Гульнарині сльози

У нас співають таку коломийку:

Ой посію шевелію лугами, лугами.
Та не сходи, шевеліє, межи ворогами…
Моя баба про шавлію розповідають легенду.

Колись давно в турецькому полоні були наші козаки. Один межи ними називався Максимом. Був Максим дуже вродливий, і в нього закохалася дочка паші Тугай-бея – Гульнара. Мати її була українка Оксана, але в полоні потуречилася й називалася Цет-Ессаляма. 
Турок Тугай-бей гнав невільниць до водоспаду купатися. Помагали їх охороняти потурнаки-яничари. Котра дівчина мала гарний стан, ту паша мав за жінку. А турки тримали в гаремах по двадцять і по сорок жінок. 
Дочка, що народилася в Цет-Ессалями від Тугай-бея, любила розмовляти з невільниками, й вони розказували їй, що Україна — золотий край, там золота воля. Гульнара слухала й захотіла втекти з Максимом в Україну. Але козак її не любив. 
Одного разу дівчина вкрала ключі від темниці й випустила всіх козаків із неволі. Просила Максима, щоб узяв її з собою. Він не хотів брати. Гульнара таки побігла за ним. 
Коли перепливали річку Качі, то не взяли її в човен. Тоді вона скочила у воду, ймилася за човен і так перепливла. У степу всі козаки розійшлися, лише Максим не знає, що робити, бо Гульнара не лишається його. Говорить їй: 
— Гульнаро, що я маю з тобою робити? Женитися не можу, бо я козак, і мене чекає товариство. 
Дівчина каже: 
— Попрощаймося й убий мене. 
Вони попрощалися. Гульнара заплакала. Максим витяг пістоль і вбив її. Скоро на могилі Гульнари виросли маленькі синенькі квітки — шавлія. Відтоді їх називають Гульнарині сльози.

Аудіозапис української народної казки “Гульнарині сльози” (початок казки на 15:50 хвилині, кінець на 17:38 хвилині)