Дивакуватий Панас

Один чоловік мав аж дванадцятеро дітей. Так він бідно із ними жив, що не мали що за зуб ки­нути. Ходив до багачів заробляти і якось пхав біду наперед.

Найстарший син Панас вже мав дванадцять років. Був він великий дивак. Якось підходить до батька і каже:

— Тату, пускай мене межи люди, може, щось зароблю, та й легше нам буде.

Думає собі батько: «Богу дякувати, що хоч один із моїх плечей злізе.

Зібрався син та й пішов. Йшов собі, йшов та й по­вертає в якесь село. Коло крайньої хати стоїть моло­диця й плаче.

— Чого ви, ґаздине, плачете?

Подивилася, що то малий, обідраний, голодний і каже:

— А йди ж ти, бахуре, своєю дорогою. Що ти мо­жеш мені порадити?

— Пораджу, ґаздине.

— То ходи до хати.

Увійшли до хати. Посеред хати, бачить він, — квоч­ка з курчатами.

А ґаздиня каже:

— Дивися: квочка вивела вісімнадцять курчат, але ні одне не знає, де в неї дійки. Поздихають з го­лоду.

— Що ви мені дасте, як курчатка зараз знайдуть дійки?

— Що хочеш. Мій чоловік продав два воли і втор­гував багато грошей. Віддам тобі всі ті гроші, як по­кажеш. Бо чоловік казав, ніби я така дурна, що не знаю, де в квочки дійки. Хочу йому доказати, що я не дурна.

— Дайте мені жменю кукурудзи.

Дала кукурудзи. Він розжорнував на крупу, наси­пав під квочку, дав води — курчатка дзьобають, ціпкають.

— Оце, — каже, — такі їх дійки.

Жінка дуже втішилася, дає хлопцеві гроші й дякує не надякується. Той забрав гроші та й пішов. У місті купив собі файне вбрання, пообідав, йде далі та й ду­має: «Чи то всі багачі такі дурні, чи лише ця жінка?» Іде, оглядається, а на коні летить якийсь вершник. «Чи то не чоловік тієї жінки?» — подумав.

Знімає з голови шапку, кидає до землі й тримає.

— Слухай, — каже вершник, — чи ти не бачив тут обдертого малого приблуди?

— Бачив. Йшов прямо, тоді звернув наліво, тоді направо, але ви його не наздоженете, бо там далі ліс. Я би його скоро наздогнав.

— Йой, що хочеш дам, лише наздожени й приведи сюди!

— Е, ні, — каже Панас. — Я під шапкою тримаю золотого пташка і маю тримати аж до вечора, поки князь не приїде. Якби він утік, то князь би мені голо­ву відрубав.

— Я потримаю, — каже багач. — А ти сідай на мого коня й лови того злодюгу, бо втече.

Панас сів на коня, стежками заїхав у ліс, а тепер шукай не шукай, багачику.

А багач тримав шапку аж до вечора — нема ні хлопця, ні князя.

— Гей, він мене, мабуть, обманув.

Пхає руку під шапку, а там нема нічого.

Повертається багач пішки додому.

— А де ж кінь? — питає жінка.

— Йой, жінко, прости мені! Той подертюх і тебе об­манув, і мене. Я ще йому коня додав до волів. Винні ми обоє. Я тобі дарую твою помилку, а ти мені даруй мою.

А цей хлопець ріс не по днях, а по годинах. Вже ніби має двадцять років. Приїжджає до міста, продав коня, а сам заходить до ресторану, де пияки п’ють. Сказав подати паленки і закусити.

Дивляться пияки на нього: якийсь файний хлопак — має гроші. Починають бесіду:

— Слухай, звідки ти?

— Здалеку.

— Куди йдеш?

— Шукаю служби.

А один з цих пияків каже:

— Я маю порядну службу. Господар лише на рік наймає. Але я не знаю, чи ти рік там пробудеш, бо ще жоден наймит року там не пробув.

— Е, такі то наймити були. Вони, певне, не хотіли працювати або ґаздів не слухали. Я зпробуду.

— Як так, то я тебе поведу.

Приводить його той пияк до багатезного ґазди.

— Вам наймита треба?

— Та треба, але я тепер беру лише на два роки.

— Я міг би служити й чотири роки.

— Най буде на чотири. Але умова така: як пробу­деш, то дістанеш півмаєтку, а не пробудеш, то по двад­цять п’ять буків за кожен рік, і я тебе проганяю. Ні ти на мене, ні я на тебе не маємо ображатися, щоби не сталося.

— Добре.

Каже ґазда до жінки:

— Він і року в нас не пробуде. Вже такі мудрагелі були.

При свідках склали вони угоду, скріпили й поляга­ли спати.

Ще сонце не сходило, а господар будить наймита, аби збирався косити. Дали хлопцеві легенько посніда­ти, а господар добре напхався, і вийшли в поле.

Ґазда пускає хлопця наперед, а сам за ним покіс кладе. Він має в торбі ковбасу, хліб, а жінці сказав, аби не виносила полуднувати.

Так що ґазда раз косою махне і з’їсть кусок ков­баси, другий раз махне — хлібом закусить.

Але вже обід. Люди посідали полуднувати, а вони ще косять.

— Доброго дурня багач зловив. Обід, а він ще ко­сить.

Вчув це ґазда і каже:

— Знаєш що? Люди вже сіли полуднувати — по­луднуймо і ми.

— Що будемо полуднувати, як нема що?

— Ми будемо діму робити, що полуднуємо. Махай­мо руками, ніби до ротів ложки підносимо.

— Добре, я можу й двома руками махати.

Помахали руками, та й «обід» закінчився.

— Ходімо, — каже ґазда, — коси клепати.

