Казка про Івашка
Сю казку мало котре з сільських дітей не знає; її навіть часом удають, мов гру: одне стає за Івашка, друге за відьму, а решта за Оленку, за батька з матір’ю та за гусей, так кожне співає й проказує, як там за кого приходиться в казці.
Були собі чоловік та жінка, а в них — синок, одиначок Івашко. Ото Івашко як підріс трошки, став просити батька:
— Зробіть мені, тату, човник та весельце, то я буду рибку ловити та вас обох при старощах годуватиму.
— Куди тобі, синку, ти ще малий, — каже батько.
А він таки в одно:
— Зробіть та й зробіть.
От зробив йому батько човна і весельце, і став Івашко рибалити. Поплине Івашко геть-геть річкою, а мати тим часом йому їсти наварить та в двойнятка накладе, візьме ті двойнятка ще й сорочечку білу для Івася, піде до берега, стане та й кличе:
Івашечку, Івашечку, приплинь, приплинь до бережка, я дам тобі їсти-пити і хороше походити.
А Івашко почує:
— Це ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Приплине, пообідає, сорочечку білу візьме, подякує, віддасть матері рибку, що наловив, та й знов на річку.
Нагледіла Івашка відьма та й каже собі:
— Ото б добре Івашкового м’ясця попоїсти! Дай-но я його підманю.
Стала в обідню годину на бережку та й кличе:
Івашечку, Івашечку, приплинь, приплинь до бережка, я дам тобі їсти-пити і хороше походити.
Івашко послухав, послухав:
— Ні, це не моєї матінки голосок, у моєї матінки голосок, як шовк, а се такий, як вовк. Пливи, пливи, човнику, далі та далі!
Бачить відьма, що так не підманить, пішла до коваля:
— Ковалю, ковалю, скуй мені такий голос, як у Івашкової матері.
Коваль скував їй тоненький голос, а вона пішла до річки та вже новим голосом кличе Івашка:
Івашечку, Івашечку, приплинь, приплинь до бережка, я дам тобі їсти-пити і хороше походити.
Івашко слухає:
— Оце ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Тілько що Івашко на бережок, а відьма його хап! Та й потягла до своєї хати. Принесла та й каже дочці:
— Ось на, Оленко, цього хлопчика, спечи мені його на обід.
— Добре, мамо, — каже Оленка, — я вже й у печі напалила.
— То я піду по сіль, — каже відьма, — а поки вернуся, щоб була мені печеня готова.
Відьма пішла по сіль, а Оленка взяла лопату та й каже до Івашка:
— Сідай, хлопче, на лопату.
А Івашко каже:
— Та я не вмію.
— Та сідай, сідай!
От Івашко то руку покладе, то голову, а все не сідає, нібито не вміє, а далі до Оленки:
— Ти мені покажи, як сідати, то я й сяду.
— Та от же так, дивися!
Сіла Оленка на лопату, а Івашко її шух! — у піч і заслонкою затулив, там вона й спеклась.
Вибіг Івашко з хати, коли чує — відьма йде; він хутчій на явора, сховався та й сидить.
Увійшла відьма в хату, бачить — нема Оленки:
— Ну, проклята дівка, тільки я з хати, а вона вже й чкурнула.
Я ж тобі дам! Ну, пообідаю сама.
Витягла сама печеню, наїлася, пішла лягла під явором та й качається:
— Покочуся, повалюся, Івашкового м’ясця наївшися!
А Івашко не втерпів та з явора до неї:
— Покотися, повалися, Оленчиного м’ясця наївшися!
— А то ти тут, сякий-такий сину! Чекай же, я ж таки тебе з’їм!
Та й почала відьма явора гризти. Гризе, гризе та зубами клацає. Бачить Івашко, що непереливки, аж тут, дивиться, летять гуси. Він до них:
Гуси, гуси, лебедята, візьміть мене на крилята та понесіть до батенька, а в батенька їсти-пити і хороше походити.
А вони кажуть.
— Нам ніколи, нехай тебе задні візьмуть, — та й полетіли. А відьма все гризе, аж явір трясеться.
Надлетіли задні гуси. Івашко до них:
Гуси, гуси, лебедята, візьміть мене на крилята...
— Нехай тебе заднє візьме! — кажуть гуси та й полетіли. А відьма вже так явора підгризла, що він аж похилився, от-от упаде.
Коли то летить одна гусочка, одне крильце її перебите, то вона од гурту одбилась та так сама позаду і летить.
Івашко заплакав та до неї:
Ой гусятко, лебедятко, возьми мене на крилятко та понеси до батенька, а в батенька їсти-пити і хороше походити.
Шкода стало гусочці Івашка, от вона й каже:
— Так вже сідай, може, якось долетимо.
Івашко сів на неї та й полетіли. Відьма як побачила, що Івашко таки втік, надулася спересердя та й луснула. А Івашко з гусочкою полетіли-полетіли та під батьковим віконцем сіли. Став Івашко під віконцем та й слухає, що там старі гомонять. А там мати пиріжки з печі виймає по парі, кладе їх на віконце та й примовляє:
— Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
А Івашко з-поза вікна й обзивається:
— А Івашкові й нема!
— Ой, старий, — каже мати, — щось мені так як Івашків голос вчувається!
— Та де там, стара, нашого Івашка вже на світі немає.
Утерла стара сльози та й знов до пиріжків:
— Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
Аж Івашко знов:
— А Івашкові й нема!
— Та ні таки, старий, — каже мати, — я добре чую, це або він, або його душечка.
Вийшли старі за поріг, аж дивляться — Івашко стоїть під віконцем. Поздоровкались, почоломкались та такі то вже раді! Мати Івашкові і головку змила, і сорочечку білу дала, і нагодувала, а гусочці щонайліпшого зерна посипала. Та й стали вони всі укупочці жити. І досі живуть та хліб жують.
От вам казка, а мені бубликів в’язка.
Аудіозапис української народної казки “Казка про Івашка”
Наші партнери
Вироби ручної роботи для створення затишку у вашому домі
Джерела та збірки:
Текст української народної казки "Казка про Івашка" входить до таких джерел та збірок:
- З живого джерела. Українські народні казки в записах, переказах та публікаціях українських письменників. — Київ: "Радянська школа" , 1990.
- “Калинова сопілка. Українська народна прозова творчість — Київ \“Веселка\”, 1998”