Казка про Івана Голика і його брата

Десь-не-десь, в тридесятому царстві, в іншій державі жив цар з царицею чи князь із княгинею, і було в них два сини. От князь і каже своїм синам:

— Ходімо зі мною до моря, послухаємо, як морські люди пісні співатимуть.

От вони і пішли. Ідуть гаєм. Князь і захотів вивідать у своїх синів: котрий з них на відшибі буде, а котрий на його царстві хазяйнуватиме. Ідуть гаєм, коли ж стоїть три дуби, князь глянув та й питає старшого сина:

— Сину мій любий, що б із цих трьох дубів було?

— А що ж, — каже, — батечку? Була б із них добра комора, а якби попилять, то гарні дошки були б.

— Ну, — каже, — синку, ти будеш хороший хазяїн.

Тоді питає й меншого:

— Ну, а ти, синку, що б із цих дубів зробив?

Він і каже:

— Батьку мій любий! Коли б мені була воля та сила, я б третього дуба зрубав та переклав на ті два, та скільки є князів і панів, я б їх усіх вивішав.

Князь почухав голову і замовк.

От прийшли до моря, стали усі глядіть, як риба грає, а князь узяв та меншого сина й пхнув у море:

— Пропадай же, — каже, — лучче сам, ледащо!

Тільки що батько сина у море пхнув, його кит-риба зараз і вхопила. Він у ній ходить. Давай та риба хапати вози з волами й кіньми. Ходить він у рибі, перешукує, що є у возах, тим і харчується, та якось і знайшов у одному возі люльку, тютюн і кресало. Узяв, у люльку тютюну наклав, викресав вогню і давай курити. Одну люльку викурив, наклав другу — викурив, наклав і третю — викурив. От та риба од диму і впилась, приплила до берега і заснула. А на березі ходили мисливці, а один побачив та й каже:

— Отже, братця, по гаях скільки ходили, та нічого не знайшли. Чи ви бачите, он яка риба коло берега лежить? Давайте її стрілять!

От стріляли її, стріляли, потім познаходили сокири й давай її рубать. Рубали-рубали, коли ж чують — кричить у ній усередині:

— Ей, братця, рубайте рибу, та не зарубайте християнської крові.

Вони з ляку як кинуться! — і повтікали. От він у дірку виліз, що мисливці прорубали, вийшов на берег та й сидить. Сидить собі голий — бо на ньому що було убрання, погнило уже, може, він цілий рік був у рибі, — і думає собі: «Як мені тепер у світі жити?»

А той старший брат зробивсь уже сам великим паном. Батько помер, так він і зоставсь хазяїном на всій державі.

… І поміж нашим братом, як умре хто, збираються люди й судяться; так і поміж князями. Позбирались судді, сенатори, присудили йому жениться, тому молодому князеві, і їде він шукать собі дружби, а за ним великий поїзд. Їде, коли ж сидить голий чоловік. От і посилає він слугу:

— Піди спитай, що то за чоловік?

Той приходить:

— Здоров!

— Здрастуй!

— Що, — каже, — ти таке?

— Я, — каже, — Іван Голик. А ви хто такі будете?

— Ми з такої й такої землі, їдемо шукати своєму князеві дружби.

— Піди ж ти скажи своєму князеві, що іде він свататися, та без мене не посватається.

Той вернувся до князя — так і так. Князь приказав зараз слугам відімкнути чемодани, вийняти йому сорочку, штани, увесь струмент. Той у воду вскочив, обполоскавсь, убравсь. Привели його до князя, він і рече князеві:

— Уже ж коли мене взяли з собою, так усі мене й слухайте. Ото як будете слухати, то будемо на Русі, а не будете — пропадемо всі.

Князь сказав, що добре і звелів усім його слухать.

Їдуть собі, коли це — мишаче військо. Князь хотів так по мишах і йти, а Іван Голик:

— Ні, — каже, — підождіть, дайте мишам дорогу, щоб не зайняли ні однієї миші й шерстинкою.

