Казка про Івашка

Сю казку мало котре з сільських дітей не знає; її навіть часом удають, мов гру: одне стає за Івашка, друге за відьму, а решта за Оленку, за батька з матір’ю та за гусей, так кожне співає й проказує, як там за кого приходиться в казці.

Були собі чоловік та жінка, а в них — синок, одиначок Івашко. Ото Івашко як підріс трошки, став просити батька:

— Зробіть мені, тату, човник та весельце, то я буду рибку ловити та вас обох при старощах годуватиму.

— Куди тобі, синку, ти ще малий, — каже батько.

А він таки в одно:

— Зробіть та й зробіть.

От зробив йому батько човна і весельце, і став Івашко рибалити. Поплине Івашко геть-геть річкою, а мати тим часом йому їсти наварить та в двойнятка накладе, візьме ті двойнятка ще й сорочечку білу для Івася, піде до берега, стане та й кличе:

Івашечку, Івашечку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.

А Івашко почує:

— Це ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.

Приплине, пообідає, сорочечку білу візьме, подякує, віддасть матері рибку, що наловив, та й знов на річку.

Нагледіла Івашка відьма та й каже собі:

— Ото б добре Івашкового м’ясця попоїсти! Дай-но я його підманю.

Стала в обідню годину на бережку та й кличе:

Івашечку, Івашечку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.

Івашко послухав, послухав:

— Ні, це не моєї матінки голосок, у моєї матінки голосок, як шовк, а се такий, як вовк. Пливи, пливи, човнику, далі та далі!

Бачить відьма, що так не підманить, пішла до коваля:

— Ковалю, ковалю, скуй мені такий голос, як у Івашкової матері.

Коваль скував їй тоненький голос, а вона пішла до річки та вже новим голосом кличе Івашка:

Івашечку, Івашечку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.

Івашко слухає:

— Оце ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.

Тілько що Івашко на бережок, а відьма його хап! Та й потягла до своєї хати. Принесла та й каже дочці:

— Ось на, Оленко, цього хлопчика, спечи мені його на обід.

— Добре, мамо, — каже Оленка, — я вже й у печі напалила.

— То я піду по сіль, — каже відьма, — а поки вернуся, щоб була мені печеня готова.

Відьма пішла по сіль, а Оленка взяла лопату та й каже до Івашка:

— Сідай, хлопче, на лопату.

А Івашко каже:

— Та я не вмію.

— Та сідай, сідай!

От Івашко то руку покладе, то голову, а все не сідає, нібито не вміє, а далі до Оленки:

— Ти мені покажи, як сідати, то я й сяду.

— Та от же так, дивися!

Сіла Оленка на лопату, а Івашко її шух! — у піч і заслонкою затулив, там вона й спеклась.

Вибіг Івашко з хати, коли чує — відьма йде; він хутчій на явора, сховався та й сидить.

Увійшла відьма в хату, бачить — нема Оленки:

— Ну, проклята дівка, тільки я з хати, а вона вже й чкурнула.

Я ж тобі дам! Ну, пообідаю сама.

Витягла сама печеню, наїлася, пішла лягла під явором та й качається:

— Покочуся, повалюся, Івашкового м’ясця наївшися!

А Івашко не втерпів та з явора до неї:

— Покотися, повалися, Оленчиного м’ясця наївшися!

— А то ти тут, сякий-такий сину! Чекай же, я ж таки тебе з’їм!

Та й почала відьма явора гризти. Гризе, гризе та зубами клацає. Бачить Івашко, що непереливки, аж тут, дивиться, летять гуси. Він до них:

Гуси, гуси, лебедята,
візьміть мене на крилята
та понесіть до батенька,
а в батенька їсти-пити
і хороше походити.

А вони кажуть.

— Нам ніколи, нехай тебе задні візьмуть, — та й полетіли. А відьма все гризе, аж явір трясеться.

Надлетіли задні гуси. Івашко до них:

Гуси, гуси, лебедята,
візьміть мене на крилята...

— Нехай тебе заднє візьме! — кажуть гуси та й полетіли. А відьма вже так явора підгризла, що він аж похилився, от-от упаде.

Коли то летить одна гусочка, одне крильце її перебите, то вона од гурту одбилась та так сама позаду і летить.

Івашко заплакав та до неї:

Ой гусятко, лебедятко,
возьми мене на крилятко
та понеси до батенька,
а в батенька їсти-пити
і хороше походити.

Шкода стало гусочці Івашка, от вона й каже:

— Так вже сідай, може, якось долетимо.

Івашко сів на неї та й полетіли. Відьма як побачила, що Івашко таки втік, надулася спересердя та й луснула. А Івашко з гусочкою полетіли-полетіли та під батьковим віконцем сіли. Став Івашко під віконцем та й слухає, що там старі гомонять. А там мати пиріжки з печі виймає по парі, кладе їх на віконце та й примовляє:

— Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.

А Івашко з-поза вікна й обзивається:

— А Івашкові й нема!

— Ой, старий, — каже мати, — щось мені так як Івашків голос вчувається!

— Та де там, стара, нашого Івашка вже на світі немає.

Утерла стара сльози та й знов до пиріжків:

— Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.

Аж Івашко знов:

— А Івашкові й нема!

— Та ні таки, старий, — каже мати, — я добре чую, це або він, або його душечка.

Вийшли старі за поріг, аж дивляться — Івашко стоїть під віконцем. Поздоровкались, почоломкались та такі то вже раді! Мати Івашкові і головку змила, і сорочечку білу дала, і нагодувала, а гусочці щонайліпшого зерна посипала. Та й стали вони всі укупочці жити. І досі живуть та хліб жують.

От вам казка, а мені бубликів в’язка.

Аудіозапис української народної казки “Казка про Івашка”