Іван і зачарована царівна

Мав батько трьох синів. Дуже їх любив і думав перед смертю між ними маєток свій розділити. Але смерть прийшла так скоро, що лише встиг сказати:

— Сини мої, я умираю. Похороніть мене і три ночі відбудьте по черзі біля моєї могили.

І вмер.

Найстарший і середущий брати трималися разом, а наймолодшого Івана, дуркуватим називали через те, що був дуже слухняним.

Поховали тата, і найстаршому братові треба йти на цвинтар, а він боїться. Просить дурнуватого:

— Піди, брате, на батькову могилу вартувати, бо я маю до сусідів столи повідносити, що ми брали на поминки.

Дав брат дурнуватому повечеряти, і той пішов.

З ударом дванадцятої години розсунувся батьків гріб, відкрилося віко домовини, встав батько і питає:

— Ти тут, найстарший сину.

— Тут.

— Добре, що прийшов. За це я тебе нагороджу. Візьми оцю палицю. Коли тобі чогось треба буде, то стукнеш нею три рази, і вона запитає, чого потребуєш. Скажи — і все будеш мати.

Батько ліг у домовину, закрилося віко, гріб засунувся, як був, а Іван сховав палицю в дуплаву вербу і пішов спати.

Увечері будить його середущий брат, аби йшов за нього на варту. Іван повечеряв і пішов.

З ударом дванадцятої години розсувається гріб, відкривається віко домовини, встає батько і питає:

— Середущий сину, ти?

— Я, татусю.

— Добре, сину, що виконав мою волю. Я не встиг тобі подарувати оцей капелюх. Як візьмеш його на голову, то станеш невидимим.

Сховав Іван і цей дарунок у дуплаву вербу, а сам пішов спати.

На третю ніч наймолодшого черга, і брати буком зганяють його з печі:

— Лежиш, дурнуватий Іване, як цісар, а хто за тебе піде татів гріб вартувати?

На цей раз тато каже:

— Дарую тобі, наймолодший сину, чоботи-скороходи. У них, що крок — то миля, що скок — то дві.

Їде Іван до верби, виймає всі дарунки, бо хоче перевірити їх силу.

Стукнув три рази палицею, і вона питає:

— Що тобі треба, Іване?

— Я дістав від батька три дарунки і не знаю, що з ними зробити. Хотів би я стати мудрим і мати якусь користь з цих трьох речей.

Каже палиця:

— Від нинішнього дня ти стаєш мудрим. Треба тобі вже вирушати у дорогу.

Взув він чоботи-скороходи і за коротку мить опинився у дивному-предивному місті. Дивиться, а там по всіх парканах афіші повивішувані. І хоч він ані дня не був у школі, прочитав, що в тридесятім царстві царева дочка щоночі зношує дванадцять пар чобіт. Цар дуже зажурений, бо ніяк не може довідатися, куди вона вночі ходить. Якби знайшовся такий чоловік, що вислідив би її, то за нежонатого віддає царівну, а жонатому дарує панський маєток.

Стукнув Іван палицею об землю, і вона питає:

— Що ти жадаєш, Іване?

— Чи далеко живе той цар, що його дочка зношує за ніч по дванадцять пар чобіт, і чи зможу я відслідкувати, де вона їх так шматує.

— Зможеш, Іване. Взувай чоботи-скороходи, бери капелюх-невидимку і йди в той бік, куди покажу.

Не встиг Іван і трьох кроків ступити, як опинився під брамою царського палацу. Питає варта:

— Ти куди?

— Іду до царя. Чув, що його дочка зношує за ніч по дванадцять пар чобіт. Я хочу вислідити, де вона їх рве.

А варта каже:

— Йди, йди, а звідси без голови підеш. Вже були такі мудрі, як ти.

Старий цар вислухав хлопця і говорить:

— Допантруєш її — можеш женитися, не допантруєш — голова з плечей.

— Най буде.

