Іван-царевич і красна дівиця — ясна зірниця

Були собі цар і цариця, а в них — три сини. От їхня мати цариця та ніколи з дому не виходила.

Стали сини в школу ходить, почали з них школярі сміятись, що їхня мати та ніколи з палацу не виходить. Вертаються вони додому та й скаржаться матері, що як з них у школі сміються через неї. Вона ото взяла та раз і вийшла. Де не взявся чорний ворон з чорного царства, підхватив її і поніс.

Пожурились сини трохи, а там і кажуть:

— Благослови нас, тату, підемо ми матір шукати.

Цар знарядив їх і одпустив.

От ідуть вони та й ідуть, аж дивляться: стоїть хатка, а в тій хатці бабка. Вони до тієї бабки:

— Чи не знаєш, бабко, як пройти до чорного ворона з чорного царства?

— Ні, — каже, — не знаю, хіба моя прислуга знає.

От як свисне, як крикне — біжить усякий звір: вовки і леви.

— Чи не знаєте ви, — питає, — шляху до чорного ворона з чорного царства?

— Ні, — кажуть, — не знаємо.

Пішли сини далі, ідуть та й ідуть, аж стоїть друга хатка, а в тій хатці бабка.

— Чи не знаєш ти, бабко, шляху до чорного ворона з чорного царства?

— Ні, — каже, — не знаю, хіба моя прислуга знає!

Зараз як свисне, як крикне — біжить усякий гад: ящірки і гадюки.

— Не знаєте ви, — питає, — де шлях до чорного ворона з чорного царства?

— Не знаємо, — кажуть.

Пішли вони далі, аж стоїть знов хатка, а в хатці третя бабка.

— Чи не знаєш ти, бабко, де шлях до чорного ворона з чорного царства?

— Ні, — каже, — не знаю, може моя прислуга знає.

От як свисне, як крикне — летить усяка птиця: орли і горобці, шуліки і гави.

— Чи не знаєте, — питає, — де шлях до чорного ворона з чорного царства?

— Ні, — кажуть, — не знаємо, хіба, може, тирка знає.

А то в неї була така вже тиркава та задрипана[1] якась птиця, що з одним тільки крилом.

— Послать, — каже, — по неї!

Зараз метнулись, притаскали її.

— Знаєш ти, де шлях до чорного ворона з чорного царства?

— Знаю, — каже.

— Так одведи оцих людей, та гляди мені, прямо доправ до красної дівиці — ясної зірниці, а не то, і друге крило одріжу.

От подякували брати й пішли, а та тирка попереду, то скоком, то летом попереду них, та привела — аж стоїть вогненний щит, так вогнем і пашить.

— Тепер, — каже тирка, — прощайте, ідіть собі сміло.

Старші ж брати злякались та й зостались, а Іван-царевич пішов та їм наказав:

— Ждіть, — каже, — або мене, або матері, хто-небудь вже з нас а прийде.

Ввійшов у той щит — щит розступився, Іван-царевич і пройшов.

От іде та й іде, коли це стоїть палац, а на воротях шість левів язики повисолоплювали, пити хочуть.

Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв; вони йому поклонились та й пропустили.

Пішов він у той палац, аж там спить красна дівиця — ясна зірниця. Він, як з дороги наморився, схилився на руку та й заснув.

От вона як прокинулась та до нього; ухватила шаблю, хотіла зарубати, а далі й одумалась: «Він мене не рубав. За що ж я його буду?»

Розбудила його, стала питати, чого він сюди зайшов.

— Та чорний ворон з чорного царства та украв нашу матір, так це я і пішов її діставати.

— То ж, — каже дівчина, — мій батько. Іди ж ти до другої сестри, та тебе направить.

Подякував він і пішов.

Приходить, аж стоїть другий палац, а на воротях дванадцятеро левів, роти пороззявляли, язики повивалювали — пити хочуть.

Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв, вони йому поклонились і пропустили.

Ввійшов він у той палац, коли там ще краща красна дівиця — ясна зірниця. Він полюбувався нею, схилився на руку та й заснув.

А вона як прокинулася — за шаблю та до нього. А далі: «За що я його буду рубати? Він же, як я спала, мене не рубав?»

Розбудила його, розпиталася:

— Ти ж, — каже, — наш тепер брат.

Ото погуляли.

— Іди ж ти, — каже, — до третьої сестри.

Попрощались, він і пішов.

Приходить, аж знов палац, а коло нього вже двадцять чотири леви на воротях, роти пороззявляли, язики повивалювали, пити хочуть.

Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв. Вони й пропустили його.

Пішов він туди, аж там ще лучча красна дівиця — ясна зірниця. Він полюбувався нею, схилився на руку і заснув. От і ця хотіла його зарубати, та одумалась і розбудила, а як розпитала, дає вона йому яблучко.

— На, — каже, — це яблучко, та де воно котитиметься, іди за ним прямо, якраз і дійдеш.

