Дівчина-пташка

Колись давно-давно жили чоловік і жона. Більше дітей не мали, лиш одного сина. Коли отець вмирав, передав хлопцеві свою пушку[1].

— Вона мені добре вислужила та буде служити і тобі. Сокоти[2] її.

Похоронили старого й осталися самі. Пару годів дуже бідували, бо нікому було робити в домі. Іванко ще був слабий і дитинськими руками не міг хліба заробити.

Як минуло йому десять років, нагадався, що нянько лишив пушку. Каже матері:

— Я візьму нянькову пушку і піду на охоту. Застрелю звірка і будемо їсти м’ясо.

Красно вичистив іржаву пушку і рушив по лісу.

Іде, іде. Раз видить стаю потят[3] і між ними прекрасне потя.

Думає собі: «Уб’ю його і дістану за нього много грошей».

Прицілився і вистрілив. Потя впало на землю, але не мертве, а поранене.

Підняв прекрасне потя з землі і несе додому. Раз воно проговорило:

— Іване, відкрути мені голову, і я буду твоя жона.

Хлопець аж напудився[4]: «Та де я тобі відкручу голову, аби ти здохло. Я тебе хотів би принести живим».

Несе потя далі, а воно знову проговорило:

— Іване, відкрути мені голову, і я буду твоя жона.

— Йой, та де би я таке зробив?! Я би хотів тебе показати живим своїй мамі.

Но потя ще раз дуже попросило:

— Іванку, відкрути мені голову, і я буду твоя жона. І будемо добре жити.

Хлопець з сльозами на очах відкрутив потяті голову. І вчинилася така прекрасна дівка, що не можна і здумати та згадати, хіба у казці сказати.

І вже двоє ідуть додому. Іван мало відстав і дівка сама зайшла до хижі:

— Мамко, я ваша невістка, Іванкова жона. Хочу з вами жити.

— Йой, небого, як ми виживемо? Я не можу нагодувати сина і себе.

— Мамко, мене не треба годувати. Я і вас накормлю, і в саме золото одіну.

— Та кой так… живи з нами.

І дівча осталося в хижі.

Зробила собі такі кросна, що самі ткали. Лиш вповісти їм:

— Витчіть се та й се!..

Раз дівчина наказала кроснам:

— Витчіть мені такий покровець[5], аби такого на світі не було.

І за ніч, коли Іван і мати заспали, кросна виткали прекрасний покровець.

Рано дівчина передала Іванові покровець і каже:

— Неси на базар і продай за стільки, скільки будуть давати.

Іван поніс покровець на базар і поклав на стіл. Простий народ подивиться і боїться позвідати, скільки воно коштує. Раз приходить царський наслідник і каже:

— Що просите за покровець?

— Скільки дасте.

— Даю вам три тисячі.

— Най буде.

Іван набив повні кишені грошей. І відтоді сталися багачами. А дівчина, як Іван і його мати заспали, сіла за кросна і виткала два ще кращі покрівці. Рано передала чоловікові:

— Неси на базар і продай їх за стільки, скільки будуть тобі давати.

Іван знову поніс покрівці на базар і виставив. Проста челядь лишь здалеку придивлялась на оту красоту, доки не з’явився царський наслідник.

— Що просите за покрівці?

— Скільки дасте.

— Дам вам за оба десять тисяч.

Вилічив гроші і привіз покрівці цареві. Той аж рот роззявив, коли увидів оту красоту, і наказав:

— Мусиш узнати, яка жона тче такі покрівці і де вона живе.

І коли в другий базарний день Іван виставив знову два ще кращі покрівці, наслідник купив їх за двадцять тисяч і каже:

— З котрого ви села?

— З того і того.

— Як твоє прізвище?

— Я той і той.

Наслідник записав собі адрес і передав цареві.

Цар дав йому розказ:

— Нараз збирайся в те село і познайомишся з жоною, що виткала сі чудесні покрівці.

Наслідник сів на коня і поскакав в Іванове село. Відчинив двері і як увидів дівчину, нараз осліп, занімів й оглух. Не може слова проговорити.