Привели його до покою, а там — двоє ліжок, одне його, а друге для царівни. Коло її ліжка вже стоїть дванадцять пар позолочених чобіт.

Каже цар:

— Будеш тут і їсти, і спати.

Приходить перша ніч. Так Івана на сон клонить, що ледве на ногах тримається, що цілу ніч вартував. Але ввійшла царівна і каже:

— Слухай, Іване. Я знаю, що ти прийшов вартувати мене. Хочу тебе за це почастувати.

Наливає дві чарки вина, а йому непомітно всипала дрімотного порошка і дає пити.

Стукнув Іван палицею і питає:

— Чи пити?

Палиця тихенько відповідає:

— Не пий, а вилий.

Вдає Іван, що п’є, а вино по бороді виливає у пазуху.

Лягає вона на своє ліжко, а він на своє і прикидається, що спить. Коло дванадцятої години підходить царівна до Іванового ліжка, торкає його, але він навіть знаку не подає, що чує.

— Спить. Можу йти.

Роздягається і стає коло відкритого вікна. Хитнула плечима, з’явилися в неї білі крила.

— Йти чи не йти? Цей спить, той чекає. Йду.

Забрала дванадцять пар чобіт, а тринадцята на ногах, змахнула крилами і полетіла. Що раз махне — то миля.

Іван чоботи-скороходи на ноги, капелюх на голову, а палицю в руки. Палиця показує: в котрий бік йти. Царівна летить попід небесами, а він по землі: що крок — то миля, що скок — то дві. Царівна ще в повітрі, а Іван уже в срібному лісі. Там під деревом — столик, крісло, а на столику одна булочка й одна склянка червоного вина.

Стукнув палицею, і вона говорить:

— Півбулки їж, півсклянки випивай.

Він так і зробив. Зі срібного дерева виламав найкращу гілку, став збоку і чекає.

Злітає царівна на землю, сідає коло стола і говорить:

— Ов! Що це має бути? Завше була ціла булка і повна склянка вина, а тепер лише половина. Чи йти, чи не йти? Ні, не піду. Зрада.

Вертається вона небесами, а він землею. Іван через вікно заліз до покою, роздягся і спить, а царівна стала на вікно і думає вголос:

— Що це має бути? І цей тут, і там хтось був?

Крила її сховалися, поскладала чоботи на місце і лягла спати.

Вранці ввійшов цар і здивувався, що всі чоботи, які були, такі є. Питає Івана:

— Яким чином ти допантрував? Тут вже піввійська мого вартувало і не могло допантрувати.

— Я не можу вам сказати, царю.

Другого вечора дала вона йому дві чарки вина з сонним порошком. Він з ними те ж саме зробив, що вчора з однією, і ліг спати. Хропить, аж палац здригається.

Опівночі царівна полетіла, а він за нею. Привела його палиця до золотого лісу.

Під деревом стоїть крісло, столик, на столику дві склянки червоного вина й дві булочки.

Стукнув палицею об землю, і вона радить:

— Можеш одну булку з’їсти, одну склянку вина випити і виламай собі галузку із золотого дерева.

Швидко все зробив, як радила палиця, а крилата царівна вже тут як тут. Подивилася і говорить:

— Зрада! І там залишила, і тут хтось був. Йду… А як недобре буде?.. Ні, вертаюся.

Вона — небесами, а він — землею. Вона що крилами махне, то милю пролетить, а він що крок — то миля, що скок — то дві. Він уже спить, а царівна ще летить.

Вранці входить цар — чоботи цілі.

— Як ти допантрував?

— Не маю права сказати.

На третю ніч налила царівна три чарки вина і насипала туди отрути. Та Іван — хлопець хитрий — вилив за пазуху.

Коло дванадцятої години взяла вона дванадцять пар чобіт на плечі, а тринадцяту на ноги та й летить. А він по землі за нею. Опинився у діамантовому лісі.

Під найбільшим деревом стоїть крісло, столик, а на ньому три склянки червоного вина і три булочки.

Питає палицю, що робити.

