Казка про Федька-вояка

Давно-предавно жив у селі чесний чоловік. Він мав трьох синів — Степана, Петра і Федька. Повз їх хату їздили й ходили люди до міста. Була то далека, об’їзна дорога. Була і близенька — через болото, але нею пускалися йти лише взимку, як примерзне.

Скликав батько синів і каже:

— Знаєте що, сини, збудуймо людям близьку дорогу.

А найстарший, Степан, говорить:

— Невже ми не маємо ніякої роботи, лиш людям дорогу будувати? Що нам за це буде?

— Та подякують — каже батько. — Хто буде йти чи їхати, а нас згадає.

— То ходімо.

Шість місяців працювали сини з батьком, поки збудували дорогу. І хто не їде нею, кожен дякує їм, зичить доброго здоров’я. А їм приємно від того. Аж ось з’являється старенький подорожній.

— Хто цю дорогу прокладав? — питає батька.

— Та я з синами.

— А що ти, чоловіче, хочеш за це?

— Нічого не хочу, та й не сам я її збудував.

— А ти скажи своє бажання.

— Хочу, щоб я був щасливим.

— Добре, буде, як бажаєш.

Питає дідусь найстаршого, Степана:

— Що ти хочеш за дорогу?

— Я сам не будував і не можу нічого хотіти. Нас чотири будувало.

— А ти скажи, і вони скажуть.

— Хочу, щоб мені так хліб родив, аби і я ніколи голоден не був, і людям міг дати.

— Хай буде по твоєму. А що ти хочеш, середущий Петре?

— А що хотіти? Хочу бути найліпшим майстром-будівельником, аби мене за це люди поважали.

— Добре, буде так. А що ти, Федьку, бажаєш?

— Якби я сам будував, то, може, щось і хотів би. А то батько подумав так і нас покликав. Я найменший, і невелика моя заслуга.

— А ти скажи.

— Я мушу до війська йти. Зроби так, щоб мені легко служити.

Дідусь дає йому три волоски з оленя, три із зайця, три пір’їнки з сокола і каже:

— То бери з собою три моїх дарунки і йди служити.

Хлопець втішився, зібрався, і пішов до війська. Так над ним знущаються старшини, що інший би утік, а цей терпить, служить. Скоро стає він найкращим вояком. Але цар чужої держави оголошує війну. Збирає їхній цар військо і вирушає назустріч ворожій армії. Їхали вони два місяці. Вже чують, що недалеко військо чуже. Цар мацнув за бік, а меча нема — забув удома.

А без меча цар на війні не цар. Скликає він військо і проголошує:

— Хто привезе мені за два тижні меч з дому, віддаю за того свою доньку!

Нелегке завдання, бо їхати два місяці в один бік, а тут треба за два тижні доїхати і назад вернутися. Але виходить царський генерал і каже:

— Я привезу, царю, за два тижні.

— А я ще нині буду тут з мечем, — каже Федько.

— Йдіть обидва, — каже цар. — Хто швидше вернеться з мечем, той буде моїм зятем.

Генерал сідає на коня, а Федько-вояк відійшов убік, поклав під язик три шерстинки заячі й біжить зайцем через ліс. Добігає до гір і стає соколом. Летів через гори, болота, ріки та озера, а в полі зробився оленем. Як добіг до столиці, знову став соколом, залетів до царського палацу через відчинене вікно і зробився чоловіком.

У покоях сиділа царівна. Він так уподобав собі її за вроду, а ще більше вона його. Підбігла до Федька:

— Це ви були соколом?

— Я. Цар прислав мене, бо він забув свій меч. Дайте скоро, хай я повернусь назад, бо там не нині — завтра може війна розпочатись.

— Зараз дам, але спочатку покажіть, як ви птахом стаєте?

— Я можу і оленем стати, і зайцем.

— Покажіть.

Стає він зайцем, оббіг навколо неї, царівна вистригла з-поміж вух кілька шерстинок. Стає він оленем, вона вистригає теж кілька шерстинок. Стає соколом, вона висмикнула дві пір’їнки і каже:

— Як ви повернетеся з війни, то я ні за кого заміж не вийду, лише за вас, — і ховає пір’я та шерсть у хустинку.

А він каже:

— Мені батько вже пообіцяв, що лише за мене вас віддасть.

Вхопив він меч і вилетів з палацу через вікно. Царівна лише рукою помахала. Прилітає він недалеко, сідає на землю і думає собі: “Я ще заскоро повернувся. Тепер навіть відпочити не дадуть, бо всі будуть дивуватися, як я так швидко повернувся з мечем”. Лягає Федько під ліщиновий кущ і спить.

А генерал їде ще в той бік на коні. Дивиться, а під кущем спить вояк з царським мечем. “Ой, не будеш ти царем!” — думає собі генерал. Відтинає шаблею Федькові голову і з царським мечем повертається назад.

Цар дуже здивувався, що військо два місяці їхало, а він навіть дня не витратив.

Минуло багато часу. Цар здобув перемогу і з музикою, піснями, фанами переможеного царя повертається додому. А Федько лежить без голови під кущем. Мими проходив старенький дідусь і побачив убитого. Приклав голову до тулуба, покропив цілющою водою, вставив у рот живлющого зілля, і Федько ожив.

— Ох, як я твердо спав!

— Спав би ти вічно, якби не я. Дивися, що меча нема коло тебе. Ставай соколом і лети до царського палацу, бо генерал вже сватає цареву доньку. Це він тобі голову відрубав, а меч забрав.

Стає він соколом. Летить через міста й гори, ліси й поля, ріки й озера. Під царським палацом став звичайним вояком і входить до палацу. А царівна вже зібралася йти з генералом до шлюбу. Він стає перед неї і питає:

— Чи впізнаєш мене?

Царівна зблідла і відповідає:

— Та як не впізнати? Де ж ви були до цього часу? Мені сказали, що ви неживі.

— Я справді був неживий. Мені відрубав голову оцей зрадливий генерал.

Генерал вихопив шаблю, але царівна покликала царя і розповіла про все, як було.

— Не може цього бути! — каже цар.

Скликали усіх міністрів, генералів. Тоді царівна приносить свою хустинку і каже:

— Покажи, Федьку, як ти добирався сюди.

Стає він зайцем. Царівна бере пучок волосся, і воно приростає там, звідки було вистрижене. Стає він оленем — робиться те ж саме. Як став соколом, цар сказав відрубати генералові голову.

А Федько посватав царську доньку, і зажили вони собі.

Аудіозапис української народної казки “Казка про Федька-вояка” (початок казки на 5:03 хвилині, кінець на 12:15 хвилині)