Тут усі набік звернули. Задня миша обернулась та й каже:

— Ну, спасибі тобі, Іване Голику, не дав ти моєму війську пропасти, не дам і я й твоєму!

Їдуть далі, коли це — іде комар із своїм військом, що не можна й очима глянуть. Надлітає комарський дивізійний генерал:

— Ей, Іване Голику, дай моєму війську крові напиться! Як даси, то ми тобі у великій пригоді станемо, а не даси, так не будеш на Русі.

Він зараз сорочку з себе спустив і велів себе зв’язать, щоб не вбить ні одного комара. Комарі нассались і полетіли.

Їдуть понад берегом, коли чоловік піймав дві щуки в морі, Іван Голик і каже князеві:

— Купим оті дві щуки в чоловіка та пустим у море назад.

— Нащо?

— Не питай нащо, а купим.

Купили ті щуки і назад у море пустили. Вони обернулись і кажуть:

— Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав нам пропасти. Ми тобі у великій пригоді станемо.

І не так-то хутко діється, як швидко в казці кажеться. Їдуть вони там, може, тиждень, чи що: приїжджають на іншу землю, на тридесяте царство, в іншу державу. А в тому царстві царював змій. Будинки видно великі, а двір кругом обставлений залізними палями, і на кожній палі усе понастромлювані різного війська голови, а коло самих воріт на дванадцяти палях нема голів. Стали вони доходить, стала князеві туга до серця приступать, і каже князь:

— А на цих палях, Іване Голику, чи не стриміти, — каже, — нашим головам?

— Побачимо! — каже.

Приїхали туди, коли ж змій зустрів їх, наче й добрий; прийняв за гостей, звелів увесь поїзд нагодувати, а князя узяв із собою і повів у будинок.

Ну, там собі п’ють-гуляють, хороші мислі мають.

А в того змія є дванадцять дочок як одна. І вивів їх змій до князя, і розказав, котра старша, а котра підстарша, і до послідньої. Так сама менша більше всіх князеві під норов пішла. Гуляли вони до вечора. Увечері давай прощаться, йти спать. От змій князеві й каже:

— Ну, котра дочка краща?

Князь і каже:

— Найменша мені найкраща, найменшу буду сватать.

Змій каже:

— Добре, тільки я дочки не віддам, поки не зробиш усього того, що я тобі буду приказувать. Поробиш усе, так віддам за тебе дочку, а не поробиш, так загубиш свою голову і поїзд твій тут увесь поляже.

І приказує йому:

— У мене є на току триста скирт усякого хліба. Щоб він до світу був увесь перемолочений і щоб було так: солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна.

От князь іде до свого поїзду почивати та й плаче.

А Іван Голик побачив, що він плаче, та й питає:

— Чого ти, князю, плачеш?

— Як же мені не плакати? От те і те загадав мені змій.

— Не плач, — каже, — князю, лягай спати, до світу все буде зроблено.

Як вийде Іван Голик на двір, як свисне на мишей!

Де ті миші понабирались і кажуть:

— Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?

— Як мені не кликать вас? Загадав змій, що усі скирти, що в нього на току, до світу перемолотити і щоб солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна було.

Як запищать ті миші, як шатнулись на тік! Зібралось їх стільки, що й ступить ніде. Як узялися робити — іще і на світ не поблагословилось, а вони вже й кінчили. Пішли, Івана Голика збудили. Той прийшов — скирти як стояли, так і стоять, полова осібно лежить, а зерно теж осібно. Іван Голик і просить їх, щоб подивились, чи нема іще в якому колоску зерна. Вони як шатнулись, так ні однієї зернини і не побачили у соломі! Повилазили й кажуть:

— Ні, нема ніде, не бійсь, ніхто не знайде ні зернини. Ну, тепер же ми тобі, Іване Голику, одслужили. Прощай!