Звідають його:

— Що тобі треба? Чого сюди прийшов?

А він мовчить. Дівка розсердилася, набила пана і вигнала із хижі.

Вернувся наслідник в палату, і цар його звідує:

— Но, що ти видів?

— Пресвітлий царю, я від тої краси нараз осліп, оглух і занімів.

Цар зачудувався:

— Но, та мушу я сам подивитися на ту мудру дівку.

Дав запрягти три пари коней, сів у кочію[6] — і просто до Івана.

Заходить до хижі і коли втямив за кроснами прекрасну дівчину, одразу осліп, оглух і занімів.

Звідають його:

— Що тобі треба? Чого сюди прийшов?

А він мовчить. Дівка розсердилася, набила царя і вигнала геть.

Вернувся цар додому, і наслідник звідає:

— Но, що ви виділи, пресвітлий царю?

— Я не видів нич, бо нараз осліп, оглух і занімів.

— Но, тепер мені вірите, що зі мною таке сталося?

Цар скреготнув зубами:

— Аж не згубиш Івана, будеш ти коротший на голову.

Наслідник іде, журячись. Стрічає сивого діда. Поклонився:

— Добрий день, дідику.

— Доброго здоров’я, синку. Що ти так зажурився?

— Де би я не журився, кой цар розказав згубити Івана, того і того. Кой не згублю’го, здойме мені голову.

— Но, не журися. Я тобі щось пораджу. Відправ Івана на ведмедяче молоко, і його ведмеді роздеруть.

Наслідник зрадувався і просто до Івана:

— Так і так. Пресвітлий цар наказав, щоб ти роздобув йому ведмедячого молока. Аж ні, збавить тебе з сього світу.

Засмутився Іван. Не мило йому ні їсти, ні пити. Сидить і бороду поклав на коліна.

Дівка поклала йому на плече свою руку і каже:

— Іванку, що ти так зажурився?

— Як би я не журився, кой цар наказав принести ведмедячого молока. Аж не принесу, згубить мене.

— Іванку, тільки би біди! Не журися. Я тобі надою ведмедячого молока, ще й ведмедча приведу, аби цар тобі повірив.

І пішла в хащу. Свиснула! І нараз збіглися всі звірі.

— Що тобі треба, пресвітла принцесо?

— Ведмедячого молока і одне ведмедча.

Ведмедиця дала здоїтися і подарувала ведмедча.

Незадовго дівка вернулася з хащі і весело каже Іванові:

— Іванку, тут маєш ведмедяче молоко і мале ведмедча.

Іван ото приніс цареві. Цар витріщив очі, як талярі[7] і довго не міг слова проговорити. Потім прийшов у себе і закликав наслідника:

— Кой Іван годен був дістати ведмедячого молока і привести мале ведмедча, то йому смерті ти не знайдеш. Мушу я тебе скітити[8]!

Наслідник ще більше напудився і йде світом. По дорозі стрітив знову того старого діда.

— Добрий вечір, дідику.

— Доброго здоров’я, синку. Щось ти дуже зажурений.

— Де би не зажурений, кой цар мене хоче згубити, бо Іван приніс ведмедячого молока.

— Но, не журися. Я тобі ще дещо пораджу. Най Іван дістане молоко від змії.

Наслідник зрадувався і бігом до Івана:

— Так і так. Пресвітлий цар наказав тобі принести молоко від змії. Аж ні — будеш коротший на голову!

Засумував Іван. Не мило йому ні їсти, ні пити. Як він дістане молоко від страшного змія?

Жона звідає його:

— Іванку, чому ти так зажурився?

— Де би я не журився, кой цар наказав принести молока від змії. Аж ні — згубить мене.

— Іванку, тільки би біда! Не журися. Я тобі дістану від змії молока.

І пішла в ліс. Свиснула! І нараз усі змії злізлися до неї:

— Зміїного молока і мале змійча.

І змія дала їй молока і мале змійча.

Незадовго дівка вернулася з лісу і весело каже:

— Іванку, тут маєш зміїне молоко і мале змійча. Понеси цареві.