— Можеш півтори склянки випити і півтори булочки з’їсти. Виломи собі галузку з діамантового дерева.

Опускається вона на землю, сідає коло столика і говорить:

— Що це має бути? Завше стояло три склянки вина і три булочки, а нині лише половина з того. Там все в порядку залишила, а тут нема порядку. Нічого. Що буде, те буде. Не повернуся!

Випила вино, з’їла півтори булочки, знялась у повітря і полетіла.

А Іван не дурний — палицю вперед і за нею. Що крок — то миля, що скок — то дві.

Підійшов до чудесної гори, порослої золотими, срібними і діамантовими кущами, а на кожнім кущику перла вродили. Живий чоловік пробратися через хащі аж на верх гори не годен.

Іван махнув палицею вліво, вправо, хащі розступилися, і зробилася перед ним стежка. Ступив крок — і вже на горі.

Царівна стоїть коло брами й тисне на кнопку.

Враз брама відчинилася, і з-під землі вийшов золотий поміст.

Іван до палиці, а палиця каже:

— Ставай скраю коло неї.

Став Іван коло царівни і понесло його в підземне царство. З’їхали вниз, а там скляні зали і повно панства. Між ними Іван впізнав навіть ксьондза зі свого села, що вмер п’ять років тому.

Панство її вітає, вона махає рукою, а Іван тихенько йде за нею. Став у куток і дивиться на все.

Підходить до царівни вродливий кавалер і каже:

— Скажи мені, люба, чого ти позавчора не була тут?

— А чого ти до срібного лісу приніс лише півсклянки вина і півбулочки?

— Неправда. Я приніс, як завше, цілу булочку і повну склянку. А чому ти вчора не була?

— У золотому лісі знайшла я лише половину з того, що там мало бути.

— Неправда твоя. Я залишив усе, як і раніше.

Почали сваритися. Але тут заграла музика, і всі почали танцювати такого дивного танцю, що Іван ще не бачив.

Танець ще не скінчився, а царівна вже перевзувається — нові чобітки на кавальчики посічені. Так вона подерла одинадцять пар чобіт.

Дивується Іван, що б це могло бути. Закрив праве око і аж забувся: вся підлога, наче паркет, викладена з бритов. І кожна бритва догори вістрям. Дивиться, а всі пани замість ніг мають кінські копита.

Відкриває Іван праве око. Як обома дивиться, то здається йому, що рівна підлога, а в панів нормальні ноги.

Поки дивувався, музиканти врізали шіми. Кавалер царівни, як не дубне копитом, так ковалок бритви і відкришився.

А палиця шепче йому:

— Хапай те, Іване, й ховай у кишеню.

Прийшла година, коли перший когут має піяти, і всі танцюристи розходяться. Забирає царівна порвані чобітки, шоля виносить її та Івана наверх, і обоє — Іван землею, а вона небесами — подалися до царського палацу.

Входить вранці цар та й каже:

— Ов! Погано вартувалося, бо чобіт не стало. Чи не скажеш тепер мені, яким чудом рве їх моя дочка?

— Ні, царю, не можу я на самоті сказати. Як хочете знати, то скличте з усіх сторін царів, маршалів, і я всім розповім.

Запросив цар з усіх країв царів, маршалів і на великій гостині каже:

— Моя дочка щоночі дерла по дванадцять пар чобіт, і ніхто не міг допантрувати, де вона їх дере, аж цей хлопець, що коло мене сидить, вислідкував. Я пообіцяв віддати за нього дочку, але наперед він мусить про все оповісти.

Розповідає Іван про першу ніч, а один цар каже:

— Ніколи не повірю, що є десь на світі срібний ліс.

Тоді Іван показує усім гілку срібного дерева. Питає цар дочки, чи правда. Вона відповідає, що так. Розповів Іван і про золотий ліс, і про діамантовий і про палац у чарівній горі. Йому ніхто не хотів повірити, то він мусив показати гілки з золотого і діамантового дерева, а також той кавалок бритви, що відколов кавалер царівни.