Він став і стереже, щоб іще хто шкоди не наробив. Коли це князь іде шукати його. Найшов, дивується, що так зроблено усе, як змій казав, дякує Івану Голику і пішов до змія. І приходить удвох із змієм. І дивується сам змій. І покликав дочок, щоб пошукали у соломі зерна чи не відірваний де колосок. От дочки шукали-шукали — нема. І рече змій:

— Ну, добре, ходім, до вечора будем пить і гулять, а увечері знов роботу загадаю на завтра.

От догуляли до вечора, він і загадує:

— Сьогодні вранці найменша дочка моя в морі купалась і впустила перстень у воду; шукала-шукала — не знайшла. Як знайдеш завтра та принесеш, поки сідать обідать, так будеш живий, а не знайдеш, так тут вам і кінець.

Князь іде до своїх та й плаче. Іван Голик побачив його та й питає:

— А чого, князю, плачеш?

— От така й така, — каже, — напасть.

Іван Голик і говорить:

— Бреше змій: він сам у дочки перстень узяв і сьогодні рано понад морем літав і перстень укинув. Лягай спать. Я завтра піду до моря, може, й дістану.

Назавтра вранці приходить Іван Голик до моря, як крикне богатирським голосом, молодецьким посвистом, так усе море й забушувало. Тії дві щуки приплили до берега, що він укинув, і кажуть:

— Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?

— Як мені вас не кликать? Змій сьогодні рано понад морем літав і вкинув перстень. Шукайте всюди. Як знайдете, так буду я живий, а не знайдете, так змій згубить мене зі світу.

Вони й поплили; і де вже не виплавали по морю, де вже не шукалиь— нема! Поплили до своєї матері і кажуть, що от таке і таке горе. Мати й каже їм:

— Перстень той у мене. Жаль мені його, а вас іще жалкіше.

Та й викинула з себе перстень. Вони приплили до Івана Голика й кажуть:

— От же тобі й наша відслуга. Насилу знайшли.

Іван Голик тим двом щукам подякував і пішов. Приходить, аж князь знов плаче, бо змій аж двічі присилав за ним, а персня нема. Як побачив Івана Голика, так і підскочив.

— А що, перстень є?

— Є, — каже. — От же, змій і сам іде.

— Нехай тепер іде!

Змій на поріг, а князь і собі, і вдарились лобами. Змій сердитий.

— А що, перстень є?

— От він! Тільки не віддам тобі, а віддам тому, у кого ти взяв.

Змій осміхнувся і каже:

— Добре! Ходім же обідати, бо в мене є гості і давно тебе дожидаємось.

Пішли. Князь входить у будинок, коли зміїв сидить одинадцять. Він давай із ними здоровкатися. Тоді підійшов до дочок, вийняв перстень і каже:

— Котрої перстень? Найменша почервоніла і каже:

— Мій.

— Коли твій, так візьми, бо я все море вибродив, його шукаючи.

Всі засміялись, а найменша подякувала.

І пішли всі обідать. За обідом, при гостях, змій і каже:

— У мене є лук у сто пуд. Як вистрілиш при всіх оцих гостях, так віддам дочку.

Пообідавши, пішли усі відпочивать, а князь скоріше до Івана Голика і говорить йому:

— Отепер пропали: така й така річ!

— Дурниця! — каже Іван Голик. — Як принесуть той лук, так ти подивись на його і скажи змієві, що “я цим луком не хочу соромиться і що в мене всякий слуга із нього вистрілить”, та звели мене покликати. Я вистрілю так, що вже більше нікому не загадають.

Князь, поговоривши з ним, пішов до змія. У будинках із дочками й гуляє. Коли це — не скоро — змій виходить із гістьми, і за ним несуть лук і стрілу у сто пуд. Князь як глянув, і злякався. Винесли лук надвір; і всі повиходили. Князь кругом лука обійшов і каже:

— Я цим луком не хочу й соромиться, а покличу кого-небудь із своїх слуг, то кожний з цього вистрілить.