Пішли вони коси клепати. Багач сів за один кущ і їсть, а Панас за другий. Ґазда косу клепає, а наймит клевцем по бабці побиває, а коса в траві. Поклепав ґазда косу, і йдуть з наймитом косити. Каже Панас:

— Ґаздо, до полудня ви бачили, який з мене косар, а тепер я хочу бачити, який з вас: йдіть тепер напе­ред, а я буду ззаду.

Ґазда підкріпився, бере косою добрий покіс, а на­ймит порожньою косою гонить та й все:

— Борше, ґаздо, борше, бо шарпну по нозі.

Перейшли вони кілька покосів, так ґазда втомився, що ледве на ногах стоїть. Оглянувся, а наймит гонить порожньою косою.

— Ти що робиш?

— Та, ґаздо, ми робили вигляд, що полуднуємо, а тепер я роблю вигляд, що кошу.

Змовчав багач, бо вони домовлялися, що ні наймит, ні ґазда не мають права злоститися.

Увечері приходять додому, повечеряли й полягали спати.

Вранці будить ґазда:

— Вставай, Панасе, впрягай воли, поїдемо в ліс по дрова.

Запряг Панас волів і чує таке:

— Ти їдь наперед, а я трохи пізніше приїду, лише віз у лісі поверни.

Дала йому ґаздиня сухар і каже:

— Розмочи десь у воді та й з’їж.

Їде він попри корчму. Зліз із воза, взяв собі пален­ки, ковбаси, поволі їде та й снідає. У лісі перевернув догори колесами віз, рубає дрова та все між колеса складає. Нарешті зрубав великого граба й пустив у калабаню, аби ніхто його звідти не витяг.

На це надходить ґазда.

— Ти що робиш?

— Те, що ви казали.

— Бовване, та я ж казав повернути волами, а не перевертати воза!

Дивиться, а то ще не все.

— Та нащо ти такого великого граба в калабаню спустив? Звідти його і п’ять пар коней не витягнуть.

— Та я спустив його у воду, аби трохи розмок, бо такий твердий, як той сухар, що його мені на сніданок ваша жінка дала. Може, від води легший буде.

— Ти вже ліпше до мене не обзивайся, бо зі злості ще в тебе сокиру встромлю.

— Більше не буду нічого говорити, лише не забу­вайте про нашу умову.

Відвернули воза, наложили дров повну фіру — їдуть. А наймит так підрихтував, аби колесо злетіло. Ґазда того не бачить, що одного колеса вже нема, бо воли сильні, тягнуть.

Зупиняє ґазда фіру на березі й каже:

— Пора пригальмувати.

— Вже, ґаздо, само гальмує.

Подивився ґазда.

— Бовване! Та ми без колеса їдемо?!

Панас мовчить.

— Та, бовване, чому не обзиваєшся?!

Подав голос:

— Ви ж грозили, що зарубаєте, як заговорю, то я мовчу.

— Ну, говори.

— Та колесо ще в лісі злетіло.

Ґазда аж кипить зі злості.

— Біжи додому, принеси колесо, але аби ніхто не бачив, що ти колесо несеш, бо скажуть люди: аж два до лісу поїхали, а колесо загубили.

Прибіг додому.

— Ґаздине, казав ґазда, аби ви дали колесо.

— Десь у стодолі є — візьми.

Він колесо в руки, спиці порубав, обруч поламав, погаратав, скидав усе в мішок — на плечі й приносить на гору.

— Ти що в мішку несеш?

— Колесо. Ви ж казали, аби ніхто не бачив, що я несу. Заднє колесо велике, у мішок ніяк не лізло, то я мусив порубати.

Ґазда почав скрипіти зубами.

— Слухай, йди додому й принеси колесо.

— Як, — питає, — нести?

— Най вже тебе бачить ціле село: і піп, і дяк, і вся громада — лише неси, бо ми до півночі тут простоїмо!

— Добре.

Прибігає додому, колесо хапнув і до хати.

— Колесо несу! — так крикнув, що ґаздиня аж з ліжка зірвалася.

Прибігає до сусіда і теж так крикнув.

Так бігає від хати до хати по селу й кричить, що колесо несе…

Ґазда чекав-чекав — уже вечір, а наймита нема. Ви­прягає воли, приходить додому.

— Жінко, ти наймита не бачила?

— Аби тебе Бог скарав з твоїм наймитом! Він тут як ревкнув, що колесо несе, то я аж перелякалася.

Він — до сусіда, а сусід каже:

— То не наймит, а якийсь вар’ят! Був, крикнув, що колесо несе, й побіг далі.

Шукав хлопця до півночі, але не знайшов. Перено­чував, а вранці шукає далі. Жаліються люди, що се­ред ночі будив і кричав, що колесо несе.

Зустрів Панаса коло попа.

— Ти куди йдеш?

— Вже піп і громада бачили, що я колесо несу. Ще покажу дякові, і йдемо.

— Ти вже чисто звар’ював! Не неси далі.

— Це ви, ґаздо, казали.

Приходить господар додому й говорить жінці:

— Ти знаєш, мусимо розлучитися з тим наймитом. Через нього весь наш маєток піде намарне.

Кличе Панаса й каже:

— Я тобі плачу за рік, лише йди собі геть від мене.

— Е, ні, ґаздо, ми годилися на чотири роки. Я вас до суду подам.

— Не будемо по судах ходити. Бери за два роки плату і тікай від мене.

Взяв наймит гроші, дав п’ятдесят буків багачеві за ті два роки, що ще мав служити і за них плату взяти.

І все.

Аудіозапис казки “Дивакуватий Панас” (початок на 13:57 хвилині, закінчення 23:35)