Коли ото увидів цар, забув рот прикрити і довго не міг прийти до себе. Потім покликав наслідника:

— Кой Іван годен був дістати зміїного молока і мале змійча, то йому смерті ти не знайдеш. Мусиш ти попрощатися з сим світом.

Наслідник просить-молить царя, аби його ще не губив, він щось придумає.

Іде плачучи і знову стрічає того діда:

— Що ти, сину, так гірко плачеш?

— Де би я не плакав, кой цар хоче мене згубити, бо Іван приніс і зміїного молока.

— Но, не плач. Я ще знаю одну смерть Іванові. Є така гора, котра одпирається і запирається за одну хвилину. У тій горі є всякі дорогі речі: годинники золоті, персні золоті. Айбо ще такий на світі не народився, аби оте дістав.

Наслідник зрадувався і бігом до Івана.

— Так і так. Пресвітлий цар наказав, аби ти приніс дорогі речі з гори, котра одпирається і нараз запирається. Аж ні — будеш коротший на голову!

Аж тепер Іван засумував. Де ота гора? І хто може зайти в таку гору?! Но, тут моя загибель. Так журився, що не мило йому дивитися на світ Божий.

Жона звідає його:

— Іванку, що ти так зажурився?

— Де би я не журився, кой цар наказав мені принести дорогі речі з тої гори, що одтворяється на хвилину і нараз запирається. В сій біді і ти мені не поможеш.

— Та справді, в сій біді я тобі не поможу. Хіба моя мамка поможе.

— А де твоя мамка?

— Не знаю. Я тобі дам такий клубок, що тебе поведе до моєї мамки.

І подала йому клубок:

— Візьми за нитку і пусти на землю клубок.

Іван взяв нитку, і клубок котиться поперед нього. І покотився в темний ліс. І далеко в лісі була маленька хижка на курячій лапці.

В хижці жила стара баба, жонина мати. Баба накип’ятила води і заставляє Івана скупатися. Дає йому і рушник.

— Бабко, у мене є свій рушник.

Поникала баба на його рушник і увиділа підпис своєї доньки.

— Звідки у тебе сей рушник?!

— Мені дала моя жона.

Баба очі витріщила на нього:

— Та ти мій зять!.. Куди ти держиш путь?

— Я шукаю ту гору, що одпирається на хвилину і нараз запирається.

— Та, синку, я тобі в сім ділі не поможу. Я про таку гору не чула, не знаю. Може, моя старша сестра знає.

— Та де ваша старша сестра?

— Клубок тебе поведе.

І дала йому клубок. Іван взяв за нитку, а клубок котиться поперед нього все далі і далі. І привів його до бабиної старшої сестри, що жила в малій хижці на курячій лапці.

Іван привітався:

— Добрий вечір, бабко.

— Доброго здоров’я, синку.

А баба уже знала, що хлопця послала її молодша сестра.

— Де ти йдеш, синку?

— В ту гору, що сама одпирається і запирається. В ній с всякі дорогі речі.

— Я, небоже, у сім ділі тобі не поможу. Хіба поможе тобі мій брат.

— Та де ваш брат?

— Клубок тебе поведе, — і дала йому клубок. Іван взяв за нитку, і клубок котиться поперед нього. Привів його до маленької хижки серед темного лісу. В тій хижці жив дуже старий згорблений дідо. Іван поклонився:

— Добрий день, дідику.

— Доброго здоров’я, синку. Звідки ти йдеш?

— Від вашої сестри і моєї мамки за жоною.

— Та куди держиш путь?

— Шукаю гору, що сама одпирається на хвилину і нараз запирається і в тій горі всякі дорогі речі. Мені цар наказав дістати оті речі. Аж не дістану, згубить мене.

Дід каже:

— Синку, я тобі дам сметани і підеш до тієї гори і будеш сметану колотити. І з’явиться тобі жона, котра відопре гору. І ти візьмеш собі дорогі речі, які захочеш.

Іван прийшов до гори і почав колотити сметану. Недовго колотив, і з’явилася йому жона і відперла гору і говорить:

— Іванку, швидко набери собі, що тобі любиться, і нараз вертайся!