Тут змії один на одного зглянулись і кажуть:

— Ану-ну, нехай спробує.

Князь і закричав:

— Пошліть мені Івана Голика!

Той приходить. Князь і каже:

— Візьми оцей лук і вистріли.

Іван Голик лук підняв, стрілу заклав, як вистрілить, так шматок у двадцять пуд і відломивсь від лука. Князь тоді, стоячи, й каже:

— От бачите? Якби оце я вистрілив, так ви б мене й осоромили.

Іван Голик тоді пішов до своїх, застромивши шматок лука за голянищу, а князь із зміївнами у будинок. Змії ж зостались надворі і все радились, що б йому ще загадать зробити. Порадившись, пішли у будинок. Змій, увійшовши, щось шепнув найменшій дочці на вухо. Вона пішла, а він за нею. Там довго говорили, потім виходять, змій і каже:

— Сьогодні вже нерано; нехай завтра. У мене є кінь за двадцятьма дверима, то як попоїздиш на ньому, так віддам дочку.

От погуляли до вечора, порозходились спати; князь приходить і розказує Голикові. Той, вислухавши, й каже князеві:

— А ти думаєш, нащо я взяв той шматок лука? Я вже знав, що це буде. Як же підведуть тобі коня, то ти подивись на нього та й скажи: “Не хочу я на цьому коні їздить, щоб не осоромитися так, як луком, а нехай поїде мій слуга”. Ти на неї й не сядеш, а я її добре провчу.

От устали вранці. Приходить князь у будинок, поздоровкався зо всіма, дивиться — одинадцятеро дочок, а дванадцятої нема. Змій устав і говорить:

— Ну, князю, ходімо надвір, бо скоро виведуть коня; будемо дивиться, як вестимуть.

Повиходили усі, дивляться, аж ведуть коня двоє зміїв, і то з великою силою тримають, — так їх обох на голові й носить. Привели перед рундук; князь обійшов кругом, подивився та й каже:

— Що ж ви говорили, що коня приведете? А тепер привели кобилицю. На цій кобилиці я їздить не хочу, щоб не осоромитися так, як учора, а покличу свого слугу, нехай поїде.

Змій каже:

— Добре! Нехай поїде.

Князь позвав Івана Голика й приказує йому:

— Сідай на цю кобилицю та й прогуляйся.

Іван Голик як сів, змії кобилицю й пустили. Як понесла ж вона його, то аж під хмару, а звідти спустилась і вдарилась об землю так, що аж земля застогнала. А Іван Голик тоді як вийме з-за халяви двадцятипудовий шматок лука і давай її чистить. Вона схопилась і понесла його всюди, а він її все б’є проміж вуха. От носила його, носила, далі бачить, що нічого не зробить, давай проситися:

— Іване Голику, не бий мене, загадуй мені, що хочеш, усе для тебе зроблю.

— Мені, — каже, — нічого робити не треба, а тільки як приїду я до князя, то щоб ти коло його впала і ноги простягла.

Вона думала-думала:

— Ну, нічого, — каже, — з тобою робити.

І понесла його понад деревом, коло князя спустилась, на землю впала і ноги відкидала. Князь і говорить:

— Бачте, який сором! А ви хотіли, щоб я на цій кобилиці їхав.

Змієві соромно стало перед ним, та робить було нічого. Походили по саду й пішли обідати. Коли й найменша дочка їх зустріла, давай здоровкатися. Князь дивиться на неї, так то хороша була, а тепер іще лучча стала. Посідали обідати, змій і каже:

— Ну, князю, вже ж після обід поведу я своїх дочок надвір. Як пізнаєш, де найменша, так тоді і весілля будем гулять.

Після обіду змій повів своїх дочок одягати, а князь пішов до Івана Голика на пораду, що йому робити.

