Дурний Іван та його побратими

Були собі два брати мудрі, а третій дурний. Мудрі поженилися, розділили між собою маєток, а дурному дали бичка і залишили самого в старій хаті. Годував Іван бичка, а коли не стало сіна — жене його на базар.

Дорога йшла через ліс, і під старою липою хлопець сів відпочити. Раптом чує — заскрипіла липа.

— Що, бичка хочеш? — питає Іван.

Липа знову заскрипіла.

— Що, липо, даси мені гроші на Пилипа? Най буде на Пилипа — я почекаю.

Прив’язав до дерева бичка, а сам пішов додому.

Дочекався Пилипа — таке свято було колись — і йде до липи.

— Де плата за мого бичка?

А липа скрип-скрип.

— Що, не хочеш платити? То я тобі віддячу.

Побіг додому, взяв сокиру, і — до лісу.

Як ударив по стовбуру, а гроші золотим дощем посипалися. То розбійники у дуплі свій скарб мали.

Поносив Іван гроші мішком додому, насипав купу посеред хати і перебирає. Минає так день, другий. А на третій день найстарший брат заглянув через вікно до хати і побачив Івана за дивною роботою. Вірив очам і не вірив, та й побіг щодуху до середущого брата:

— Ходи, брате, щось тобі покажу.

Прибігли обидва, подивилися, і середущий брат думає вголос:

— Що нам зробити, аби ці гроші забрати?

— Заведемо його у темний ліс і там залишимо, — радить старший.

Як надумали, так і роблять. Зайшли до наймолодшого брата і почали манити його до лісу:

— Ходи, брате, там ще більше грошей наберемо.

А Іван мав ще залізну ступу, яку колись батько змайстрував. Він батька не пам’ятав і гадав, що це батькова ложка. Боїться він залишати ступу вдома, щоб хто не вкрав, і тягне її за собою до лісу.

Зайшли в дрімучий ліс, водять брати Івана й думають, що він десь відстане, а вони втечуть. Та Іван тягне за собою ступу і — ні кроку від них. Ходили-бродили, аж настала ніч. Напав страх на старших братів. Радяться, де ночувати. Каже Іван:

— Лізьмо на дуба.

Знайшли вони старого високого дуба і полізли. Старшим братам добре, бо вони голіруч, а Іван поки витяг свою ступу, то й північ прийшла.

Чують — хтось іде лісом. А то йшли розбійники. Прийшли і розсідаються просто під тим дубом. Вогонь розіклали і вечерю готують. Поки варилося, гроші порахували і під дубом закопали.

Запахла вечеря, а Іван шепоче:

— Браття, я хочу їсти.

— Тихше. Що будеш їсти?

— Я маю пляшку молока.

Почав пити, а потім каже:

— У них вечеря скоро буде. Ліпше виллю на них це молоко, а вони подумають, що це чарівний дощ, повтікають.

Іван почав лити молоко просто на якогось розбійника. А той розбійник був циган. Виставив язика, лиже молоко і примовляє:

— Ой, який солоденький дощик іде!

Розсердився Іван:

— Браття, я кидаю татову ложку!

— Йой, не кидай, Іване, бо погубиш нас! — просять брати.

Не послухався Іван, як кине ступу, як почала вона трощити гілля, гриміти-дзвеніти, розбійники налякалися, покинули вечерю і — втікати. Та ступа якраз захопила циганову ногу. Пошкандибав циган, а Іван — на землю, піймав цигана, відтяв йому кінчик язика і відпустив. Циган наздоганяє розбійників, кричить: «Чекайте!» А в нього виходить так, що розбійникам здається: «Тікайте!» Чешуть розбійники, аж у вухах свистить.

Іван собі сідає коло каші й гукає братам:

— Досить вам на дубі сидіти! Ходіть вечеряти.

Але брати бояться злізти.

— Та чого боїтеся? Я маю татову ложку.

Злізли таки брати, сіли коло вечері, а Іван копає яму під дубом. І викопав дуже багато грошей.

Як настав день, брати набрали два мішки грошей і кажуть Іванові:

— Будь тут. Ми віднесемо додому і повернемось по решту.

А як ішли додому, порадилися, що по дурного не прийдуть, бо він може комусь похвалятися про гроші, та можуть їх засудити, що когось пограбували.

А Іван сидить собі під дубом і далі копає. Викопав він собі золоту шаблю і дубельтівку. Озброївся і йде шукати друзів, бо братів як нема, так нема.

Надбіг назустріч вовк, а Іван цілиться в нього:

— Не убивай мене, — проситься вовк.

— Як будеш моїм другом, то не вб’ю.

— Буду твоїм другом.

Ідуть вони з вовком, а надбігає лис. Прицілився Іван.

— Не стріляй, Іване, — проситься лис.

— Якщо будеш нашим другом, то ходи з нами.

— Піду з вами.

Далі зустріли вони ведмедя.

— Якщо будеш нашим другом, то живим будеш, а ні — від кулі ляжеш.

— Рахуйте мене своїм другом.

Зустріли ще зайця. Вирішили убити його та пообідати.

— Не убивайте, — проситься заєць. — Я вам ще не раз у пригоді стану.

Стали вони жити в лісі. Заєць пасеться, а ведмідь, вовк та лис на полювання ходять. Зловлять яку звірину — Іванові несуть, а він уже ділить усім порівну. Але надокучило йому таке життя і каже побратимам:

— Чого нам жити у лісі, коли у селі набагато веселіше?

