Казка про Чорнокнижницю, її дочку й проданого хлопця

Один заможний господар мав п’ять синів. Коли впала дуже люта зима, поїхав він у ліс за дровами та й заблудився. Довелося ночувати під деревом. Вночі напали вовки, волів поїли та й господаря мало не з’їли, але він виліз на дерево й так урятувався.

Не день, не два шукав дороги додому; порвав на собі одяг, заріс, як ведмідь, жив по-дичому, але дороги не міг знайти. Хто знає, куди занесли його ноги? В які ліси далекі зайшов? Аж тут трапилася Чорнокнижниця. Питає його:

— Чого, чоловіче, отак бродиш?

— Я заблудився.

— Запиши мені те, що в тебе дома є, а ти не знаєш, то виведу з лісу.

Він подумав про все: про дітей, про худобу, про жінку, про всю родину, але не знав одного — що його жінка чекає малу дитину. Довго не вагався, врізав мізинний палець і кров’ю записав Чорнокнижниці те, що вдома є, а він не знає.

Чорнокнижниця радо вивела його на дорогу й каже:

— Через дванадцять років аби мені виправив те, що-с записав.

— Добре.

Йде він додому та й думає, що записав злій бабі? Прийшов додому, став на поріг, а з колиски хлопчик рученьки простягає:

— Тя-тя… Тя-тя…

Він аж заплакав з жалю:

— Боже! Та я тебе, синку, так занапастив!

Але пропало. Життя йде. Дитина росте така розкішна, мудра, а він її все оплакує. Коли хлопчикові було сім років, він усе зрозумів і каже:

— Тату, не плачте. Якось я вийду з цієї біди.

Через дванадцять років батько виправляє його в ліс і каже:

— Іди, синку, все по правій стороні дороги.

Він пішов по правій, а Чорнокнижниця летіла по лівій та й прилетіла до самої господаревої хати. Шарпнула за двері — двері розтворилися, питає:

— Де те, що ти маєш мені дати?

А він відповідає:

— Я вже послав до тебе.

Чорнокнижниця повернулася й наздогнала хлопця. Каже:

— Відробиш у мене три роботи й підеш додому.

Завела його в далекі ліси, а там стоїть хата на курячій лапці. А навколо — людські голови на кілках. Впустила до хати, дала їсти, але він їсти не хотів — сумував. Надвечір принесла йому пилу, сокиру, джоган, поклала на віз дванадцять мішків маку, тоді повела в підвал і показала трупи тих наймитів, що їх голови на кілках довкола хати. Каже:

— У цьому лісі я тобі відмежила межу, поки маєш ліс викорчувати, зорати, заволочити, посіяти ці дванадцять мішків маку, зібрати, в мішки зав’язати, а вранці прийти й сказати мені, що все зроблено. Коли не виконаєш, то буде твоя голова сто першою на кілку.

Хлопець перелякався до смерті. Став під мурованою вежею й думає: “Втікати не можу, бо вона мене йме. Пропащий я”. Раптом чує, а згори долітає дівочий голос:

— Ходи сюди. Чого ти там стоїш? Ходи, бо час минає.

Він підійшов ближче, а дівочий голос каже:

— Бий, цеглу вибивай. Рятуй мене! Я тобі поможу. Мене мама за кару замурувала в цю вежу.

Став він розбивати цеглу, зробив дірку, й зсередини вилізла дуже вродлива дівчина.

— Ти лягай спати, — каже вона, — а я зроблю все, що треба.

Ліг він спати. А дочка Чорнокнижниці свиснула в пальці, збіглися силачі, вхопили по дубові, виорали площу, посіяли мак, через короткий час збіглися їжаки й весь мак визбирали до одного зеренця.

Вранці він прокинувся, йде до Чорнокнижниці й каже, аби їхала мак забрати.

— Ой, — каже та, — мудра в тебе головочка, небоже! Чекай, ще дві роботи зробиш і підеш додому. До вечора відпочивай.

Він відпочив за ніч, тож ледве дочекався вечора. Вже має сонце заходити, а Чорнокнижниця каже:

— Бери оцю тачку, шуфлю, мішок проса та й їдь до моря. Маєш до днини море тачкою завозити, просо оце посіяти, виполоти, вижати, вимолотити, збудувати млин; просо маєш піхати на пшоно, щоб вранці приніс мені каші на сніданок.

Бере він тачку та й такий сумний їде попри вежу. А дівчина питає зсередини:

— Що тобі мама загадала?

Він сказав.

Дівчина вибралася з вежі й говорить:

— Це зробимо. Ти лягай спати.

Він ліг спати. Дочка Чорнокнижниці свиснула в пальці, збіглися робітники, кинули по кілька каменів, зверху заплантували землею, посіяли просо, збудували млин, пустили ріку, просо одні полють, другі жнуть, а треті вже піхають. Ще не розвиднилося добре, а вона вже будить хлопця:

— Вставай, неси мамі кашу на сніданок.

Встала Чорнокнижниця і каже:

— Мудрий ти, небоже! Де ти таких хитрощів набрався?

Він мовчить. Чорнокнижниця говорить:

— Ще дам тобі на сьогодні легеньку роботу. Підеш у золоту гору золотого зайця ловити. Коли принесеш мені золотого зайця, то підеш додому.

Йде він попри вежу й весело посвистує, а дівчина питає:

— Що тобі мама загадала робити, що ти такий веселий?

— У золотій горі золотого зайця ловити.

— Ой, нема чого веселитися! Мама сама золотим зайцем буде. Це найтяжча робота. Я піду з тобою зайця виполошити з печери, а ти стій біля входу й лови, що би звідти не вилазило, чи гадина, чи звірина, чи дідо, чи баба — все лови.