— А от що, — каже.

Зараз засвистав — комар і прилетів. Він йому розказав усю пригоду. Комар і каже:

— Ти нам став у пригоді, і я тобі стану. Як виведе змій їх надвір, то нехай князь дивиться — я буду літати над її головою. Нехай обійде їх кругом один раз — я буду літати, і другий раз обійде — я літатиму, а третій раз як буде обходити, то я сяду в неї на носі, і вона не витримає, махне правою рукою.

Це сказавши, комар полетів у будинок. Коли присилає змій за князем. Князь приходить, коли там стоять усі дванадцять дочок, і на них усе однакове, як лице, як коси, як плаття. Він на них дививсь-дививсь — ніяк не пізнає… От він у перший раз обійшов — не побачив комара; другий раз почав обходить, коли це — літає над головою. Він уже очей не спускає з того комара. Як почав третій раз обходить, той комар на носі в неї сів. Вона рукою — мах! А князь за неї: “Оце моя”, — і привів її до змія. Змій — нікуди дітися:

— Коли пізнав, — каже, — свою молоду, так сьогодні зачнемо й весілля гулять.

Почалось весілля. Повінчали їх увечері. Тут гуляли, із гармат стріляли і чого не робили! Уже от скоро спать вести. Тоді Іван Голик відізвав князя та й каже:

— Ну, князю, гляди ж, щоб завтра нам і додому їхати. Та ще слухай, прошу я тебе, не діймай, — каже, — жінці віри до семи років; хоч як вона буде до тебе ласкатися, а ти їй усієї правди не кажи, а як розкажеш, то й сам пропадеш, і я пропаду з тобою.

Той каже:

— Добре, не буду діймати жінці віри.

От на другий день поодягались молоді і повиходили до зміїв. Тут князь давай просити батька, щоб їхати додому. Змій і каже:

— Як можна так скоро їхати!

— Як собі хочете, а я поїду сьогодні.

От, пообідавши, узяли молоді, сіли й поїхали. Ну, приїхали в своє царство. Тоді вже князь дякував Івану Голику і настановив його першим своїм радником. Як Іван Голик скаже, так і по всьому царству й діється. А князь сидить собі й гадки не має ні про що.

От живе молодий князь із своєю жінкою рік і другий. На третій прижили вони собі сина. Молодий князь утішається. От один раз узяв сина на руки та й каже:

— Що є лучче на світі, як мені оце дитя?

А княгиня, бачивши, що князь так розніживсь, давай його цілувати та розпитувати, згадавши, як він сватався, як він усі її батька прикази виконав. Князь і каже:

— Виконував би я й досі твого батька накази на залізній палі, якби не Іван Голик. Це він усе робив, а не я.

Тут вона не показала виду, що розсердилась, і зараз кудись вийшла.

А Іван Голик сидить собі дома, ні про що й не дбає, коли летить до нього княгиня. Зараз вийняла з-під поли рушник з золотими кінцями та як махне тим зміївським рушником, так його надвоє й розрубала: ноги остались тут, а тулуб з головою ізніс дах у будинку і впав за сім верст від будинку.

Тоді, упавши, і каже:

— Ах ти проклятий син! Не надіявсь я на тебе, щоб ти признався! А ще просив, щоб не діймав жінці віри до семи років! Ну, тепер пропав я, пропав і ти!

Підняв голову і сидить у лісі. Коли це дивиться: жене безрукий чоловік зайця. От-от иільки не нажене. І жене якраз на Івана Голика. Той заєць добігає — Іван Голик і вхопив. От і завелись биться. Той каже: «Мій заєць!» А той каже: «Мій!» Бились-бились, так ні той тому, ні той тому нічого не зробить. Безрукий і каже:

— Годі нам биться, а вивернемо дуба, і хто далі кине, того буде заєць.

Безногий погодився.

