Казка про чарівний чобіток
За селом був маєток графині. Овдовіла вона, ніхто брати її, стару, не хотів. Жила для своєї доньки.
Служила в неї молода дівчина-сирота Марійка.
А що Бог не дав сирітці маєтку, то дав файну вроду. Але та врода була схована від людей. Дні й ночі минали дівчині в роботі.
Одного разу графиня поїхала з донькою до міста на бал, а наймичка, як завжди, залишилася сама.
Чує — хтось стукає. Відчиняє двері — заходить старенька жінка.
Попросила сісти, дала повечеряти. Питає її стара, чи хотіла би вона поїхати до міста й повеселитися там так, як графиня з донькою веселяться.
— Хотіла би, але ніхто мене між панство не пустить.
— Ти на мишей пастки розставляєш? — питає стара.
— Розставляю.
— То подивися, чи не зловилося щось.
Подивилася Марійка — є дві миші.
Стара взяла їх, щось пошептала над ними, і враз із них зробилися такі коні, як змії.
Марійка так здивувалася, що слова не може вимовити.
— А гарбузи є? — питає стара.
— Є.
— То принеси.
Розрізала стара гарбуз, промовила якесь слово і зробилася карета.
Тоді каже наймичці, аби вивела найбільш вгодоване порося.
Вивела надвір кнура, а стара перетворила його в кучера.
— А чи маєш ти в що одягнутися і взутися? — запитує бабуся дівчину.
— Маю.
— Принеси.
Стара ще щось пошепотіла, і став одяг Марійки ніби позолоченим, а чобітки такі, що й царівна подібних не мала.
Бабуся допомогла одягнутися наймичці, посадила на карету і наказала, аби вона далі півночі не була на тій забаві. А щоб знала, коли ж та північ буде, то чарівниця відрізала від киптаря ґудзик, і з нього зробився золотий годинник.
— Пам’ятай собі. Рівно опівночі коні стануть мишами, бричка — гарбузом, кучер — поросям, а годинник — ґудзиком.
Кучер махнув батогом, і бричка погуркотіла до міста. Приїхала вона до того дому, і всі князі, королевичі відразу задивилися на неї. Ще такої вродливої графині тут не було.
Підходить до неї царевич і відразу запрошує танцювати. Вона танцює, а під стіною, бачить, сидить графиня з донькою, та ніхто на них навіть не дивиться.
Веселилася, танцювала, але чує: пора їхати. А царевич так її собі сподобав, що не відпускає. Вона якось вирвалася від нього і побігла до брички. Він за нею. Каже:
— Скільки я не їжджу по балах, де не буваю, але такої красуні як ти ще не бачив.
Вона сказала кучерові їхати, але царевич підскочив до брички і зняв з ноги чобіток.
Приходить царевич додому і розповідає батькові, що бачив надзвичайно вродливу дівчину. Думає женитися, але не знає ні хто вона, ні звідки.
Наказує цар слугам:
— Візьміть чобіток, що мій син приніс, і шукайте такої дівчини, аби він придався до її ноги.
Почали слуги обходити всі багаті родини, бо бідні не мають за що на бали їздити, і зайшли до цієї графині. Дають міряти чобіток її дочці. Не підходить.
— А може, ще хтось з жінок живе з вами? — питають слуги.
— Нема більше нікого. Хіба наймичка.
— Кличте.
Приміряли слуги чобіток і в цю ж хвилину сказали збиратися і їхати з ними.
Пізнав її царевич. Хоч вона була бідною, сказав, що то його суджена і він жениться. Багачі обурилися і не захотіли йти на весілля. Цар тоді сказав, аби запросили лише бідних: кривих, горбатих, голодних…
Я мав якусь справу і проходив повз царський палац. Як побачили царські слуги, що ще один кривий негощений, то табуном кинулися до мене. Як я не опирався, що не піду, вони навіть слухати того не хотіли — мусив йти.
Але що там їсти та пити було! Я їв, пив, по бороді текло, а у роті сухо було.
Аудіозапис української народної казки “Казка про чарівний чобіток”
Аудіозапис української народної казки “Казка про чарівний чобіток” (кінець казки на 5:03 хвилині)
Джерела та збірки:
Текст української народної казки "Казка про чарівний чобіток" входить до таких джерел та збірок:
- Казки гір і підгір'я в записах Степана Пуника. – Київ "Веселка", 1995. – 398 с.