Прийшли під золоту гору, а там є печера. Дівчина полізла досередини, а звідти вилітає крилатий змій, вогнем дихає на хлопця, той злякався, відскочив набік, і змій полетів собі. Дівчина виходить з печери й питає:

— Ти ймив зайця?

— Таж то змій летів!

— Я тобі казала ловити все, що би там не було.

Вона полізла в печеру вдруге, а звідти виходить дідо такий старий та хропливий. Він його й зловив.

— Шинку, — каже дід, — чого ти мене будеш ловити? Жараж жаєць буде бігти — лови його.

Він лише діда випустив, дівчина вибігає:

— Що ти зробив? Тепер пропадемо обоє. — Подумала-подумала й каже: — Стану я сама зайцем, а ти принесеш і покладеш мене на стіл мамі, лише двері не закривай за собою. Вона поведе тебе межи срібло, межи золото, межи діаманти — буде тобі давати за службу все, що сам захочеш, але нічого не бери, лише найпустішого коня, що в її стайні стоїть. Забери щітку, якою вона його чистить, верітку, якою коня накриває, й гребінь, яким гриву чеше.

Приніс він золотого зайця, поклав на стіл і каже, що хоче йти додому. Чорнокнижниця така невдоволена, повела хлопця межи срібло, межи золото, межи діаманти — все дає йому, але той хоче лише коня. Завела до стайні, дає найращого коня, але хлопець просить найгіршого. Чорнокнижниця ніяк не хотіла того коня давати, але умова є умовою. Взяв коника, взяв щітку, гребінь, верітку й поїхав.

Вернулася Чорнокнижниця до хати, а зайця на столі вже нема. Побігла вона до вежі, подивилася, а її дочки там нема.

— Ага, то ви так! Я вас зараз наздожену й повбиваю!

Сіла на віник — і за ними.

А вони обоє втікають на коні. З пустого коня зробився такий баский коник, що в повітрі їх несе. Коли стара за ними вже шумить.

— Мечи щітку! — каже дівчина хлопцеві.

Кинув щітку — зробився за ними дуже густий ліс. Нім стара ліс прогризла-прорубала — вони втекли далі. Але чують, що вже знову шумить за плечима.

— Мечи гребінь!

Кинув гребінь — зробилися гори. Нім стара гори перелізла, вони ще далі втекли. Але чують, що вже їх наздоганяє. Каже дівчина:

— Мечи верітку!

Кинув хлопець верітку — зробилося море. Дівчина говорить:

— Я стану качкою, а тебе зроблю качуром. Аби до берега не підпливав, бо мама зловить. Посередині моря плавай.

Чорнокнижниця прилетіла, стала море пити. Пила-пила — не може випити. Закликала всіх своїх помічників. Вони пили-пили й майже випили море, лише трошки води зосталося. Чорнокнижниця з люті ще раз припала до води й тріснула.

Тоді дівчина каже:

— Аж тепер ми щасливі. Але чи візьмеш ти мене за жінку?

— Візьму, — каже він. — Ходімо до мого батька.

Довго вони йшли до його села. Нарешті підійшли до його хати, а дівчина каже:

— В тебе є маленький братчик — народився сьомий хлопчик. Аби ти знав: коли його поцілуєш, то забудеш, де був, що робив і хто з тобою був.

Увійшов до хати, а в хаті поминки — за його душу. Як побачили живого — всі зраділи, стали його вітати. А мама схопила дитину з колиски та й каже:

— Подивися, якого ти братчика маєш. Чому його не поцілуєш?

Він того хлопчика поцілував та й забув про все на світі.

А дівчина чекала його, чекала та й зрозуміла, що забув про неї. Пішла до людей і найнялася за кухарку. Кухарила цілий рік. Через рік цей хлопець знайшов собі дівчину — жениться.

Проситься вона йти за кухарку. Молода була одна в мами, так що весілля відбувалося лише в нього. Ось уже збирають молоду до шлюбу: сіла вона на посад, прийшли дружки, чешуть молоду, ладкають. А кухарка вийшла до другої хати й прибрала весільне деревце, а на деревце причепила двох голубів з паперу. Принесла вона деревце до хати й поклала перед молодим на стіл.

Зібрали молоду, є тут молодий з дружбами, а голуби ожили. Питає голубка голуба:

— А пам’ятаєш, дорогий мій голубчику, як Чорнокнижниця тобі сказала ліс корчувати й мак сіяти, хто тобі допоміг?

Голуб махає голівкою й каже:

— Ні, не пам’ятаю.

— А пам’ятаєш, хто море завожував, просо сіяв, млин будував, кашу варив?

— Ні, не пам’ятаю.

Всі гості дивляться, молодий теж слухає, про що голуби балакають, але не може до пам’яті прийти.

— А пам’ятаєш, як ти золотого зайця не міг зловити? Хто тобі порадив не золото-срібло й діаманти брати, а коня? Пам’ятаєш, як ти став качуром, а я качкою? Не пам’ятаєш, як моя мама Чорнокнижниця хотіла нас погубити — море випила й тріснула від води?

Він тоді подивився на кухарку. А вона підходить і каже:

— А тямиш, голубчику, як я тобі казала маленького брата не цілувати?

Він тоді кинувся до кухарки й крикнув:

— Люди, оця моя молода!

Її тут же зібрали до шлюбу. Всі веселилися: співали, танцювали. Обоє гарно жили й живуть і хліб жують, а постолом добро возять. Що нам до них?

Аудіозапис української народної казки “Казка про Чорнокнижницю, її дочку й проданого хлопця” (початок казки на 10:28 хвилині)