От безрукий підкотив безногого до дуба: той вивернув і дав безрукому. Безрукий ліг да як кинув ногами, так за три версти дуб упав. А безногий як кинув, так за сім верст упав. Тоді безрукий і каже:

— Бери зайця і будь мені старшим братом.

От побратались, зробили візок, причепили мотузку і, як куди треба, то безрукий запряжеться та безногого й возить. От раз поїхали у якийсь город, де цар живе, до церкви, і поставив безрукий коло старців безногого на візку. Стоять і дожидають. Коли царівна іде. Доїжджає до них і каже:

— Подай цим калікам оці гроші.

Фрейліна хотіла подати, а безногий і каже:

— Якби-то, ваше добродійство, ви нам своїми руками милостиню подали.

От вона взяла у фрейліни гроші і дає безногому. А він її й питає:

— Скажіть мені, — каже, — чого ви, не во гнів вам, на виду такі жовті?

Вона каже:

— Так мені бог дав! — та й зітхнула.

— Ні, — каже, — я знаю, чого ви такі жовті. Я, — каже, — міг би зробити, щоб ви були такі, як вам бог дав.

Коли на цю розмову над’їжджає цар. От того безногого та безрукого із візком — у будинок: “Роби, що знаєш!”

А він каже:

— Що ж, царю! Нехай царівна признається по правді, чого вона така погана стала.

Тоді батько до дочки. Вона й призналась:

— Так і так, — каже, — до мене літає змій і з мене кров тягне.

Побратими й питають:

— А коли він літає?

— Саме перед світом, як усі сторожі поснуть, так він до мене через комин і влетить. А як хто ввійде, та не встигне вилетіть, то під подушками й лежить.

— Постій же, — каже безногий, — ми в сінечках притаїмось, а ти, царівно, кахикни, як він прилетить.

От притаїлись вони в сінечках. Коли ж тільки що сторож перестав стукать у стукачку, щось наче іскрами під стріхою засвітило. Царівна тоді: кахи! Вони до неї, а зміюка й заховавсь під подушки. От царівна схопилась із постелі, а безрукий ліг на землі та безногого й кинув ногами на подушки. Безногий як піймав у руки того змія, давай удвох душить. Той змій і проситься:

— Пустіть мене! Не буду ніколи літать і десятому закажу.

Безногий і каже:

— Ні, понеси нас туди, де є цілюща вода, щоб у мене були ноги, а у брата руки.

Змій і каже:

— Беріться за мене, понесу, тільки не мучте мене.

От і вхопились за нього безрукий ногами, а безногий руками.

Той змій як полетів із ними, прилітає до криниці і каже:

— Оце цілюща вода!

Безрукий так і хотів туди вскочить, а безногий кричить на нього:

— Постій, брате. Ось подерж ногами змія, а я встромлю в криницю суху паличку, тоді побачимо, чи цілюща вода.

Устромив, так поки було у воді, доти й одгоріло. Як узялись же тоді за того змія! Били його, били. Він і давай проситься: що “не бийте: тут є недалеко й цілюща вода”. Повів до другої криниці. Вони там устромили суху паличку, так зараз і розпукуваться стала. Тоді безрукий ускочив і вискочив звідти з руками. І безногий ускочив і вискочив з ногами. Тоді змія пустили і звеліли, щоб більш не літав до царівни, а самі подякували один одному за те, що дружно жили, і розпрощались.

Іван Голик пішов ізнов до свого брата, до князя: що з ним зробила княгиня? Приходить під те царство, коли бачить — недалеко від дороги пасе свинар свині; свині пасе, а сам сидить на могилі. Він і подумав: «А піду оттого свинаря розпитаю, як тут у них діється?»

Приходить до свинаря, дивиться йому в вічі й пізнає свого брата. А той дивиться і пізнав Івана Голика. Довго дивились один одному у вічі, ні той ні другий нічого не кажуть. Іван Голик опам’ятався та й каже:

— Це ти, князю, свині пасеш!.. І вартий того… А я ж тобі казав, що не діймай жінці віри до семи років!