Прийшли вони до якогось села чи міста, а там чорні фани скрізь висять. Захотів Іван води напитися і зайшов до однієї хати. Кажуть йому:

— Нема води. Дванадцятиголовий змій усі криниці висушив, а в одній, де є вода, — сам сидить. Щодня йому за воду треба давати молоду дівчину. Сьогодні прийшла черга до царської дочки. Тому і чорні фани повсюдно. Сказав цар — хто врятує дочку, той стане на його місце.

Каже Іван:

— Які ви, люди, дурні, бо трохи і я нерозумний. Але покажіть мені, у якій криниці змій, і я цареву дочку врятую.

Привели люди Івана з побратимами до криниці і чекають, коли царева донька приїде. Нарешті привіз її, залляту сльозами, міністр. Стала вона над криницею, а Іван каже:

— Царівно, я тебе врятую.

— Якщо мене врятуєш, стану твоєю дружиною.

Наступила хвилина обіду. Прокинувся змій, піднімає своїх дванадцять голів.

— Де мій обід?

— Пообідаєш ти сьогодні раз і навіки, — каже Іван.

І почав змієві голови рубати. Відрубає одну, а вона знову приростає.

Гукає Іван:

— Бий, ведмедю, ями! Носи, вовче, голови, а ти, лисе, загрібай.

Іван стяв дванадцять голів, повідрізував язики, загорнув у хусточку і з царівною та міністром поїхав до царського палацу.

А царівна вже встигла всім Івановим побратимам червоні стрічки на шиї зав’язати. Так звірі й пішли слідом за бричкою до палацу.

Та дорогою міністр стяв Іванові голову, кинув його у канаву, а царівні сказав, що і її таке жде, коли вона не вийде за нього заміж. Мусила царівна поклястися, що батькові скаже, ніби міністр убив змія.

Міністр повернувся, забрав усі голови і поїхав до палацу.

А тим часом ішли звірі та й знайшли мертвого Івана у канаві. Зажурилися тяжко, а ведмідь каже:

— Треба лише цілющої води, і він оживе. Але хто нам принесе її з-за синього моря.

Каже лис:

— Ходи зі мною, зайче. Я прикинуся неживим, а ти притаїшся коло мене. Як прилетять сороки мене клювати, то ти постарайся одну спіймати.

Зловили сороку на полі, а вона почала скреготати-проситися. Лис каже:

— Нічого злого тобі не зробимо, лише віднесемо до начальника.

— А хто ваш начальник?

— Ведмідь.

Принесли її до ведмедя, він і каже:

— Полети, сороко, за синє море і принеси нам живлющої-цілющої води, аби ми свого побратима оживили.

— Прив’яжіть мені до лапочок пляшечки, і я полечу, — відповідає сорока. — Якщо через двадцять днів не повернуся, то знайте, що я море не перелетіла.

Бігає заєць дивитися, чи ще весілля не почалося у царському палаці: якраз на двадцятий день цар призначив.

Пройшло дев’ятнадцять днів, лис і каже:

— Треба приготувати яку їжу, бо сорока голодною прилетить.

Пішов вовк у село і приніс ціле порося.

А надвечір побачили всі, що сорока летить. Летить та скрегоче, бо дуже їсти хоче.

Відв’язали звірі пляшечки з цілющою-живлющою водою і кажуть:

— Оце порося, сороко, — твій обід. А ми беремося до роботи.

Підняли вони Іванову голову, вилили води на неї, на тулуб і — зрослося. Дали води Іванові ще й випити, а він каже:

— Що мені з того, що я живий, коли зброї не маю.

— Буде твоєю і зброя, і царівна, — відповідає ведмідь. — Пиши листа.

Написав Іван листа, заєць взяв його в зуби, і разом пішли до палацу. Зупинилися коло брами, а заєць із листом переліз через дірочку в паркані і став під вікном. Царівна заплакана у вікні сиділа. Побачила вона зайця і по стрічечці червоній, якою колись шиї всім Івановим побратимам перев’язувала, впізнала.

Відчинила вікно — і заєць скочив до палацу.

Прочитала вона Іванового листа і заплакала з радості.

Але приходить цар і каже до шлюбу збиратися. Тоді царівна мовить:

— Ні, тату, не цей мене від смерті врятував, за якого хочеш віддати, а той, що під брамою з друзями стоїть.

Наказав цар привести Івана до палацу. Міністр як побачив його живого, то каже:

— Я маю знаки, що вбив змія.

І приносить дванадцять голів.

Подивився Іван на ті голови та й каже:

— Всяка звірина на світі має язик.

Тоді виймає з кишені дванадцять язиків і показує цареві.

Подивилися на зміїні пащі — справді язики відтяті.

Питає цар у дочки, як було. А вона все розповіла. Тоді він говорить:

— Віддаю за тебе дочку, яку ти врятував. Сьогодні весілля. А що з цим зробити? — і показав на міністра.

Каже Іван:

— Тут є справедливий суддя — ведмідь, прокурор — вовк, а присяжні — лис і заєць. Як вони присудять, так і буде.

Ведмідь тоді каже:

— Приступи, підсудний, до нас.

А міністр не хоче. Тоді вовк як стрибнув, як стиснув міністра за горло, то він і не квікнув.

І кінець.

Аудіозапис української народної казки “Дурний Іван та його побратими” (початок казки на 12:58 хвилині)