Один цар-невіра питає:

— А як ти добрався туди?

— Я маю чоботи-скороходи, капелюх-невидимку і чарівну палицю. Ці три речі мені в усьому допомогли.

Каже цар-невіра:

— Звідси до мого палацу сто миль. Тоді тобі повірю, як ти за п’ять хвилин принесеш мені золоту табакерку.

Іван чоботи на ноги, капелюх на голову, а палицю в руку — і вже там. Сказав цариці, аби дала цареву табакерку, і за чотири хвилини був на місці.

Бачить цар, що треба віддавати дочку за Івана, і каже:

— То правда, дочко, що ти так гуляла?

— Тепер, тату, як ти знайшов чоловіка, що мене вислідкував, я вже своє відгуляла. Я мушу вмерти, а ти похорони мене в церкві і щоночі присилай вартівника.

І царівна вмерла. Цар тоді каже:

— Через твою правду, Іване, я дочки позбувся. Йди геть, поки живий!

Ходив Іван поміж люди цілий рік. А тоді надумав повернутися до цього міста, бо чує, що з вартового, який іде вартувати царівну, паламар вранці віником кістки на купку змітає. За цей час загинули кращі вояки цареві.

Йде Іван до палацу. Побачив його цар і зрадів:

— О! Добре, що ти, душогубе, прийшов. Вартував коло дочки, як вона нищила чоботи, то повартуєш і тепер.

Питає Іван палицю, що робити.

— Йди, — каже палиця, — але ховайся у правий кут.

З ударом дванадцятої години, отворяється віко домовини, встає царівна і ходить по церкві. Побачила Івана і говорить:

— Ой, і сховався! Ходи сюди, ходи. Я нічого злого тобі не зроблю.

Але Іван і не зрушив з місця.

Вранці йде паламар кістки вимітати, а вартівник живий. Дізнався цар і каже:

— Добрий з тебе вартовий. Підеш ще раз.

Тепер палиця порадила сховатися на хорах.

З ударом дванадцятої години царівна встала і пішла до кута, де вчора був Іван, — нема. Як почала за ним шукати, то аж вітер згулявся в церкві. Побачила його на хорах і виманює звідти. Але Іван не обзивався, аж поки когут не запіяв.

На третю ніч посилає його цар ще раз на варту. А палиця промовляє:

— Вже на цей раз тобі спасіння нема. Нині царівна має доступ на хори. Якщо маєш тверде серце, лягай коло домовини. Як встане — прикриє тебе віком. Вона полетить на хори, а ти за той час лягай у домовину і не вставай, як би вона тебе не просила. Можеш з нею лише тоді заговорити, коли когут запіє.

Що вже царівна не робила, але Іван лежав у домовині аж до ранку. Як встав, кинулася до нього зі словами:

— Дорогий Івасю, аж тепер ти мій, а я твоя. Ти мене визволив з чарів. Я ще маю на собі панцир нечистої сили, то візьми ніж і зніми з мене його.

Іван не хотів того робити, але царівна дуже просила. Витяг ножик і ще до сходу сонця зняв з неї панцир і спалив.

Як розійшовся дим, побачив Іван надзвичайної вроди дівчину. Посідали обоє разом і почали грати на органах. На це надійшов паламар і питає:

— Хто там грає?

Але вони не чули. Паламар придивився ліпше, а то царська дочка з Іваном. Він тоді бігом до царя:

— Ясновельможний, ваша дочка жива-здорова в церкві з вартовим на органах грають.

І побачив цар рідну дочку при другому житті. І наказав скликати усіх на весілля.

Мене на тім весіллі мали за великого гостя і приятеля.

Кухарка у горнці несла мені страву. А горнець був гарячий. Почало кухарку в руки пекти. Вона його випустила. Розбився горнець і нашій казці кінець.

Аудіозапис української народної казки “Іван і зачарована царівна” (кінець казки на 14:56 хвилині)