Іван побіг туди і набрав золотих годинників, золотих перснів, жуковин і швидко вернувся. Жона заперла гору і пропала з очей.

Іван дорогі речі поклав у кишені і рушив у зворотний путь.

Іде, іде, іде. В дорозі убила його ніч[9] серед густого лісу. Іде далі і натрапив на величезну хижу. Відпер двері, ходить по кімнатах — нема нікого! Раз чує: хтось іде! Спрятався під стіл і чекає. Зайшли опришки[10]. Старший приступив до стола і загойкав:

— Столику, дай нам їсти, пити!

І на столі з’явилася всяка їда, всякі напитки, що лиш душа забагне. Опришки посідали довкола стола, наїлися, напилися і пішли собі по роботі.

Тоді Іван виліз з-під стола і думає собі: «Ба, чи мене послухав би сей столик?» і загойкав так, як старший опришок:

— Столику, дай мені їсти-пити!

І нараз на столі з’явилася всяка їда й всяке питво, що лиш душа забагне.

Іван наївся досита, напився, айбо на столі осталося ще дуже много їди і питва. Іван зафіглював[11]:

— Неборе[12] столику, мій цімборе[13]! Хто се все поїсть і вип’є? Їж сам і пий!..

Не встиг сказати сі слова, а столик зачав собі горнути. І все з’їв і випив. І проговорив:

— Скільки я прожив років на світі, скільки я людей накормив, напоїв, а мене ще ніхто не припрошував. Ти перший мене припросив. За це ти будеш мій ґазда, а я буду твій слуга. Сідай на мене, і я тебе понесу, куди хочеш.

Іван сів, і столик піднявся у повітря. Летять, летять, прилетіли до моря. Іван журиться, як перейти море.

— Не журися, я тебе перенесу і через море.

На другім боці сіли на землю біля рибалок. Іван загойкав:

— Столику, дай нам їсти, пити!

Наїлися, напилися. І рибалкам дуже полюбився столик:

— Продай нам сей столик. Ми тобі дамо таку пищалку, що як заграєш — вийде полк війська.

Іван не хоче.

— Продай та дамо тобі ще таке яблуко, що ним можна убити, кого хочеш.

Столик пошептав Іванові:

— Продай мене, а я далі втечу за тобою.

Іван дав рибалкам столик, а вони йому — пищалку і яблуко.

Іде далі, іде, іде… Оглянувся, а столик за ним:

— Я уже тут! Сідай на мене!

Іван сів і як стріла полетів попід хмари. За пару хвилин уже був дома.

Приземлився у своїм селі, дивиться: хижа, хлів обшаря[14] — все згоріло. Цар усе спалив. На дереві сидить потя і сумно співає. Іван подивився на потя і пожалів його, і воно злетіло з дерева і сіло йому на руку. І вчинилося прекрасне дівча. Позирає Іван — а ото його жона!

Обняла його, обцілувала і розповіла все, що сталося, як він пішов світом. Поганий цар все спалив. Мати згоріла, бо не могла втекти. Лиш вона вчинилася пташкою і врятувалася від смерті.

Іван об’явив війну цареві. Як цар мобілізував всю свою армію, Іван вийняв пищалку і заграв. І почало військо сипатися, як листя з дерева. Цар напудився і хотів миритися, але Іван махнув яблуком, і цар загинув.

І жив Іван з жоною щасливо довгі роки. Вони жили-поживали і дітей наживали.

Казка — небилиця, вигнила би панам потилиця.

Примітки

[1] Пушку — гвинтівку.

[2] Сокотити — оберігати, стерегти.

[3] Потя — пташка.

[4] Напудився — злякався.

[5] Покровець — домоткана ковдра.

[6] Кочія — карета.

[7] Талярі — тут: монети (талер — грошова одиниця).

[8] Скітити — знищити.

[9] Убила ніч — застала ніч, стемніло.

[10] Опришки — тут: розбійники.

[11] Зафіглював — пожартував.

[12] Неборе — нещасливий (співчутливе).

[13] Цімбора — товариш.

[14] Обшаря — обійстя.

Аудіозапис української народної казки “Дівчина-пташка”