникла, пробує дівчина говорити, а голосу нема. Лягла вона під дубом та й заснула.

А царевич у своєму палаці ліг швидше спати, бо другого дня разом з батьком мав їхати в сусіднє царство сватати царівну. Він був добрий мисливець, і приснилася йому така прекрасна лань, якої в житті ніколи не бачив. Вранці стає й каже:

— Татусю мій дорогий, царю могучий, я до царівни сьогодні не поїду, а піду на полювання. Мені приснилася дивовижна біла лань, мушу її вполювати.

А цар говорить йому:

— Сину, ми вже маємо умову. А царське слово не можна скасувати.

— Я на себе руки накладу, якщо цю лань не здобуду, — каже син.

Цар побачив, що не жарт, дав синові найкращих мисливців, і царевич поїхав на полювання. Під’їхали до лісу, й тут дійсно з’явилася йому лань. Він кинувся за нею й виїхав до дуба. А під дубом стоїть дівчина така, як сонечко, красна. Він аж вигукнув:

— Ох, і не поскупила тобі мати краси! Скажи, хто ти?

А вона показує йому, що німа. Він не розуміє. Маринка просить олівець і пише йому: “Я — найнещасливіша в світі людина, і ти мене не торкай”.

Він каже:

— Хто б ти не була, але беру тебе за жінку. Твоя краса так вхопила мене за серце, що без тебе не житиму. Ти мені цієї ночі приснилася.

Бере її на коня й привозить до палацу. Переночували. А вранці цар питає сина:

— Ну, сину, чи вполював ти лань, чи не вполював?

— Сідайте, тату, я вам зараз її приведу.

Вводить царевич Маринку, а старий каже:

— Боже, а ця краса звідки така?! Я вже старий, багато літ прожив, багато світа проїхав, у багатьох краях бував, а такої краси ще не бачив. Що ви, діти, від мене хочете?

— Благослови нас, батьку, — каже царевич.

Цар поблагословив і питає, чого дівчина така горда, що не говорить нічого. А царевич мовить:

— Не горда вона, а німа. Але подивися, батьку, на її письмо.

Цар подивився, здвигнув плечем й каже:

— Це щось дивне! Але яке то весілля буде?

Відбулося весілля. Вона нікуди не виходить з палацу. Цар за неї гонору не має. Що файна, то файна, але німа.

А той цар, що мав свою дочку віддавати за цього царевича, виповідає війну. Царевич збирає військо. Іде на війну, а дружина залишається в поважному стані.

Царевич воює. А старий цар узяв до палацу вдову, щоб варила їсти. Вдова мала дочку й сина. Син носив царську пошту, а донька крутилася коло мами.

Вдова собі надумала, що коли зігнати зі світу німу, то царевич посватає її дочку. Каже синові:

— Ти, сину, всі листи, що йдуть до Марини, перелапуй, а Марині пиши, від імені царевича, що вона остогидла йому, що він її не хоче, що знайшов собі іншу.

Маринка листи діставала й дуже плакала. Аж народився у неї перший син. Лежала ще хвора, як з’явилася баба й каже:

— Ага, Маринко, ти заміжня за царським сином! Повернеться твій муж, зітне тобі голову, бо я твою дитину забираю, якщо ти не скажеш, що в дванадцятому покою бачила.

А в неї прорізався голос:

— Я нічого, бабуню, не бачила.

Чорна баба вдарила дитину ножем, кров пролилася, вона схопила тіло за ноженята й полетіла…

А кухарка пише царському синові: “Тут у нас вдарили веселі дзвони, музика заграла — народився маленький царевич, але до двадцяти чотирьох годин твоя людоїдка сина з’їла. То змія якась, тварюка з лісу”.

Царський син повертається додому, а жінка, така сумна, така заплакана, пише йому: “Я тобі говорила, що нещасна. Таємниці тобі не відкрию, бо не можу. Що сталося з сином, теж не скажу. То ти це мені або прости, або карай мене смертю”.

Він не зміг її скарати на смерть за її вроду. Далі з нею жив. Але знов їхати на війну, а вона залишається в такім стані. Сказав батькові:

— Коли народиться дитина, аби ви взяли її від моєї жінки до другої кімнати, а вояки стерегли око в око, як вдень, так уночі.

Він поїхав — дитина народилася. Взяли сина до іншого покою, військо стояло око в око. Прилетіла чорна баба й так з межи варти взяла дитину, що вояки не побачили ні її, ні дитини. Принесла до того покою, де Марина лежала, й каже:

— Признайся, що ти в дванадцятім покою бачила, бо будеш нещасна.

Вона знову заговорила:

— Нічого не бачила.

Баба вдарила хлопчика ножем, тіло забрала, а Марину обмазала кров’ю.

Знову пишуть чоловікові, що німа з’їла другу дитину. Він відписує: “Аби без мене з її голови навіть волосина не впала. То моя дружина”.

Повертається з війни. Жаль йому за дітьми дуже, і не знає, що з ними сталося. Допитується, чи правда, що вона людоїдка, як люди кажуть, а жінка стисне плечима та й заплаче.

Поживали в мирі. А тут втретє почала війна збурюватися. Їде молодий цар, а жінку залишає в поважнім стані. Незадовго народжується третій хлопчик. Його вже охороняла потрійна варта, але чорна баба прилетіла, непомітно вкрала хлопчика, прийшла з ним до Маринки й питає:

— Признайся, що-с бачила в дванадцятому покою?

— Я нічого не бачила.

Чорна баба вхопила ніж і на очах матері пробила третього сина, а її обляпала кров’ю.

Каже цар:

— Це щось дивне. Вже цю дитину не міг ніхто вкрасти. Це або дитина нечиста, або жінка нечиста.

Закінчується війна. Приїжджає чоловік додому, але не може нічого в жінки допитатися. А всі вимагають суду. З’їхалися царі, королі, султани, хани, гетьмани. Судять за те, що вона троє дітей знищила. Видумували для неї таку кару, яка лише на світі може бути. А той цар, що хотів свою дочку за царевича віддати, сказав запалити у лісі великий вогонь, привезти її й живою кинути у полум’я.

Всі сплескали в долоні, що вона такої смерті заслужила.

Зараз же на подвір’я приїхав караван, поклали нову трунву в караван, сіла Маринка. Молодий цар теж вбрався, як на смерть, і сів разом з жінкою. Сказав тим усім:

— Коли її кинете в вогонь, я теж скочу.

За караваном ішов народ з усього світу, а вони обоє їхали сумні-пресумні.

Приїхали до лісу, два кати беруть нещасну жінку, щоб кинути у вогонь, аж тут летить золота бричка, а в бричці молода королева везе трьох хлопчиків. Заступила вона катам дорогу й сказала:

— Я була заклята, а ця жінка врятувала мене. Вона навіть дітьми жертвувала. Тепер я віддаю її синів, за яких ви хочете цю жінку спалити. Бери, Маринко.

І Маринка тут же заговорила до своїх дітей.

Старий цар на радощах сказав їхати до палацу й повторно зробив весілля. Весело всім було. І мене запросили, аби співала ладканок і казки розказувала.

Аудіозапис української народної казки “Дівчина Маринка і царевич” (кінець казки на 17:28 хвилині)