Князь упав йому в ноги й каже:

— Іване Голику! Прости мене і помилуй!

От Іван Голик підняв його та й каже:

— Добре, що ти ще живий на світі остався. Тепер ще поцарствуєш трохи.

Князь став питати у Івана Голика, як він добув собі ноги. От Іван Голик тоді вже й признався йому, що він його менший брат, і розказав йому все своє життя. Ну, обнялись, поцілувались. Князь тоді й каже:

— Пора ж, брате, свині гнати додому, бо княгиня скоро чай питиме.

Іван Голик і каже:

— Так поженім же вдвох.

А князь каже:

— Тут, — каже, — брате, біда! От та проклята свиня, що перед веде, як тільки дійде до воріт, на воротях стане як укопана, і поки тричі її не поцілуєш, то не піде з місця. А княгиня із зміями чай на рундуці п’є, на це дивиться і сміється.

Іван Голик і каже:

— Так тобі й треба! Ну, вже ж сьогодні цілуй, а завтра не будеш.

Пригнали свині до воріт. Іван Голик дивиться, аж так: п’є княгиня чай, а з нею сидить шість зміїв. Та проклята свиня на воротях стала, ноги розставила і не йде в двір. А княгиня дивиться да й каже:

— Он уже мій дурень свині пригнав і буде свиню цілувать.

Той бідний нахилився, тричі поцілував… тоді свиня і пішла в двір, рохкаючи. А княгиня каже:

— Ось подивіться, іще десь і підпасича собі взяв.

От князь з Іваном Голиком свині у хлів загнали. Тоді Іван Голик і каже:

— Візьми ж, брате, у ключника конопель двадцять пудів і смоли двадцять пудів та й принесеш до мене в сад.

А князь каже:

— Так не донесу.

А Іван Голик:

— Ти йди проси, може, ще й не дасть.

От князь пішов до ключника, став просить. Той довго на нього дививсь, а далі й каже:

— Та робить нічого з вами, треба дати.

Відімкнув амбар. Іван Голик відважив двадцять пудів конопель і двадцять пудів смоли, в одну руку взяв коноплі, а в другу смолу, і пішли.

Як узяв Іван Голик плести пугу: один пуд виплете конопель, а пудом смоли усмолить, і виплів до півночі у сорок пудів пугу. Тоді й ліг спати. А князь давно вже спить на соломі, коло хліва.

Уранці рано повставали, і давай йому Іван Голик казать:

— Ну, до сьогоднішнього дня був ти свинарем, а сьогодні ти будеш ізнов князем. А ходімо поженемо свині в поле.

Князь:

— Ні, ще, мабуть, княгиня не вийшла; а мені гнати тоді, як вийде на рундук та сяде із зміями чай пить, щоб вона, — каже, — бачила, як я буду свиню… цілувать.

Іван Голик і каже йому:

— Уже ж, як будем гнать, то ти не цілуй, а поцілую я.

А князь каже:

— Добре!

От прийшла пора гнати. Княгиня вийшла, чай п’є. Вони повиганяли із хліва свиней і женуть удвох. Тільки що догнали до воріт — свиня на воротях стала і стоїть.

Княгиня із зміями дивиться, а Іван Голик як розпустить пугу, як ударив ту свиню, так і кістки розсипались. Ті змії тоді куди хто втрапив. А вона, клята, й не злякалась та його за чуба. Так він тоді її за коси, та як узяв стьобать, та доти, поки вона нездужала й по світу ходити. От тоді вже вона покинула свої зміївські норови та й почала хороше жити з чоловіком. Живуть та постолом добро возять. Поїхали в ліс, вирубали на ківш і одтяли на корець, от і казці кінець. А якби вони ізробили ківш, то ще б казки було більш.

Аудіозапис української народної казки “Казка про Івана Голика і його брата”