Дурний Тимко
Батько мав трьох синів. Два з них були мудрі, а третій, наймолодший, дурний. Назвали його Тимком.
Старші брати все, що треба, робили, а Тимко нічого не робив. Через це брати сердилися на наймолодшого.
Їх батько мав багато худоби, щодня будив старших синів і посилав пасти череду.
— Тату, та най і Тимко щось робить. Ми на нього не будемо працювати, — кажуть брати.
А батько:
— Нічого, сини. Він вам їсти принесе.
Мати наварила борщу, напекла хліба й посилає Тимка віднести братам їсти.
День був сонячний. До пасовища дорога неблизька. Йде Тимко дорогою, в одній руці несе горщик з борщем, а в другій — ложки та хліб.
Раптом чує — щось за ним крадеться. Оглянувся — тінь свою побачив. Злякався. Швидше йде — тінь за ним швидше. Біжить, і тінь біжить.
Кричить зі страху:
— Гей, люди, якась біда суне за мною!
Але ніхто його крику не чує. Сів Тимко, і тінь сіла. Думає собі: “Може, ця чорна біда голодна, що так біжить за мною. Дам я їй трохи борщу, хай відчепиться від мене.”
Йде Тимко далі та по ложці борщу кидає позад себе. Йшов і хлюпав борщем, поки дно в горщику не показалося, але тінь далі йшла за ним.
Так Тимко дійшов до моста. Йде мостом і бачить велику дірку.
— Гей, — каже, — тут можна й ногу зломити.
Витяг з торбини хліб, що ніс братам, та й заткнув ним у мості дірку.
Прийшов на пасовище до братів, а вони питають:
— Що ти нам приніс?
— Та ніс вам обід, але біда якась йшла за мною, і я годував її борщем.
— То, може, хліба приніс?
— Був і хліб, але я заткнув ним дірку в мості.
Зрозуміли брати, що Тимко своєї тіні злякався, але не розсердилися, бо на дурного ніхто не сердиться.
Кажуть йому:
— Тепер ти паси худобу, а ми підемо обідати. Лише дивися, аби худоба вся вкупі була.
Взяв Тимко добрий дрючок і пастушить. Не встигне теля від гурту відійти, як він б’є його палкою по голові й тягне на купу. Втікає вівця — теж убиває і на купу. Перебив усю худобу, сів зверху й чекає братів з обіду.
Повертаються брати:
— Що ж ти, Тимку, наробив?
— Те, що ви казали. Тепер худоба вже не розбіжиться нікуди.
Знають брати, що чекає їх гірка година. Порадилися, що треба утікати в світи, але як дурного позбутися?
— Біжи, Тимку, додому, припри двері стайні, аби батько думав, що худоба вже загнана.
Поки брати старші радилися, Тимко побіг додому, зняв із стайні двері й припер на пасовище.
— Що ти натворив?
— Та ж ви казали приперти. Я і припер.
Утікають усі троє. А Тимко несе за собою двері.
— Кинь їх! — кажуть брати.
— Та як я можу наше добро розкидати? — відповідає Тимко.
Застала їх ніч у темному лісі. Де ж ночувати?
Знайшли вони доброго дуба, старші брати лізуть на дерево, а дурний тягне за собою ще й двері.
Побачили брати, що двері стануть у пригоді. Якщо їх покласти на гілля — можна по черзі подрімати. Допомогли Тимкові витягти двері на дерево.
Сидять брати на дубі й радяться, що далі робити? Куди йти? Раптом чують: віз скрипить. Їде підвода й зупиняється під дубом.
Брати на дереві великий страх переживають, бо ж з підводи злізли дванадцять розбійників. Зняли вони з воза залізну скриню, розвели вогонь. Беруть по кавалку м’яса та й смалять на вогні, вечеряють. А братам лише слина з рота котиться, бо ж голодні.
Після вечері починають грішми ділитися, що в скрині привезли.
Дурний як побачив стільки грошей, та й шепоче:
— Вступіться звідси, брати мої, бо кидаю двері.
А брати в страхові просять:
— Та тихо, бо нас тут, як горобців, передушать.
Тимко братів відсунув, підняв двері та й як двигне на розбійників.
А розбійники думали, що це з неба щось падає на них, та й порозбігалися по лісу, хто куди.
Брати тимчасом злізли з дуба, позбирали гроші, посідали на віз і поїхали додому. Тепер не боялися перед батька стати й правду розповісти.
Батько простив усе дурному Тимкові, бо все те окупилося сторицею.
Кажуть люди, що вони в щасті живуть і хліб жують.
Аудіозапис української народної казки “Дурний Тимко” (початок казки на 2:25 хвилині, закінчення казки на 6:28 хвилині)
Наші партнери
Вироби ручної роботи для створення затишку у вашому домі
Джерела та збірки:
Текст української народної казки "Дурний Тимко" входить до таких джерел та збірок:
- Казки гір і підгір'я в записах Степана Пуника. – Київ "Веселка", 1995. – 398 с.