От подякував він і пішов. А те яблучко і привело його якраз у воронів двір. Пішов він туди, аж там і мати.

— Здрастуйте, мамо!

— Здрастуй, сину.

Ото побалакали, розпиталися, вона і дає йому швайку[2] та булаву.

— Стань, — каже, — он за тим стовпом, то ворон, як прилетить та сяде на стовпі спочивати, то й не побачить тебе.

От заховався він за тим стовпом, аж ось і ворон летить. Сів на стовп та й озирається, чи не побачить дечого з’їсти, та й побачив його.

— Хе, — каже, — ось і закуска є.

А він:

— Брешеш, псине м’ясо, подавишся! Я сам тобою закушу!

Чорний ворон як кинеться до нього, а він одскочив та йому на спину ту швайку угородив та булавою все потягає.

Як поніс же його ворон — вже і під хмари, і за хмари, а він усе булавою його почаща. Та бив, аж поки той упав та й лопнув.

Пішов він тоді до матері:

— Вбирайтеся, — каже, — мамо, будемо у свій край подаватись.

От мати убралась, запрягли вони вогненну коляску, тих красних дівиць позабирали й поїхали.

Тільки не доїхали до вогненного щита, а Іван-царевич їм і розхвастався, - що ось то він і сам без вогненної коляски пройде крізь той щит. Ті ж своєю коляскою проскочили, а він і зостався.

Ходив він, ходив, блудив, блудив, а далі й дума: «Вернуся на старе місце, може, хоч що поїсти знайду».

Прийшов, аж нічого немає, саме тільки те яблучко, що менша красна дівиця дала. Сів він та й заплакав, аж тут де не вискочить Стрижений Іван.

— А чого плачеш? — пита.

— Та немає у мене нічого, одне тільки яблучко.

— Чого ж тобі треба? Давай його сюди!

Зараз покотив те яблучко, з’явились напитки й наїдки, і три музиканти грають. Пообідали вони, Стрижений Іван і каже:

— Ходім, заберем коней та й поїдемо до тебе.

Полізли у погріб, розбили дванадцятеро дверей, порвали дванадцятеро цепів, вивели двох коней — як вогонь.

Як посідали та як поїхали, не вздріли, коли той вогненний щит пролетіли. А ті його два брати, як приїхали вже до них мати та красні дівиці, побачили, що немає Івана-царевича. «Це ж, — подумали, — вже його і до віку не буде, та й наказали їм казати, що то вони їх врятували. А тут приїздить і Іван-царевич із Стриженим Іваном.

Ото як приїхали, напитали собі десь квартирку у солдата, та й прислухаються, що люди говорять. А брати готуються до весіль, красні дівиці не хочуть за них, кажуть:

— У нас і плаття такого, як треба, нема. Як зробите таке плаття, як у нашого батька було, та не глядячи і не міряючи — точка в точку, строчка в строчку — так підемо.

Скликають брати всіх кравців, усіх швачок — ніхто не береться. А Стрижений Іван і каже до того солдата:

— Іди берись!

Той одмагається.

— Іди, — каже, — та вимагай мірку золота.

Солдат пішов і об’явився[3], а Стрижений Іван — на коня та туди, у чорне царство; забрав там їхні плаття, а вдосвіта й дома був.

— На, — каже вранці солдату, — неси!

Красні дівиці як подивились, та одна на одну тільки морг, морг, а нічого не кажуть.

От поодягали.

— Ще, — кажуть, — якби нам до цього плаття та черевички.

Кинулись вони до шевців — знов ніхто не береться; вони до солдата.

Солдат одмагається, а Стрижений Іван:

— Берись, — каже, — та вимагай паровицю[4] золота.

Поки солдат раду брав, а Стрижений Іван у чорне царство злітав і черевички привіз.

Побачили їх красні дівиці — ще дужче зраділи.

— Він, — кажуть, — десь тут. Ну, тепер, — кажуть, – зробіть нам ще по платочку.

Брати вже ні до кого й не йдуть, а прямо до солдата:

— Роби, сякий-такий!

Стрижений Іван, як дізнався, і до світу й платочки притаскав.

Тоді давай красні дівиці того солдата допитувати, хто та й хто це усе йому поробив.

Він і розказав. Вони тоді до царя:

— Он хто, — кажуть, — нас врятував, а це злодії.

Прикликали його, розпитали — аж так. Тоді цар до коней прив’язав брехунів та й пустив у поле. А Іван-царевич забрав собі найменшу дівицю та й живуть.

Там горіло три фонарі, йшли три пани, лежало троє яблучок — одне мені, друге Лазареві, а третє тому, хто казки казав.

Примітки

[1] Тиркава та задрипана — тут: общипана, брудна, така, що тиркає — пищить.

[2] Швайка — товсте шило, ручний інструмент для проколювання шкіри.

[3] Об’явився — тут: взявся шити.

[4] Паровиця — тут: пара золотих.