Дванадцята вечеря

Були собі чоловік і жінка. Дуже гарно жили вони, ґаздували. Але скоро їхні гаразди закінчилися: жінка захворіла й умерла. Лишилося чоловікові-вдівцеві семеро дітей.

“Що я буду з дрібними дітьми робити? — подумав чоловік. — Пропаду та й вони пропадуть”. Знайшов собі стару дівку й оженився.

Перша жінка була добра, справедлива, а ця, друга, — скупа, сварлива. Все дорікала вдівцеві, що він старий, а вона молода. Дітей його не любила, била, і почали діти розбігатися по службах. У цього чоловіка було так заведено, що на свята він мав мати в хаті гостя, інакше до столу не сідав.

Якраз настав Новий рік, і господар вийшов з хати надвір, аби когось запросити до себе. Дивиться: стоїть бідний дідусь у нього під вікном. Господар каже:

— Ходіть, дідусю, до хати. Нині такий вечір, що годиться нам разом вечеряти.

Ввійшли до хати, посідали, а жінка бурчить:

— Ти що за діда привів?

Він говорить:

— Тихо, жінко. Клади вечерю на стіл.

Поклала жінка вечерю, повечеряли; дід чемно подякував і пішов собі — не хотів ночувати.

Минув рік. Знову господар виходить з хати надвір і бачить того самого дідуся під вікном. Запросив до хати, повечеряли разом, і дідусь пішов собі, бо жінка невдоволено бурчала цілий вечір.

Так минуло одинадцять років. Одинадцять разів вечеряв дідусь і вислуховував такі слова:

— Гій! Як мені той дідуган доїв! Він не вмирає, ні не йде далі — лише в нас і в нас. Та мав би якесь лице!

— Ей, жінко, тихо будь!

Але декотра жінка як розійдеться, то вже не спиниш. Так само ця. Дванадцяту вечерю на стіл не поклала. Господар привів старенького дідуся, а гостити нема чим. Розсердився чоловік на жінку, а дідусь тоді каже:

— Нічого-нічого, я в тебе був одинадцять разів, а тепер ти підеш до мене на дванадцяту вечерю.

Взяв господар шапку на голову і йде з дідом. Та й заходять у дрімучий ліс. Стоїть там невеличка хатина, а коло хатини маленьке деревце з-під снігу визирає.

Входить до хати — гарно там, чисто, вечеря стоїть на столі. Сіли, повечеряли й дідусь каже:

— Тепер слухай, сину, прочитаю тобі оцю книжку.

Прочитав дідусь дуже цікаву книжку й говорить:

— Тепер заживай, сину, оце вино, аби-с був молодим чоловіком. Чи ти знаєш про те, що прожив у мене сто років?

— Не знаю.

Випив чоловік вино. Дідусь каже:

— Тепер подивися у воду.

Він подивився у воду й очам не вірить, що такий молодий, гарний. Думає собі: “Як тепер жінка на мене буде дивитися? Вона гаркала, що молода, а я — старий”. Виходить він з дідусем надвір, а коло хати впало таке грубезне дерево, що страшно подумати.

Каже дідусь:

— Видиш, яке дерево виросло з тої гілочки за сто років? Села вже нема твого — нове село. З тих людей, кого ти знав, нема вже нікого. Іди, зустрінеш дівчину, що буде йти до своєї рідні з роботи. З цією дівчиною аби одружився — будеш мати велике щастя. Вона народить п’ять синів і дві дочки, буде тебе шанувати, дуже щасливо заживете обоє. А тепер ходи, покажу твоїх жінок.

Привів дідусь того чоловіка до глибокого колодязя. Дивиться він у колодязь, а там за багатим столом сидить його перша жінка з дітьми, що вже повмирали старими. Каже дідусь:

— Видиш: перед ними є все, що душа захоче. А тепер ходи, подивишся на другу жінку.

Пішли до другого колодязя. Дивиться: його друга жінка в смолі кипить. І ще там багато є грішниць, під якими чорти вогонь палять. Кажуть чорти, що можуть витягнути тих жінок зі смоли, але хай кожна хапається за те, що вона комусь дала за життя. Бачить чоловік: простягнула його друга жінка з котла руки та й кричить:

— Рятуй мене!

Прийшла до неї сусідка та й подає одне стебло цибулі, бо вона одне стебло за життя їй дала. Схопилася жінка обома руками за цибулю — цибуля врвалася, а вона знову упала в смолу.

— Видиш? — каже дідусь. — Якою міркою міряєш, стільки тобі й відріжуть. А ти багато прожив на землі й ще, будеш довго жити. Це за твою щирість.

І на цьому казці кінець.

Аудіозапис української народної казки “Дванадцята вечеря” (початок казки на 26:08 хвилині)